ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
СЕРГІЙ БОНДУР:«БАЛЕТ — ЦЕ ПІТ, КРОВ, СЛЬОЗИ, НЕБО І ЗЕМЛЯ»
Ах, балет, балет!.. Мова тіла, що удосконалилася до унікального мистецтва, для розуміння якого не потрібні перекладачі в жодній країні світу. Дивися — і все осягнеш, не тільки «текст» подій і взаємин, а й відтінки почуттів і намірів. Для цього потрібна лише «малість» — розвинена душа, яка жадає Краси, що вміщає віру, надію, любов. І чим талановитіший танцівник чи балерина, тим дохідливішим є елітарне мистецтво чарівничого балету.

Нашим співрозмовником у творчій «Вітальні» є народний артист України Сергій Бондур — соліст Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей і юнацтва, танцівник і хореограф.
З плином років шанувальники балету дедалі глибше розуміють, якого колосального артиста має Україна в його особі. Людина-світло, людина-усмішка, людина-харизма. Майстер. У його арсеналі понад сімдесят феєричних ролей, і кожна з них — неповторна.
На сьогодні, напевно, Сергій Бондур є найкращим у Києві знавцем класичної хореографії. Ще в розквіті кар'єри танцівника він захопився постановками хореографічних мініатюр. Створює їх для солістів рідного театру, Національної опери, московського «Імперського балету», Великого театру Білорусі, студентів Київського хореографічного училища і Київської муніципальної української академії танцю імені Сержа Лифаря.
Бондур-хореограф — це фантазія, неперевершений смак, багатющий технічний арсенал. Це міжнародний фестиваль «Сергій Бондур запрошує».
Принц українського балету, Сергій Бондур у дев'яностих роках грав Маленького Принца на сцені драматичного театру імені Франка в сузір'ї народних артистів України Анатолія Хостікоєва, Богдана Бенюка і Наталі Сумської. А недавно він несподівано заспівав...
І ось нове його творче звершення — вистава «Коппелія» на музику Деліба...
Та попри всі досягнення, заслуги і схвальні міжнародно-вітчизняні відгуки зірці українського балету, схоже, немає місця в Україні...
— Пане Сергію, почнемо одразу з вистави «Коппелія», прем'єра якої відбулася в приміщенні Національного театру опери та балету імені Шевченка.
— Це cпроба постановки великого спектаклю. Керівники Київської муніципальної української академії танцю, зокрема її директор Андрій Лягущенко і керівник відділення класичного танцю Ганна Дорош, звернулися до мене з пропозицією реалізувати цю постановку. Надали повну свободу творчості.
Я бачив кілька редакцій «Коппелії», але вирішив піти своїм шляхом. Цей спектакль сам собою дуже складний, тому що в ньому поєднано кілька казок Гофмана. А казки Гофмана — непрості, філософські, у них «працює» кілька планів-рівнів, це дорослі казки. Я ж спробував зробити виставу водевільного плану, легку, іскристу, оскільки музика Деліба, на мій погляд, більш прозоро-райдужна, ніж зміст гофманівських творів. Я виходив з того, що цей балет виконуватимуть діти різного віку і на ньому виховуватися.
— Вистава Вам явно вдалася, вона світиться добротою і мудрістю.
— Це дуже актуально, особливо для творчих людей, бо в нашому світі нині панує насильство, диктують свої правила не творчі, а руйнівні сили. Своєю виставою я хочу викликати в глядача піднесені почуття доброти і любові одне до одного.
— Яку прогнозуєте долю «Коппелії»?
— Усе залежатиме тепер від творчого керівництва Академії танцю. Спектакль вийшов «повноформатний», головні партії виконували випускники. Якщо якийсь час їм не буде заміни, то можна було б запрошувати майстрів з театрів, така практика досить поширена. У будь-якому разі в юних танцівників у цій виставі з'явилася можливість підніматися по сходинках професійної майстерності, приміром, «прялі» вже наступного року зможуть виконувати партії четвірки «дівчисьок-подружок», наймолодші танцюватимуть «пряль»... Тобто «Коппелія» ставилася з таким розрахунком, щоб для кожного класу це була школа професійного вдосконалення.
— Отже, у цієї вистави має бути довге життя?
— Це було б логічно, вистава того гідна. У ній я намагався підкреслити усі виграшні моменти: іскрометну драматургію, виразність усіх танців — класичних і характерних. Є ігрові мізансцени, що особливо виявляють сюжет. У мене немає жодних підстав вважати, що ця вистава без майбутнього, що це разова акція, тим паче, що витрачено багато репетиційного часу, пошито чудові костюми.
— Мені здається, спектакль гідний бути в репертуарному списку Музичного театру для дітей і юнацтва.
— Можливо. Директор нашого театру був на прем'єрі. Потім розмовляв зі мною, привітав. Але поки пропозиції здійснити цю постановку в нашому театрі не було. Чекатиму.
— А які перспективи у випускників Академії танцю?
