ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
ЖІНКА, ЯКА ХОЧЕ СТАТИ ПРЕЗИДЕНТОМ
Чи не найпопулярнішою карикатурою в Сполучених Штатах Америки нині є робота Майкла Луковича. На ній зображено велику книгарню, поділену на дві рівні частини: над однією видніється напис «Книжки про Хілларі», над другою — «Інші». У цьому жарті є значна частка істини.

В Америці щойно вийшли у світ дві книжки про Хілларі Клінтон, в кожному штаті для них відведено центральне місце у вітринах книгарень.
Критичні видання про пані Клінтон нікого не дивують. Уже за кілька місяців після приходу Білла Клінтона до влади американці могли купити, наприклад, таку книжку як «Велика Сестра спостерігає: Хілларі Клінтон і феміністки з Білого дому, які тепер контролюють Америку,— кажуть президентові, що він має робити».
Справа зовсім не в тому, що подружжя Клінтонів не давало підстав писати про себе такі речі. Вони були парою молодих амбітних правників, які на початку 1970-х років розпочали активну політичну діяльність. У 1980-х Білла двічі обирали губернатором штату Арканзас, а Хілларі працювала в провідній юридичній фірмі штату. Її причетність до конфлікту інтересів і підозрілих трансакцій того періоду досі викликають пересуди.
Уже тоді набули розголосу романи Білла, а галас з приводу його стосунків з Дженніфер Флавер під час президентської кампанії був першим великим скандалом у кар’єрі Клінтонів, який Хілларі намагалась залагодити. Під час президентства Клінтона (1993–2000) їхнє подружжя витримало багато випробувань: спочатку виплила давня історія з Полою Джонс, а потім через сексуальні забави зі стажеркою Білого дому Монікою Левінські.

Біографія як роман
Дві найновіші книжки про Хілларі відрізняються від попередніх тим, що їхні автори уникають дешевих сенсацій. Написані вони відомими журналістами, які у своїй роботі спирались на найвищі стандарти жанру. «Жінка біля керма влади» («Woman in charge») належить перу Карла Бернштайна, легендарного журналіста «Вашингтон пост», який разом з Бобом Водвортом у 1970-х викрив вотергейтську аферу.
Бернштайн над книжкою про Хілларі працював вісім років. Розпитавши 500 осіб, він створив 600-сторінкову хроніку її життя, зосередившись на роках перебування Клінтонів у Білому домі та тодішніх скандалах: позашлюбних Білла та гучних справах вайтвотер (ідеться про підозріле скуповування землі в Арканзасі) і тій, що дістала назву «тревелгейт» (працевлаштування друзів в агенції Білого дому, яке організовувало відрядження чиновників адміністрації).
Другу книжку — «Її дорога» — написали двоє відомих репортерів. Дон Ван Натта працює нині в «Нью-Йорк Таймс», а Джефф Герт багато років вів у цій газеті журналістські розслідування. Вони розповідають про шлях Хілларі до можливого президентства, особливо зосередившись на її кар’єрі сенатора та на початку нинішньої виборчої кампанії.
Обидва видання мають успіх у читачів. Елізабет Мольберт з «Ньюйоркера», яка багато років цікавиться Клінтонами, зауважує: «Книжки про Хілларі Клінтон є двох видів. В одних намагаються довести, що насправді вона набагато гірша, ніж ми думаємо про неї, в інших — що вона загалом не гірша, ніж ми думаємо про неї. Книжка Герта і Ван Натта належить до першої групи: її автори намагаються переконати, що в житті Хілларі дуже багато бруду, про який ми ще не знаємо, хоча й не наводять жодних нових фактів. Праця Бернштайна належить до другої групи. Навіть описуючи поразки чи падіння Хілларі, він змальовує її як «принципову особу, сповнену найкращих намірів» і глибокої віри в Бога».

