ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ЖИТТЯ І РОЛІ АЛЛИ ТАРАСОВОЇ
Цього року любителі Мельпомени відзначають 90-ліття сценічної діяльності нашої землячки, актриси Московського Художнього академічного театру (МХАТ) Алли Костянтинівни Тарасової (1898–1973). Театр був справою усього її життя. Улюблена учениця К. Станіславського і В. Немировича-Данченка, вона створила образи, які стали класикою.

Найвідоміші ролі — у виставах «Вишневий сад», «Три сестри», «Дядя Ваня», «Таланти і поклонники», «Чайка», «Анна Кареніна», «Отелло», «Марія Стюарт», у кінофільмах «Гроза», «Петро Перший». Алла Костянтинівна стала народною набагато раніше, ніж офіційно отримала це звання. На найвищий щабель слави її піднесла безмежна любов і визнання шанувальників рідкісного таланту актриси. А. Тарасова не писала книжок про своє життя і творчість, проте залишилось чимало документів, спогадів, завдяки яким наші сучасники можуть більше дізнатися про неї.

Про себе й рідних
«У Києві я народилася. Тут минули моє дитинство і рання юність. Тут зародилася і моя жага до театру. Разом з подружками ми писали п’єси і самі їх грали. В юності я з величезним захопленням відвідувала міський Соловцовський театр, де бачила спектаклі за участі Віри Комісаржевської, Степана Кузнецова і багатьох талановитих акторів....Ученицею гімназії мріяла про театр, хотіла стати актрисою. Інколи виступала на гімназичних вечорах, інколи у військовому шпиталі, де працював мій батько» (згодом батько А. Тарасової — Костянтин Прокопович — став одним із засновників Київського медичного інституту і був там деканом стоматологічного факультету і завідувачем кафедри.— Авт.). Батько назавжди залишився для мене коханим і дорогим. Знаю, як він любив мене. Згадую маму, єдину, хто протягом усього життя була серцем, яке сприймало і розуміло всі біди і радощі з півслова. Моє особисте життя не було вкрите трояндами, багато було важких днів, і мама зі мною усе переживала, завжди знаходила мудрі слова, які були для мене полегшенням».

«Я маю стати актрисою»
«Майже з дитинства я почала мріяти про сцену. Згодом ця мрія стала єдиною метою мого життя: я маю стати актрисою, і до того ж актрисою тільки Московського Художнього театру! 1914 р. я закінчила гімназію і поїхала до Москви складати іспит до Художнього театру... Називають моє прізвище. Наближаюсь до столу, за яким К. Станіславський, В. Немирович-Данченко, В. Качалов, І. Москвин, О. Кніппер-Чехова. Зібравши всі душевні сили, читаю монолог Жанни д’Арк. Монолог цей глибоко трагічний, а моє обличчя осяяне щастям».
З листа К. Станіславського до В. Немировича-Данченка (1924): «У розумінні художньому, за винятком окремих молодих облич, як-от Тарасова, немає за кого радіти. Здорова, сильна, розумна, темпераментна, готова дивитись у сутність мистецтва, максимально для нас необхідна. Кажу під секретом, що без неї ми не зможемо поставити жодної п’єси».
«У перші роки роботи у МХАТі я мріяла грати в різних містах нашої країни. Мені кортіло зустрітися з новими акторами і новими глядачами».
«Я люблю свою професію, я люблю все, що має відношення до театру і сцени, всю атмосферу куліс і залу, безумовно, якщо все там таке, як нас навчав Станіславський».
«Наша справа нелегка. Необхідно докладати багато зусиль, роздумів і праці. З того, про що я розповім, я не вигадала ані слова. Це мені запам’яталося, бо було дуже боляче. Якось йшла вулицею і почула розмову: «Хто живе в цьому будинку?» «Та ледацюги, актори». І так мені хотілося сказати цим людям: «А чи знаєте ви, що з ледащих, які тут жили, двоє — Хмельов і Добронравов — померли на сцені, в костюмі, в гримі? Можна лише схилити голову перед акторами, чиє життя до останнього подиху віддане театру. Це подвиг».

Без прикрас
«Я отримала, завдяки грошам, заробленим у кіно, квартиру в новому будинку, чотири кімнати, жити стало легше. Працюю дуже багато, бо інакше не можна, життя надзвичайно дороге» (1933).
«Учора до мене підсіли дві дами і кажуть: «Ми весь час дивимось на вас, як ви не схожі на актрис ваших, одягаєтесь так скромно, не мажете губи і зачіска така проста». Не могли цього збагнути і були в захваті».