— Ситуація з балетом в Україні дуже складна. Зарплатня тягне його вниз. Виняток — Національний театр опери і балету, де працювати не тільки престижно, почесно, а й матеріально привабливо, там висока заробітна плата.
— А висока зарплата — це скільки?
— Доларів 400—500. На такі ставки можна запрошувати гарні кадри, у цей театр прагнуть потрапити на роботу. Є конкурси, тому сильна трупа. Національний театр опери і балету на піднесенні, він дійсно є дуже сильним конкурентом західним трупам. А всі інші колективи, особливо на периферії, животіють. І в київському Музичному театрі ситуація не найліпша, до нас мало хто хоче йти працювати.
Випускники навчальних закладів виїжджають за кордон. На всіх континентах працюють чудові українські танцівники і балерини. Якби їх зібрати на Батьківщині, створити гідні умови, то, я думаю, це був би супербалет.
Складна ситуація не тільки в балеті. Я досить часто буваю в естрадно-цирковому коледжі у своїх друзів, які працюють там викладачами. Ця чудова кузня унікальних кадрів щорічно випускає артистів світового рівня. На випускні концерти з'їжджаються закордонні імпресаріо найавторитетніших шоу-компаній і циркових колективів, вони, не вагаючись, забирають наші таланти в різні країни. Цей ринок поза Україною, і це страшно. Подібне відбувається і в інших сферах мистецтва.
— Ви казали, що в роки Вашої юності було дуже модним вступати в хореографічні училища. А тепер?
— Потрібно звернутися до статистики, до цифр. Коли я вступав, був конкурс: сорок два претенденти на місце. А торік у Київське хореографічне училище вступало п'ятеро хлопчиків. Не п'ятеро на місце, а всього п'ятеро! Я три роки поспіль був головою державної комісії на іспитах у потужному театральному училищі імені Данькевича в Одесі. Цього року там не випустили жодного хлопця-танцівника, хоча училище має педагогів найвищого класу! Це просто трагедія. Нестача в чоловічому складі балету відчувається скрізь (крім головного театру нашої країни, я вже сказав, з якої причини). У трупі нашого театру теж дефіцит чоловіків-танцівників.
Що чекає на український балет далі, можна легко передбачити. Якщо не підвищувати рівень життя артистів, настане колапс.
Танцювати справжній класичний балет дуже складно, дається взнаки ще одна негативна тенденція: у цьому жанрі нині мало де танцюють добре. На першому плані модерн-трупи, їхні учасники не мають такої професійної підготовки як артисти академічного балету, що навчаються вісім років. Артист класичного балету освоює модерн-постановки вдвічі швидше, ніж «модерновий» танцюрист, котрому класичні постановки часто взагалі не по зубах.
Раніше була точна градація: якщо балерина на пальцях — це балет, якщо в м'яких туфлях — сучасна хореографія, тепер ця грань стирається, класичного балету в багатьох країнах майже немає, хоча потреба в ньому є скрізь. Особливо Японія і США намагаються запрошувати на гастролі трупи, що танцюють класику, котрій по сто-двісті років: «Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Лускунчик» тощо. Модерн-труп у них і своїх багато.
— Чим Ви особисто порадували шанувальників у сезоні, що закінчився?
— Танцював Спартака в однойменному балеті Хачатуряна, Принца і Дроссельмейєра в «Лускунчику», Ротбарда в «Лебединому озері» Чайковського, у прокоф'євських балетах «Петя і Вовк» — Петю, у «Попелюшці» — Принца, у «Ромео і Джульєтта» — Тибальда.
— Ви, напевно, той танцівник, у якому замолоду прокинувся балетмейстер?
— Напевно, що так. Маю дві освіти: закінчив Київське хореографічне училище і Санкт-Петербурзьку консерваторію, де є видатна балетна кафедра, у 1994 році одержав диплом балетмейстера-репетитора.
У мене вже був досвід репетиторства в театрі, перша моя серйозна робота в цій іпостасі — спектакль Георгія Ковтуна «Весна священна» (музика Стравінського). Репетиторська робота мені дуже сподобалася, це зовсім інший стиль взаємодії, інша атмосфера, інший вид творчості, ніж у танцівника і балетмейстера. Першу самостійну композицію я підготував у 1992 році, коли один з артистів нашого театру — танцівник Сергій Єгоров приніс цікаву сучасну музику з кінофільму «Ворон» і запропонував: «Може, спробуєш поставити номер?» Я погодився. Ми зробили вдалий номер «Шаман»: Сергій Єгоров виборов друге місце на конкурсі імені Сержа Лифаря.
Потім почали надходити замовлення від інших артистів, переважно на номери для конкурсів. Нарешті я вирішив влаштувати свій творчий вечір.