Без сюрпризів
Ні та, ні друга книжка не містять відкриттів, які можуть пустити під укіс президентську кампанію Хілларі. Бернштайна зацікавили плітки 1990-х про роман Хілларі з Вінсом Фостером, її давнім приятелем, керівником юридичної фірми в Арканзасі, у якій вона працювала, а потім її найближчим радником у Білому домі.
Автор категорично спростовує близькість між Хілларі і Вінсом. Фостер, який після кількох місяців праці у Білому домі вчинив самогубство, можливо, і був закоханий у Хілларі, але не більше того.
Проте обидві книги відкривають багато неприємної для Клінтонів інформації. Наприклад, Герт і Ван Натта оприлюднили такий факт: перед голосуванням, завдяки якому президент дістав нагоду ввести війська в Ірак, Хілларі не прочитала наданий всім членам Конгресу аналіз повідомлень американської розвідки. У цьому документі, крім тверджень про наявність у Саддама зброї масового ураження, наведено численні відомості, які їх заперечують.
Головною тезою їхньої праці є також «20-річний план» подружжя Клінтонів, як здобути президентство, нібито складений на початку 1970-х років. План був розширений після обрання Білла президентом, щоб після двох його каденцій настали дві каденції Хілларі.
А Бернштайн, посилаючись на розповіді колишніх співпрацівників подружжя, підтверджує давні чутки про те, що Хілларі на початку 1990-х керувала спеціальною групою правників і радників, які мали всіма доступними засобами — проханнями і погрозами — змушувати мовчати жінок, що звинувачували її чоловіка в сексуальних ексцесах.
Що це були за ексцеси? Керівник адміністрації Білла Клінтона, коли той був губернатором Арканзасу, визнає, що його охоронці на мітингах губернатора вистежували в натовпі вказаних ним жінок і пропонували їм «побачення».
Бернштайн, цитуючи приятельку Хілларі, якої вже немає серед живих, стверджує, що в 1989 році Клінтон домагався розлучення, оскільки хотів створити нову сім’ю з тодішньою коханкою. Хілларі на це не погодилась, побоюючись, що не зможе самотужки виховати їхню дочку Челсі. «У житті є речі, важливіші за зраду чоловіка»,— сказала вона тоді подрузі.
Більшість цих деталей стали відомими багато років тому у формі пліток або анонімних оповідей. У виборчому штабі Хілларі Клінтон намагаються не звертати уваги на опубліковані книжки, вважаючи їх «осетриною не першої свіжості».
Речник Клінтона Філіп Рейнес на прохання «Вашингтон пост» прокоментувати подібні «новини» спитав журналіста: «А чи зможете Ви записати моє позіхання?»

Безпідставні звинувачення
Громадськість у Сполучених Штатах настільки звикла до частої появи новин про Клінтонів, що вже не сприймає їх серйозно, але це не означає, що штаб Хілларі повідомлення ігнорує. Боротьба жінки за те, щоб уперше в історії США бути обраною на посаду президента, є важкою і сповненою перешкод. Не всі історії з минулого підвищують її шанси на успіх.
Одні історії доповнюють образ «бідної жінки, яку зраджував чоловік», але співчуття виборців замало, щоб стати президентом. Інші зміцнюють стереотип «безжальної особи», яка, незважаючи ні на що, йде до мети.
«Хоча більшість проблем Хілларі випливає з позашлюбних пригод її чоловіка, це був би парадокс, якби виявилось, що, не зашкодивши президентові Клінтону, вони суттєво вплинули на політичну кар’єру його дружини. Нині Хілларі, за підсумками опитувань, залишається на позиції лідера. Щоб зіпхнути її з цього місця, потрібне щось значно сильніше, ніж якісь книжки, що рясніють непідтвердженими тезами, давніми чутками і скандалами»,— вважає Рей Тейксера, експерт з питань дослідження громадської думки.
А Елеонора Кліфт, коментатор з «Ньюсуїк», переконана, що «найважче звинувачення, яке автори висувають проти пані Клінтон, це її непогамовні амбіції. Однак видається дивним, що наявність подібних амбіцій у політиків-чоловіків визнають дуже позитивною рисою, а в жінок-політиків, навпаки, чимось негативним».

Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ЯПОНІЯ ВИСЛОВЛЮЄ РОЗКАЯННЯ
• ТАШКЕНТ — КУЛЬТУРНА СТОЛИЦЯ
• ОБСЄ СПОСТЕРІГАЄ...
• ВІТРИ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ» НАД ПІВНІЧНИМ ПОЛЮСОМ

назад »»»