ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СВІТ ЖІНКИ
САМОТКАНІ ЛЯЛЬКИ ПОЛЮБИЛИСЯ ДІТЯМ
Олександра Пренко — член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, відмінник освіти України, учасник багатьох виставок декоративно-ужиткового мистецтва. Її твори зберігаються в багатьох музеях і приватних колекціях в Україні та за кордоном. А ще досвідчена майстриня збирає обдарованих дітей та навчає їх ткати килими, малювати, вишивати.

Уві сні птахою летіла в Україну
— Мама народила мене на 41-у році життя,— не говорить, а ніби співає Олександра.— Найстаршій сестрі на той час виповнилося шістнадцять. Всього в родині нас четверо. Ще маю сестричку і брата.
Частенько вечорами тато наспівував: «Повій, вітре, на Вкраїну, там покинув я дівчину...» А мама час від часу обривала його спів: «Ой Іване, болить моя душа за рідним краєм... Вже, мабуть, ми звідси не виберемося, ось і дітьми обросли». Жили ми у місті Каспійську на Північному Кавказі. Зрозуміло, всі спілкуються російською мовою. Якось знайшла у батька книжку. Запитую:
— Татку, якою мовою тут написано?
На що той відповів:
— Нашою, доню, рідною, українською. Ми з діда-прадіда українці.
— То чому ми не говоримо рідною мовою,— не переставала я дивуватися, засинаючи під українські колискові. У сни приходили пшеничні лани, кетяги калини, садки вишневі коло хати... І тоді, вже в дитинстві, зародилося бажання жити лише в Україні. Скільки разів летіла птахою в рідні небачені краї...
У школі відмінниця Олександра вирізнялася тим, що гарно малювала. Після восьмого класу, порадившись з мамою, подала документи до Махачкалинського художнього училища на відділення килимарства, бо вважала це ремесло цікавим, рідкісним. Мама практичніше ставилася до вибору професії: і килими будуть, і гроші. Отримавши спеціальність («майстер з килимарства»), працювала художницею на підприємстві художніх промислів у Ставрополі. Олександра придумувала композиції, малювала сюжети, а майстри їх ткали. Та одного дня зрозуміла, що їй чогось бракує. Тоді й переступила поріг Будинку творчості, запропонувала вести гурток килимарства. Саме тоді зрозуміла: робота з дітьми — це те, що їй потрібно.
Якось до родини Пренків завітало двоє людей. Вони повідомили, що за кілька днів їдуть в Україну. Чули, що й їхня родина хотіла б переїхати. Запросили у подорож.
Довга дорога привела Пренків до Кіровограда, тут вирішили оселитися. У 24 роки найголовніша мрія Олександри збулась. Вона насолоджувалася краєвидами, прислухалася до співучої батьківської мови. Лише про одне шкодувала: тато так і не дожив, аби з нею разом повернутися в рідну Україну. Та завжди поруч була мама — найщиріша порадниця, найвимогливіший поціновувач робіт пані Олександри.
Якось в оселі вийшов з ладу телевізор. Викликали майстра. Мама з такою любов’ю розповідала про свою доньку, що молодий майстер зацікавився нею і решту ремонту переніс на суботу. Саме тоді в Олександри був вихідний. Дівчина під час першої зустрічі зачепила серце й душу парубка Віктора. Молодята швидко знайшли спільну мову, порозумілися й одружилися.
Колись Олександра просила Всевишнього послати їй багато-багато дітей. Та вочевидь вона не зовсім точно висловила думку. Бо ж послав Господь Олександрі чимало дітей у роботі. А свого первістка Єгора родина дочекалася лише на десятий рік подружнього життя...
Ось так сімнадцять років майстриня живе у Кіровограді й цілковито присвячує себе роботі з дітьми у студії «Килимарство» при обласному дитячо-юнацькому центрі, яку заснувала із власної ініціативи. Щоб глибше пізнати і розкрити для себе дитячу душу, закінчила Кіровоградську педагогічну академію. Отримала фах педагога-психолога.

