ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОЛІТИКА
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ — ПОНАД УСЕ
Сьогодні Україна відзначає своє головне свято — День незалежності. І хоча дата цього разу не кругла, напередодні 24 серпня уже стало традицією підбивати певні підсумки. Зрозуміло, більше до цього схиляються представники політичної еліти, а свідомі пересічні громадяни просто з приємністю згадують події 16-річної давнини. От і ми вирішили не відступати від традицій і стисло проаналізувати: що ж відбулося після того, як народні депутати першого демократичного скликання Верховної Ради кардинально змінили нашу історію і проголосили новий шлях для держави.

До незалежності нашу країну підштовхнув московський путч зі страшенно «милозвучною» назвою — ГКЧП, який стався 19 серпня. Безперечно, навіть без нього Україна рано чи пізно позбулася б радянських пут, та саме московські пертурбації у серпні 1991-го пришвидшили цю історичну подію. Нині вже трішечки забулося, якою безапеляційною була тональність тодішніх постанов. Надзвичайний стан так зване нове радянське керівництво проголошувало на цілих півроку. Напевно, тому що побоювалося: раніше з парадами суверенітетів бунтівних республік йому не впоратися.
Той факт, що український парламент, у якому більшість усе ще становила компартійна номенклатура, хоча й із запізненням, та все ж досить рішуче відреагував на «гекачепістське» звернення, багатьох здивував. Але й висновок на зразок: українські комуністи в один момент перетворилися на національно свідомих — також був хибним. Звісно, певні перетворення у свідомості тодішньої політичної еліти відбувалися, хоча б з огляду на те, що тоді уже понад рік була чинною Декларація про державний суверенітет. Плюс до того, національно-демократичні сили українського парламенту раз у раз «посмикували» своїх номенклатурних побратимів... От так і стало можливим ухвалення історичного Акту, який віршується на всі смаки уже вшістнадцяте.
Звісно, подія ця — надзвичайно важлива. Однак на тлі грандіозних свят щороку в тіні залишається інша дата — перше грудня, коли понад 90 відсотків українців остаточно відчинили двері перед Незалежністю. Звісно, Акт від 24 серпня 1991-го року був легітимним «на всі сто». По-перше, його проголошував парламент, який мав монопольне право на ухвалення законів та інших нормативно-правових актів. А по-друге, в усіх радянських конституціях, починаючи з 1922-го року, була норма про право союзних республік на самовизначення аж до виходу з СРСР. Щоправда, усі 70 років існування радянської імперії ця норма була суто формальною, але то — інша справа.
Тож депутатське рішення 16-річної давнини справді важко переоцінити, а от недооцінювати вибір 90 відсотків громадян, як виявляється, дуже просто. Чимало істориків досі схиляються до думки, що Днем незалежності варто було б вважати саме перше грудня. Або принаймні порівну розподіляти урочистості, бо ж рішення Верховної Ради остаточно не переконав ні Михайла Горбачова, першого й останнього президента СРСР, ні керманичів більшості закордонних держав. Усі очікували на результати референдуму.
Очевидно, що в період з 24 серпня до першого грудня українські політики провели чимало роботи, щоб результати всенародного волевиявлення ні в кого не викликали жодних сумнівів. Локомотивом тут була Народна Рада. Її активісти переконували суспільство в тому, що незалежна Україна має стати продовженням Української Народної Республіки (УНР), поглинутої радянською Росією. Саме тоді розгорілася боротьба за національну символіку. У результаті — четвертого вересня 1991 року над приміщенням парламенту замайорів синьо-жовтий прапор. Щоправда, спочатку його підняли разом з УРСРівським — червоно-синім.
Фактично, це дуже показовий приклад. Відтоді все в Україні робиться ніби тільки наполовину. Узяти хоча б той-таки національний прапор. Остаточно узаконити його вдалося тільки через п’ять років після ухвалення рішення про незалежність. Ще гірша ситуація — з великим державним гербом. Ну де ще ви знайдете таку країну, котра б на 17-му році існування не мала такого державного атрибута?! Наш тризуб — лише малий герб. Колись в Україні проводилися спеціальні конкурси на найкращий ескіз великого державного герба. Але віз — і нині там.
До честі парламентської більшості першого скликання, її представники також перейнялися ідеєю незалежності. Маючи значно більший вплив, ніж націонал-демократи, вони почали підпорядковувати Києву загальносоюзні підприємства, організації, структури... Зрозуміло, що діяльність ця особливо не афішувалася. Та ще й досі саме цей період так званого первинного накопичення капіталу залишається для багатьох за сімома печатками.
Нині перед Україною є ще чимало загроз її незалежності, і зовнішніх, і внутрішніх. Скажімо, абсолютно ненормально, що після 16 років самостійного життя перед нами ще й досі постає питання: яку державу ми будуємо? А саме воно все наполегливіше виходить на перший план.
Свого часу чимало західних аналітиків виокремлювало три головних критерії, які свідчать про реальну незалежність держави. По-перше, це можливість країни з огляду на міжнародні зобов’язання вирішувати та регулювати проблеми внутрішнього життя. Спершу нам це ніяк не вдавалося, але згодом ситуація дещо налагодилася. Однак тепер, зважаючи на зростання імперських амбіцій Російської Федерації, можна сказати, що ця загроза знову постала перед нами як ніколи серйозно.
Другий критерій істинної незалежності — проведення зовнішньої політики відповідно до національних інтересів. У цій сфері в нас ще більше проблем. Про те, якими є ці національні інтереси, в Україні сперечаються мало не від першого дня існування держави. Тут можна згадати й нашу сумнозвісну «багатовекторність» і потужні антинатовські акції.
Нарешті, третя складова суверенітету полягає в тому, що держава, яка декларує незалежність не лише на словах, може на власний розсуд приєднуватися до різноманітних стратегічних союзів з іншими країнами для гарантування власної безпеки. Тут також усе ще залишається чимало питань.
Звісно, у переддень свята не хочеться думати про сумне. Ми від усього серця вітаємо шановних читачів з Днем незалежності. Однак, відзначаючи будь-яке свято, потрібно завжди пам’ятати й про будні, які настають після нього. Нехай же й вони не будуть для нас аж надто похмурими!

Руслан ІВАНІВ
також у паперовій версії читайте:

• НЕДОТОРКАННІСТЬ ПОЧИНАЄ І ВИГРАЄ?..

назад »»»