Невигадана історія
На початку 1957 року Алла Тарасова одержала лист і подарунок — чотки і намисто з хрестом для ролі Марії Стюарт, над якою якраз працювала, від актриси Марії Жвірбліс, відомої на початку ХХ ст. Вона писала: «Дорога Алло Костянтинівно! У Києві 1913 р. я грала Марію Стюарт. На одну з репетицій прийшла Марія Іванівна Звєрєва, найстаріша актриса, в той час їй було 102 чи 103 роки. Віддаючи ці речі, вона мені сказала: «Ви будете грати Марію Стюарт, і вони вам стануть у пригоді. У мене вони пролежали понад 60 років». І в мене вони були 43 роки, отже, цим речам понад 100 років».

Про театр і не тільки
«Наше драматичне мистецтво потребує не лише зовнішньої гри, необхідно дуже багато працювати над собою, не розмінювати себе на дрібниці, цікавитись і літературою, і мистецтвом, музикою. Ввібрати все привабливе і спостерігати життя» (1964).
«Я дублюю центральні ролі у 8 виставах. Вводилась я у постановку завжди в екстрених випадках, коли існувала загроза зриву вистави. На підготовку ролі отримувала 7–8 днів. Рекордом терміновості стали «Дні Турбіних» — я готувалась... дві години. Переконалась: треба мати особливу здібність допрацьовувати роль під час вистави» (1936).
«Найбільшу любов і багато власного серця я віддала Анні Кареніній, вона стала етапною роллю в моєму акторському житті. Завжди любила роман Толстого, вражає знання психології жінки з усіма її чеснотами і вадами. Я поставила собі завдання не зіграти, а прожити цю роль. Трагедія Анни в тому, що неможливо розділити два види любові: фізичну і платонічну — обидві разом вони складають єдине велике кохання, а умови суспільного життя спотворюють це велике почуття і штучно розділяють його» (1937).
«Їду на фронт втретє. Беру з собою найкращі сукні: я хочу, щоб мій глядач побачив мене такою, начебто він прийшов до нас у Художній театр» (1943).
«Як часто, товариші драматурги, ви приходите в театр? Чи добре ви знаєте індивідуальні особливості акторів? Чому в наших п’єсах так мало яскравих жіночих образів? Чому не порушуються проблеми кохання, шлюбу? Чому ми не пишемо про сімейні конфлікти? Адже вони трапляються в нашому житті» (1952).
«Я викладаю в нашій мхатівській школі. Відчуваю, що маю, просто зобов’язана передати юним ті знання, уроки, які наше покоління отримало від Костянтина Сергійовича Станіславського і Володимира Івановича Немировича-Данченка. І це перш за все потяг до максимальної правдивості, до театру високої думки» (1968).
«Зауваження Костянтина Сергійовича завжди мені нагадували рух пензля чудового художника, який наближається до картини свого учня, робить своєю геніальною рукою 2–3 штрихи — і картина оживає».
«Тепер, як ніколи, я відчуваю вдячність до кінематографа не тільки за те, що він подарував мені такі ролі, а й за те, що він менш жорстокий до актора, ніж сцена, що він зберігає його працю, його молодість. Театр діє інакше. Але така вже наша акторська доля. Сумно, що за моє довге життя в театрі мені не пощастило зустрітися з великою сучасною роллю. Ця радість мене обійшла» (1973).

Курйоз
«Пригадую випадок під час гастролей в Америці. У Нью-Йорку ми грали «Вишневий сад». Після четвертої дії, коли всі вже залишають сцену — від’їзд, виходить Фірс. Виконавці сидять тут же за кулісами: О. Кніппер-Чехова, Л. Леонідов, Л. Коренєва та ін. Костянтин Сергійович не сидить, він стоїть, охороняючи тишу. Раптом через сцену за кулісами прямує американський пожежник. Костянтин Сергійович кидається йому назустріч і піднімає руки з шепотом «Тсс...» Пожежник, вражений, завмер на місці, а Станіславський — над ним з піднятими руками. Так він його і протримав, доки не опустили завісу. Було дуже смішно бачити переляканого пожежника. Ми також завмерли, не наважуючись навіть усміхнутись».