Поступово доріс до щорічних фестивалів «Сергій Бондур запрошує». Завдяки допомозі мого великого друга — мецената Володимира Філіппова — маю можливість ангажувати на свої творчі вечори друзів-колег — зірок світового балету. «Родзинкою» одного з фестивалів став моноспектакль «Романтик» з п'ятьох дуетів, які я поставив на музику чудового канадського композитора Андре Ганьйона. Серед учасників були такі видатні майстри, як народна артистка України Ганна Дорош і заслужений артист України Максим Чепік, народна артистка України Олена Філіп'єва і Олександр Шаповал, заслужена артистка України Ірина Гордейчук зі своїм чоловіком Костянтином, я разом з моєю дружиною Ольгою. П'ятий мій дует танцювала пара солістів Великого театру Білорусі Юлія Дятко і Костянтин Кузнецов.
Дуже приємно, що у цих дуетних композицій є наступність. Я шукаю продовження своєї творчості в педагогічній і балетмейстерській роботі, тому передаю ці дуети молодим, й у них добре виходить.
Мені взагалі щастить: я ставив майже на всіх видатних танцівників і балерин України, зокрема, на зірок Національного театру опери і балету, серед яких, окрім згадуваних імен, ще Сергій Сидорський, Катерина Алаєва, Ярослав Саленко, Денис й Анастасія Матвієнки.
Працюю й для іноземних артистів. У нашій трупі, наприклад, є чудова балерина з Японії — Акарі Кавасакі, для неї і провідного танцівника нашого театру Костянтина Вінового теж поставив дует.
Я намагаюся, щоб фестивалі «Сергій Бондур запрошує» відрізнялися один від одного, були святом балету, хіт-парадом зірок.
Щоразу прагну поєднувати різні жанри, у мене, наприклад, працювала цікава трупа «Київ модерн-балет» під орудою Раду Поклітару, а сам я навіть спробував заспівати: виконав два романси — «Хризантемы» і «Калитка» із примою нашого театру — лауреатом міжнародних конкурсів сопрано Альоною Гребенюк.
— Це було під час хореографічного номера?
— Ні, це були два окремих номери в супроводі рояля. Я, звісно, не претендував на високі оцінки, всі розуміють, що мій прямий рід занять — балет.
До речі, я маю цікавий досвід співпраці з Романом Віктюком: я ставив пластику для спектаклю «Бульвар Сан-Сет». Брав участь як хореограф у міжнародному проекті — у фільмі «Топка» про Сергія Ейзенштейна (до нього були залучені представники Канади, Австрії, Росії, України). З Анатолієм Хостікоєвим, Наталею Сумською і Богданом Бенюком я колись мав щастя працювати на одній сцені в драматичному спектаклі «Маленький принц». Сорок сторінок тексту. Велике дійство, у ньому я, природно, також танцював. І співав.
— У Вас весела усмішка і сумні очі. Через що душа болить?
— Душа болить через те, що я, чесно кажучи, поки що не бачу майбутнього, перспективи Музичного дитячого театру, у якому працюю від дня його заснування.
— Через приміщення, зарплати?
— Тут комплекс причин. За двадцять три роки праці в колективі я, на жаль, у підсумку виявився непотрібним у цьому театрі. Мене не відхиляють, але і не запрошують. Позиція вичікування. Тобто ніхто начебто не принижує мого достоїнства, не применшує моїх звершень і завоювань, однак не надає значення моїй подальшій роботі. От що найстрашніше. Минуло півроку в «підвішеному» стані, а я запрошення досі не одержав. Виходить, у мене немає перспективи в цьому театрі?
З іншого боку, я щасливий, що зустрівся під час постановки балету «Коппелія» з дуже гарним «матеріалом» — з Академією танцю і з уже зрілим танцівником Денисом Недаком (виконавцем партії Франца), який виконує головні партії в багатьох провідних виставах в Національній опері. Я вважаю, що в цього хлопця щасливе професійне майбутнє, дай Боже йому здоров'я.
— Дивні речі Ви кажете. Ви — висококласний хореограф-балетмейстер, Вам «зелене світло» потрібне.
— Усе залежить від Бога і людей. Відчуття власної потрібності і корисності для творчої особистості — найважливіше, утім, як і для будь-кого. Якщо людина відчуває, що комусь потрібна, це означає, вона має право на те, щоб жити, це додає сили, є джерелом натхнення. Та якщо вона розуміє, що її знання, уміння, енергія, творчість нікого не цікавлять, це породжує розпач, ось у чому трагедія.
У випадку зі мною «напівтрагедія»: я розумію, що в рідному театрі я вже не потрібен, але знаю, що я потрібний своїм студентам, учням, людям, які мене цінують.
— Чим для Вас є балет?
— Зізнаюся чесно, я погано вмію забивати цвяхи, працювати дрилем і за верстатом. І я схиляюся перед людьми, які це роблять добре.
Балет — це моє життя. Я знаю, що можу навчити цього мистецтва. Я пройшов школу емоційних станів, яка необхідна на всіх стадіях становлення артиста.
Завершується моя кар'єра танцівника, до цього ставлюся спокійно, по-філософському, тому що вже пережив чимало важливих етапів. Для мене балет — це дихання, піт, кров, сльози, небо і земля. Але ще необхідно, щоб поруч були близькі і дорогі люди, які тебе люблять і цінують. Усвідомлення цього й виправдовує твоє існування.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»