ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЮЛІЯ РОМА:«У ПОЛЬОТІ ЛЕГШЕ БУТИ ЩАСЛИВИМ»
Що може огортати морською хвилею і шовком, торкатися травою і квітами, овіювати сонячним вітром, дзенькати джерельною водою, осявати зоряним світлом, уселяти ніжність, щастя, надію, смуток, радість?.. Напевно, тільки музика.

І є голоси, котрі нам здаються травою, морем, вітром, джерелом, зірками, щастям... Усе це є у співі Юлії Роми, молодої київської виконавиці, вокал якої вражає красою, м’якістю, делікатністю, акварельністю. Їй підвладна вся палітра почуттів: від суму-страждання до оптимізму-радості.
Дуже справедливо на міжнародному джазовому конкурсі «До#дж» у Донецьку Юлія Рома була нагороджена в номінації «Джазова естетика». Такого інтелігентного співу в Україні треба ще добре пошукати.
У «мейнстримі», в авторських творах, у бразильській й американській музиці вона вирізняється своїм стильним звучанням. Сольний альбом співачки «Heartbeats» (2006) можна вважати першим авторським англомовним альбомом у джазовій музиці на теренах України.
Дебют Юлії Роми відбувся в 1997 р. на Міжнародному джазовому фестивалі в Донецьку з патріархом українського джазу Євгеном Дергуновим. Пізніше результатом творчого тандема Юлії Роми і піаністки Наталі Лебедєвої стає створення в 1999 р. групи «Night Groove», котра на сьогодні є однією з найсамобутніших джазових команд в Україні. Географія концертних виступів колективу охоплює практично всі джазові майданчики країни, плюс столичне клубне життя. Юлія виступала з концертами на Кіпрі, Мальті, записувалась в телепрограмі Леоніда Гольдштейна «35 хвилин джазу», бере участь у радіопередачі Петра Полтарева — «Джазовий гурман», є бажаною гостею на радіо «Ренесанс».
Юлія Рома бере участь практично в усіх міжнародних джазових фестивалях в Україні, часто «прихоплює» й російські, долучається до джазових свят у Латвії.
З 2004 р. Юлія Рома — викладачка джазового вокалу навчального комплексу «НМАУ імені
П. І. Чайковського — КДВМУ імені Р. М. Глієра».
Найрадісніша і найзначуща подія 2007 року — народження синочка.
Нині Юлія Рома працює над підготовкою матеріалу до наступного альбому, що також має бути авторським, пісні звучатимуть рідною українською мовою. Отже, повій вітре з України на весь світ.
— Погана співачка — це надрив, крик, форсаж. Гарна співачка — це гнучкість і міць, це пантера, що м’яко ступає, але потужно стрибає. Але щоб стати пантерою, треба жити серед пантер. За Вашим м’яким, інтелігентним співом вчувається сила, яка за необхідності проявиться. Це я до питання про школу, вчителів. Що Вас формувало?
— Не мені судити, пантера я чи кішка, гарна чи погана співачка. Співаю, як відчуваю, роблю те, що огортає мене емоційним комфортом. Мене сформувало оточення, музиканти, з якими працюю, музика, яку слухаю, педагоги: я закінчила Вище державне музичне училище імені Глієра, училася в дуже інтелігентної співачки Тетяни Руссової. Величезний вплив на мій світогляд, на відчуття музики, на вокальну подачу, на життєвий досвід справила джазова піаністка і педагог Наталя Лебедєва — людина тонка, чуйна, що не терпить найменшої фальші. Співпраця з нею — це процес навчання, скільки разів було: працюю над якоюсь піснею, Наташа каже: «Ні, так не добре, спробуй ще раз, відчуй цю глибину...»... І натяком підказує напрям.
Якщо хочеш бути цікавим людям, треба вчитися за найменшої можливості — прислухаючись до колег, власної інтуїції, орієнтуючись на світові зразки. І постійно перебувати в процесі пошуку самого себе, життя — це процес обміну: суспільство — ти, музика — ти, інформація — ти, природа — ти...