Визнання
Гастролі МХАТу в Америці (1923, з преси): «Нікого з актрис Московського Художнього театру не зустрічали в нашій країні так щиросердо, як Тарасову». «Алла Тарасова грає з найвищою майстерністю і яскравістю. У своєму темному просторому одязі, з палаючими щоками і привабливою, зрілою, неприборканою красою вона створює незабутній образ жінки, яка примушує чоловіків згубити її» (про роль Грушеньки у виставі «Брати Карамазови»).
Після показу кінофільму «Петро Перший» у Парижі в кінотеатрі «Пігаль» (1937) французькі газети писали: «Мисливці за автографами оточили Тарасову, і вона близько години як «звичайна зірка» американського кінематографа мала роздавати своїм шанувальникам фотографії з спішно зробленими підписами».
Під час гастролей в Югославії (1956): «У Белграді театр на 600 місць, публіка чуйна, надзвичайно тихо слухає, тонко сприймає. Після «Анни Кареніної» прийшли до мене актори, заплакані. «Три сестри» — вистава, яку слухають так, ніби все буквально розуміють».

Про Олега Єфремова
«У нас в театрі поки що ніяких цікавих змін, але сподіваємось на краще. Прийшов новий молодий головний режисер О. М. Єфремов, гадаємо, що, можливо, внесе щось нове» (1970). «У театрі наш головний режисер — дуже талановитий і режисер, і актор, він тільки починає випускати вистави. З ним у мене міцна дружба. Він прагне знайти мені справжню роль. Можливо, іще щось зіграю...» «Мій керівник (О. Єфремов.— Авт.) зайнятий випуском ще однієї п’єси, і коли б він не прийшов зараз як режисер, навряд чи все пішло б добре, а в нього я вірю надзвичайно».

Дуже особисте
З листа І. Москвіну (1934) (народний артист СРСР Іван Михайлович Москвін (1874–1946) — актор МХАТу від його заснування. — Авт.): «Мій любий, мені не лише в театрі, а й у житті так добре поруч з тобою, і тепер живу якось без посмішки, і я відчуваю, коли побачу тебе і побуду з тобою, все життя мені ввижається іншим і більше радісних сподівань. Ти вмієш мені допомогти, у всьому розібратися і полегшити. Не знаю чому, мені не дуже легко все дається, а раніше вдома вважали, ніби я вродилася в сорочці. Життя важке і химерне, і в ньому треба вміти плавати, а я часто не вмію. Треба знати, як поводитись з усіма, а це велика наука. Я погано нею володію. Мій рідний, от зараз мені не вистачає твоїх слів, глибоких, мудро-спокійних, усі інші для мене не переконливі...»
З листа подрузі: «У моєму особистому житті великі зміни, я пішла від Івана Михайловича Москвіна і вийшла заміж за одного чоловіка, військового, дуже хорошого, і ми з ним чудово живемо (чоловік А. Тарасової — Олександр Семенович Пронін (1902–1974), генерал-майор авіації. — Авт.). Усе це було надзвичайно важко, я багато пережила, але тепер усе вже спокійно, і ми дуже, дуже добре живемо. Він увесь час був на фронті. Я до нього літала, тепер війна закінчилась, і я чекаю на нього вдома, пишемо ми одне одному щодня, двічі на тиждень я з ним розмовляю особисто. Отримую від нього букети троянд щотижня з літаком. Отже, романтики багато, а це чудово» (1945).

Києве мій
«Київ пройшов дуже добре, з великим успіхом. Для мене вдвічі хвилююче, тому що в цьому місті я народилась, ходила в театр, де зараз грала «Анну», і біля виходу, після закінчення, де колись я чекала акторів, чекали на мене з оваціями, супроводжували до готелю. Зустрілась з моїми давніми подругами. Місто-красень усе в зелені та квітах. Залишилось від Києва надзвичайно хвилююче враження. Я його відчула якось по-новому і дуже по-рідному» (1939).
«Коли б я не приїздила до Києва, я завжди відчуваю радісно-сумне хвилювання. Улюблений Дніпро, безмежні простори, яких я ніде більше не бачила, хоча об’їздила чимало країн і міст. Простори задніпров’я мені близькі і хвилювали мене і в дитинстві, і в юності, і, мабуть, так буде довіку» (1961).
«Якщо вдасться, хочу восени поїхати до Києва, хоча б на два дні. Завжди мене тягне до рідних місць, на могилу батька. Хоча Київ не той і нікого вже немає добре знайомого, але є куточки, вулиці, види, пов’язані з чудовим дитинством, з юністю» (1965).

Вміти прощатися
«Ми маємо вміти прощатися. Я завжди сама відмовляюся від ролі. Минулого року відмовилась від Марії Стюарт. А це одна з моїх улюблених ролей. Прощання з роллю неминуче. Я і в житті не вмію сумувати за минулим. Я інакше дивлюсь на життя. Гадаю, в кожному віці треба вміти знайти своє. Найважче — прощатися з театром. Але доведеться. Розумію і це» (1973).

Віра АНДРІЄВИЧ
також у паперовій версії читайте:

назад »»»