Пригоди килимової ляльки
Найголовнішим у своїй роботі Олександра Пренко вважає знайти підхід до обдарованої дитини. Головне — увійти в душі маленьких, подружитися з ними і почуватися на рівних. Тоді й вони відкриються вам.
Занять у студії «Килимарство» дітлахи чекають з нетерпінням. Олександра Іванівна заварює запашний чай із квітів і трав, які ростуть на рідній землі, пригощає смачним домашнім печивом. Її учні саме їй хочуть відкрити душу, поділитися найпотаємнішим.
Час спливає швидко. А робота вимагає наполегливості, терпіння, акуратності. Не кожна дитина витримає. Та й, до речі, не всі змогли свій перший виріб «подолати» від початку до завершення. Довго міркувала, як прищепити посидючість. Чим зацікавити дітей і здивувати дорослих?
Лялька. Як довго вона йшла до цього. Вивчала історію українського народного килимарства, додавала свої елементи. І ось, нарешті, щось своє, своєрідне і неповторне. Сім років тому Олександра розробила технологію виготовлення килимової площинної ляльки і нині має авторське свідоцтво. Нещодавно провела десятиденний семінар-практикум з українського традиційного народного мистецтва для керівників гуртків і студій Києва в музеї Івана Гончара. Олександра Іванівна пропонувала відкривати гуртки і навчати дітей такого мистецтва.
— Вважаю, що дітям треба передавати все найкраще, найдобріше, що маєш у своїй душі,— говорить майстриня.— Головне, аби вони повірили вам і зріднилися. Тоді вони полюблять справу, якою займаються. Чому саме я придумала ляльку? Це — найближче до дітей. На ляльці є багато елементів, які потрібно засвоїти у ткацтві, чимало різних технік виконання.
Поки дітлахи працюють руками, викладач не дає сумувати, а розповідає про оригінальність українського вбрання, символіку, призначення. Перед тим, як розпочати нову справу, вона обов’язково звертається до Всевишнього і просить у молитві, аби все це принесло результат.
Свою першу ляльку Олександра Пренко розробила у 2000 році. «Первісток» і нині зберігається у майстрині на почесному місці. Торік вона розробила колекцію національностей ляльок. Не на одній виставці відвідувачі могли побачити це диво з див.
Килимарство — нелегка справа,— пояснює майстриня.— До речі (усміхається), справа ця не жіноча. Килимарство колись вигадав чоловік. Я у своїй студії веду спостереження, хлопчики акуратніші й зосередженіші в роботі. У мене навіть мрія є: набрати лише групу хлопчиків.
На виставці у Пирогові мені перехопило подих: на плетеній огорожі розмістилося десятків зо два ляльок. Україночки з українцями з усіх регіонів усміхалися перехожим. Козак усміхався дівчатам у віночках. Ще мить, і вони затанцюють гопака, а гуцул сповістить, що свято у розпалі. Дівчата у вишиванках, довгі заплетені коси...
— Дивись, образи, мов живі,— почула поруч голоси.
Радіє й тішиться Олександра Іванівна від тих випадково почутих слів. Подібного ніде не бачили. Саме так сказав прем’єр-міністр Англії, придбавши її ляльки на згадку про Україну.
Народна майстриня з радістю передає своїх ляльок у надійні руки. Скажімо, є в неї колекція лялечок, яких вона, розробляючи, запрограмовувала на пару. Милі хлопчик і дівчинка пов’язані ниточкою. Придбавши, їм неодмінно потрібно дати імена, аби вони один одного знайшли в житті й довіку були разом.
Якось на святі «Країна мрій» до неї підійшла жіночка:
— Дякую вам! Ще й року не минуло як я придбала у вас «пару» і подарувала своїй подрузі. За кілька місяців вона вийшла заміж!
Є в Олександри серія лялечок-берегинь. Їх майстриня радить вішати біля дзеркала, адже всі негативні емоції вони вбирають на себе, таким чином, захищаючи оселю і господарів. А ось її син Єгорка полюбляє лялечок, наповнених лікарськими рослинами, зокрема, лавандою, м’ятою... З ними спокійний і здоровий сон.
Олександра щодня дякує Господеві, що послав їй такого чудового чоловіка. Віктор її розуміє, допомагає й підтримує. А то часом принесе букет польових квітів і скаже: «Ти у мене така ж красива, ніжна і тендітна україночка, як і вони»...

Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:

• ЗОЛОТІ СЛОВА
• ОПТИМІСТКА З ВУЛИЦІ ВЕСЕЛОЇ

назад »»»