— А як Ви ставитеся до закидів, що, мовляв, українське джазове середовище — це мілководдя порівняно, наприклад, з російським, польським, не кажучи вже про американське?
— Я не належу до тих, хто буркоче і ганьбить рідне. З іншого боку, мені важко оцінювати ситуацію об’єктивно, оскільки я перебуваю в середині цього середовища. Але я точно знаю, що в Україні не так вже й мало видатних музикантів, рівень яких не поступається рівню російських й європейських грандів. Може, у когось інша думка, може, хтось просто менше знає наших музикантів, зрештою, менше розуміється на наших реаліях, тому складається враження, що український джаз гірший.
Хоча треба визнати, що українських зірок менше, ринок не дуже насичений, адже минуло лишень років десять, як джаз в Україні почав розвиватися більш-менш активно (а скільки талантів виїхало за кордон!), у країні мізерно мало джазових майданчиків (вони зосереджені переважно в столиці), тому музиканти не мають можливості активно виступати і шліфувати свою майстерність. Проблематичним є продюсування, хоча Олексій Коган, Петро Полтарев, Аркадій Овруцький, Володимир Соляник докладають чималих зусиль: організовують концерти, влаштовують фестивалі, запрошують сильних музикантів. Цим людям, безперечно, треба сказати велике спасибі за те, що вони опікуються українським джазом і всіляко його підтримують.
— З ким з українських зірок Ви працювали і працюєте? Чи маєте досвід творчих контактів із закордонними музикантами?
— З 1999 року я солістка групи «Night Groove».
— Як назва розшифровується?
— У перекладі з музичного сленга «groove» означає рух, ритм, хитання, одне слово, ритмічна підкладка. А «night» з англійської — нічний.
У складі групи, крім клавішниці Наталі Лебедєвої, грають Олексій Фантаєв — барабани, Ігор Закус — бас-гітара, Артем Менделенко — саксофон, Олександр Павлов — гітара.
Олексій Фантаєв учився в ізраїльській філії знаменитої американської музичної школи в Берклі, ще 1994 року він був визнаний найкращим барабанщиком Ізраїлю. Але так сталося, що він повернувся в Україну, залишився, і ми почали з ним працювати. На перших же спільних виступах я одержала від Фантаєва сильний емоційний заряд, колосальний потік позитивної енергетики, потік правильного звучання (будь-який стиль у нього звучить так, як має звучати), він наповнює музику образами, індивідуальністю й особливим змістом.
Ігор Закус — яскрава зірка серед українських бас-гітаристів, віднедавна — продюсер, організатор концертів «Джаз-коло», дуже надійна людина, цікавий композитор й аранжувальник.
Гітарист Сашко Павлов цього року став лауреатом першої премії міжнародного конкурсу «До#дж».
Артем Менделенко, на мій погляд, найкращий альт-саксофоніст країни, у нього приголомшливий звук, він чудовий мелодист, часто гастролює як сольний музикант.
З ким із закордонних музикантів співала? Є в моїй біографії красивий епізод, коли я в сейшені виступала разом зі знаменитим басистом Метью Гаррісоном. Був щасливий випадок, коли в Україну приїжджала бразильська зірка Мауша Аднет. Під час її виступу ведучий Олексій Коган запропонував мені вийти на сцену, мене витягли просто із залу: я з нею заспівала дует, це було записано, і навіть є в збірнику «У джазі тільки дівчата». Доводилося виступати з фінським піаністом Мікой Похйола, польським сурмачем Петром Войташеком, російським піаністом і вокалістом Сергієм Манукяном, було чимало спільних виступів з американсько-українським бас-гітаристом Андрієм Арнаутовим, робила спільні проекти з німецьким саксофоністом Гьотсом Грюнбергом.
