ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
ЯК ПОЧУВАЮТЬСЯ УКРАЇНЦІ-СЕВАСТОПОЛЬЦІ В РОСІЙСЬКОМОВНОМУ СЕРЕДОВИЩІ?

Звісно, репрезентувати інтереси більшості севастопольців-росіян, яких там живе три чверті, завжди набагато простіше, ніж захищати меншість — тамтешню чверть українців, що постійно перебуває в замкненому російському вакуумі.
Тож як почуваються севастопольці-українці після надання російській мові статусу регіональної? Це ми й спробували з’ясувати.
У казково прекрасному і славному місті й насправді все — від рекламних вивісок до спілкування між людьми — відбувається тільки мовою «старшого брата». Щоб зберегти свої національні традиції, мову і культуру, українцям доводиться докладати чимало зусиль.
Як зазначив координатор громадського комітету «Український Севастополь» Микола Владзімірський, надані державою дев’ять мільйонів гривень на розвиток і підтримку української культури, а також на забезпечення функціонування української мови в нашому місті, севастопольські чиновники, певніше за все, «профестивалять». Хоча ці кошти вкрай потрібні для створення повноцінної україномовної газети й безплатних курсів з вивчення мови. Людям набридло почуватися на рідній землі манкуртами.
Але це тільки початок проблем, які тут створюють штучно.
Безперечно, для кожного в нашій державі пам’ятною датою є 150-річчя від дня народження Каменяра — Івана Франка. І не лише в Україні, а й в українській діаспорі за кордоном торік влаштували чимало заходів на відзначення цієї події. Проте...
— У Севастопольській центральній міській бібліотеці імені Льва Толстого, глибоко в книгосховищі,— розповідає голова севастопольського товариства «Україна-Світ» Богдан Мороз,— залишаються недоступними для українських читачів 50 томів унікального зібрання творів Франка — це ювілейне видання 1956 року.— І, на жаль, мало кому із українців-севастопольців про це відомо.
Крім того, ще у 1998 році добродії з Канади, які не лише пам’ятають, а й шанують свої мовні традиції, подарували колишнім співвітчизникам-севастопольцям «Українсько-канадську бібліотеку», але шовіністи-українофоби не допустили цю книгозбірню в жоден філіал центральної бібліотеки. Тепер ці книжки — в Культурному центрі (колишньому будинку політпросвіти), куди доступ до подарунка обмежений. До того ж тамтешня службова бібліотека працює в незручний робочий час з 9 до 17 години. А в суботу і неділю взагалі зачинена.
Нині в севастопольських бібліотеках майже немає української класичної літератури, рекомендованої шкільною програмою. Ось такий в Севастополі парадокс — усьому українському тут зась. От вам і виконання Конституції щодо загальнодержавної української мови. А про створення в місті справжньої української бібліотеки ім. І. Франка за кошти, передбачені субвенцією з міського бюджету, тут лише мріють...
Хоча таки є в Севастополі острівець для українців — це насамперед Український культурно-інформаційний центр, який торік відзначив свій 10-ий ювілей. Його поява в російськомовному місті сприймається по-різному. Дехто радісно вітав цю подію, а дехто побачив у ній загрозу російській культурі та спробу «насильницької українізації».
Варто нагадати, що в місті на березі Чорного моря живе майже 100 тисяч шанувальників слова Шевченка. Саме для них тут працює українська бібліотека, відбуваються мовно-мистецькі свята, а також створено 19 творчих колективів, які об’єднують 800 чоловік. Серед тих, хто тут займається, є представники всіх вікових категорій. Наймолодшому щойно виповнилося чотири роки, а найстаршому — 85! Заходи дуже різноманітні, за 10 років його роботи сформувалися й певні традиції відзначання національних свят. Під час, скажімо, шевченківських днів проводиться акція «Вінок Кобзареві» — це міські конкурси читців і дитячого малюнка, тематичні вечори і святкові концерти.
Чи не найбільшою гордістю культурно-інформаційного закладу є справжня, хоч і невеличка, бібліотека, у якій налічується чотири тисячі українських книжок. Крім того, працівники Українського центру випускають інформаційно-пізнавальний україномовний журнал «Криниця». Тож долучитися до рідного слова севастопольцям, попри всі перепони російсько-мовного середовища, можна. У цьому переконала й «головна українка» Севастополя — голова Союзу українок Богдана Процак, яка понад 40 років живе в славному місті моряків і розмовляє скрізь тільки рідною мовою.
— Мабуть, для декого було б і важко пам’ятати про своє коріння, але не для мене,— пояснює Богдана Михайлівна,— адже я люблю усе українське і свою Батьківщину більше, ніж себе, тому й не помічаю принижень, а деколи і зневаги з боку оточення. Наперекір обставинам, що склалися в цьому регіоні, прагну відродити національні традиції святкування днів Святого Миколая, Івана Купала, підтримую зв’язки з Союзом українок Америки, котрі допомагають нашим талановитим українським дітям отримати гідну освіту. Організовую добродійні акції «Бабусі Америки — бабусям України» для малозабезпечених пенсіонерок Севастополя.
За проявлену «стійкість» і насамперед за підтримку статусу державної мови та добрі справи голова севастопольської місь-кої організації Союзу українок була нагороджена президентом України орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

Лана КОВАЛЕНКО

також у паперовій версії читайте:

• ЗАЧАРОВАНА ДУША ВІКТОРА ХВАЛЬОВА

назад »»»