Надалі, можливо, працюватиму ще з кимсь, Господь, напевно, дає тільки те, що необхідно людині, задовольняє її духовні потреби; мабуть, поки що мене влаштовує те, з ким я працюю, з ким спілкуюся... Буде мало, Бог дасть нові можливості.
— Що є основою Вашого репертуару? Чим Ви керуєтеся, відбираючи той чи інший твір?
— Критерій у мене один: обираю тільки те, що мені підказує почуття, що мені близьке. Так склалося, що відгук у моїй душі знаходить бразильська музика. Здається, Олексій Коган сказав, що Юлія Рома — це Бразилія з українськими очима. Залюбки інтерпретую феєричну бразильську музику. Вивчаю португальську мову, сподіваюся, що згодом буду її знати, як англійську. Крім бразильської музики, я співаю світові джазові стандарти, свінг, і раніше і тепер учуся на класиці, це Елла Фіцджеральд, Сара Вон, Бетті Картер, Дайана Шур. Мої улюблені сучасні джазові співачки — Діана Рівз, Діді Бридживотер.
— А чи не тому наші музиканти і слухачі так люблять бразильські ритми, гармонії, мелодії, що є спорідненість між українським і бразильським менталітетами?
— Можливо. Українська народна музика дуже тепла, душевна, мелодійна, часто темпераментна (згадаємо Буковину і Гуцульщину). А Бразилія — це країна сонця, де живуть дуже запальні, щиросердні, сентиментальні люди, тому в них така й іскрометна, і жаліслива музика, що нікого не залишає байдужим.
— Кожен виконавець, безумовно, прагне розширити свою аудиторію. Одна справа співати англійською чи португальською мовою, інша — рідною українською. Світовий досвід говорить про те, що опора на фольклор — це запорука успіху. Чи є у Вас подібні задуми?
— Нині в мене настав такий етап, коли я намагаюся на фестивалях, концертах виконувати тільки авторські твори. Україномовних пісень у мене зібралося на альбом, більшість з них я апробувала в арт-клубі «44». До речі, українською почала складати пісні минулої весни, і цей творчий порив не згасає.
У найближчому майбутньому, сподіваюся, почнемо репетиції і записи «українського» альбому. У ньому не буде автентики, тому що я нею впритул не займалася, можливо, у близькому майбутньому попрошу свою бабусю наспівати мені народних пісень, яких вона знає безліч, але поки що я не хочу в цьому напрямі робити жодних нещирих рухів.
— Багато наших виконавців складають мелодії на вбогі саморобні «вірші» (перепрошую, мова не про Вас). Чому вони не використовують поезію чудових українських поетів?
— Напевно, на чудові вірші потрібно створювати чудову музику.
— Виходить якийсь недобрий компроміс: я пишу на свої вірші, тому що відчуваю, що моя музика не досить добра. Так?
— Можливо, в автора музики не знаходять відгуку геніальні вірші українських метрів. До усього треба дорости.
— Мій однокласник казав: «Ух, ненавиджу вірші Тичини і Сосюри». Запитую: «А що ти читав?» — «А нічого не читав, тому що не люблю». Виходило зачароване коло. На жаль, цей «аргумент» є в серцях і свідомості багатьох наших виконавців, особливо естрадників. Вони виходять на сцену, бува, співають симпатичні мелодії, але тексти ні в тин ні в ворота. І думаєш: це ж якою мірою треба не поважати слухача. У нас як міркують: чукча письменник, чукча не читач, тобто я співаю, це мені в кайф, решта — по барабану. Одначе ж співають для людей, а не для себе.
— Цікаво дізнатися, хто Вас сильно дратує з відомих поп-виконавців?
— Буквально всі. Навіть Олександр Пономарьов убогі тексти співає, а «вірші» Слави Вакарчука, вибачте мені, очима читати неможливо — вони примітивні. Мені здається, жанр пісні загнали в прокрустове ложе спрощень, діє «принцип»: чим примітивніший текст, тим він більш пісенний, хітовий...
— Напевно, девальвація культурних і духовних цінностей набуває тотального характеру. Високохудожні вірші нині втратили свою цінність, усі тягнуться до чогось простого. З другого боку, все частіше використовують незрозумілі тексти, аби ними привабити, заворожити. Ось така тенденція.
— Мовляв, є в тому чарівна недомовленість-потаємність...
— Хай там як, порівнювати Святослава Вакарчука й Олександра Пономарьова не можна, це два зовсім різних творчих підходи, різні пісенні пласти. На мій погляд, Вакарчук особистість у всьому.
— Важко з Вами не погодитися, Вакарчук особистість і як артист, і як громадянин.
— Я ні з Пономарьовим, ні з Вакарчуком особисто не знайома, але їхня творчість, їхні очі, їхня подача музики дуже багато говорять про них як про самобутніх, самодостатніх виконавців, але вельми різних.
— А які Ви бачите шляхи розширення своєї аудиторії?
— Я для цього зовсім нічого не роблю, бо впевнена: як має бути, так і буде. Можливо, ця пасивність когось дратує, а я нормально почуваюся: складаю, співаю, у мене є свій слухач. Розширення аудиторії — це залучення грошей насамперед на рекламу. Це ж відомий закон шоу-бізнесу: будь-яка зірка починається з реклами. А грошей у мене на це поки що немає.
— Тоді поговорімо про веселе, тим паче, що музиканти — народ жартівливий. У багатьох є прізвиська, з багатьма траплялися «хохми»...
— Про одну таку «хохму» можу розповісти. Збираємося ми якось на концерт до Дніпропетровська, потяг-експрес відходить о сьомій ранку. Уже за п’ять сьома, а нашого гітариста Сашка Павлова немає. Телефонуємо: «Сашко, ти де?» Він відповідає: «Так, так, так... ой, ой, ой... я зараз, як метеор...» І гудки. Сашко так і не з’явився. Виявляється, він був у ліжку — проспав, і після нашого дзвінка спав, лише пізніше, коли прокинувся, зрозумів ситуацію. Ця «хохма» передавалася з уст в уста і тепер до Сашка міцно приклеїлося прізвисько «Метеор».
Інший казус стався особисто зі мною в ту «епоху», коли я співала в ресторанах (у «Дежавю», у «Мамбо», це був, до речі, чудовий досвід). Якось замовили пісню з репертуару Пугачової — «Все могут короли». Я відкрила «рятувальну» книжечку, знайшла слова. Усвідомлюю: цю пісню я не співала ніколи. А в ній заспів починається в одній тональності, потім — модуляція, і приспів — в іншій тональності. Я початок заспіву і приспіву пам’ятаю, а що між ними — провал, не знаю. Коли стала співати цей перехід, усі музиканти почали сповзати зі стільців, я непохитно далі співала приспів, потім знову — куплет, не знаючи, що співати в середині... Але співала! Музиканти, відвернувшись, просто реготали, ошелешені люди в залі із захватом слухали, і коли я закінчила, звідти пролунало: «Знай наших!» — і музиканти остаточно повалилися зі стільців. Я дуже шкодую, що цю «хохму» не зняли на відео. Це був нахабно-задиркуватий експромт, імпровізація на не знати яку тему. Пізніше, коли я вивчила цю пісню напам’ять, я співала її на одному подиху, дуже охоче. Але саме від першого мого виконання всі одержали позитивний емоційний заряд на багато років, і тепер, коли ми це згадуємо, не можемо втриматися від сміху.
— Як Ви особисто для себе формулюєте, що таке джаз?
— Це внутрішня свобода. Якщо людина вільна від комплексів, розкута, то вона може почати займатися джазом. Джаз — це музика вільних людей. Мить — і душа полетіла. У польоті легше бути щасливим.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»