ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ГАЛИНА СТЕФАНОВА:«ДО РАНКОВОГО ЧАЮ МУШУ МАТИ ДОБРИЙ ТЕКСТ»
Вона — людина-театр, не боїться йти дорогою вічного пізнання світу й робити на ній нові відкриття. У монотеатрі Галини Стефанової творчий пошук поєднується з незмінною громадянською позицією — хоч говорячи про неї, актриса свідомо уникає пафосних слів. Та моя теза про те, що Стефанова — окремий великий острів на географічній мапі театрального Києва, все одно залишиться необґрунтованою для тих, хто не подивиться три вистави, які нині є в репертуарі актриси.

Перша — «Палімпсест» (за текстами Василя Стуса і не лише його). Це такий собі портрет Людини в інтер’єрі епохи. Він вимальовується поступово, неквапливими, але соковитими барвами — у поетичних рядках, листах до дружини, у такому щирому монолозі матері поета — Їлини Стус, яким починається вистава. Другий спектакль, надзвичайно ризикований для актриси і провокативний для публіки — «Польові дослідження з українського сексу» за однойменним романом Оксани Забужко. І знов — поліфонічне дійство на оголеному нерві. А у виставі за п’єсою Юрія Щербака «Стіна» Галина Стефанова втілює образ княжни Варвари Рєпніної. Лунає сповнений нерозгаданих до сьогодні таємниць сповідальний монолог закоханої жінки, аристократки духу, а в залі — абсолютна тиша. Бо тут є про що замислитись...
— Пані Галино, почну з запитання про Вашу долю, яка могла б скластися зовсім інакше. Дівчинку, народжену в Магаданській області (в родині українських політв’язнів), не привабила перспектива отримати освіту, скажімо, у якомусь престижному театральному ВНЗ Москви. Ви приїхали в Україну і послідовно працюєте на ниві української культури.
— Приїзд до Львова був, власне, не моїм вибором, адже мені було на той час 11 років. Я повернулася разом із батьками. А вступ до Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого — це, мабуть, доля. До того робила спроби вступити у Львові до медичного інституту, до університету на біологічний факультет. Але не вдалося, тому що дітей політв’язнів 1955–1957 років народження вистежували, нікуди не пускали. Просто кликали з екзаменаційних аудиторій і відверто говорили: «Куди ти пхаєшся?» Один з тих «бійців невидимого фронту» сказав мені досить агресивно: «Їдь зі Львова». Але спогади моєї юності мають і світлі барви. Зустрілися на життєвій дорозі люди, які стали мені хресними батьками. Це відомі актори Львівського театру імені М. Заньковецької — Юрій Богданович Брилинський і Федір Миколайович Стригун. Коли я вчилась у 75-й львівській школі імені Лесі Українки, Юрій Богданович приходив, допомагав нам ставити «Лісову пісню», працював з нами. А мені порадив вступати до театрального інституту. Тоді саме поновила свою роботу студія при Театрі імені М. Заньковецької, яку закінчила ціла плеяда українських митців — Богдан Ступка, Лариса Кадирова, Богдан Козак, а пізніше — Василь Вовкун, Леся Гуменецька... Юрій Брилинський відшукав мене і сказав: «Не розминись із фахом — вступай». Але оскільки я вже вступала до університету, то до студії мала можливість піти в додатковому наборі восени. Федір Стригун порадив: «Якщо ти пропустила початок року, то вже підготуйся та їдь до Києва наступного року». Потім я підготувала вступну програму і показала її Брилинському й Стригуну. І мої хресні батьки благословили мене на цю стезю. У Київський театральний я вступила на курс прекрасного педагога Анатолія Никифоровича Скибенка. Доля справді давала мені шанс поїхати на навчання в Росію. Скажімо, коли я вже вчилась у Київському театральному, набирався акторський курс у ВДІКу — так званий український, його закінчили, зокрема, Олександр Денисенко Галина Сулима. Мій однокурсник Михайло Ілляшенко радив: «Поїдь, попробуйся, це — ширші обрії». Але я вважала: якщо поїду — зраджу свого педагога, я повинна в нього довчитися, а далі — як Бог дасть. Мала я запрошення і до ленінградських театрів, та залишилася в Києві. І не шкодую. Я далека від «плакатних» заяв про любов до Батьківщини. Відчуття потреби свого рідного і прагнення не зрадити його — в мені є органічним, без пафосу й надриву. Тому що це — моє глибоке переконання.
— У 1979–1991 роках Ви працювали в молодіжному (тепер — Молодому) театрі. Потім вибрали нелегку долю вільного митця. Чому зважились на цей крок?
— То не був мій свідомий вибір. Є така книга — «25 молодих історій», що вийшла друком до ювілею Молодого театру. У ній шоста історія — моя. Тих, кому цікаво знати глибше історію Молодіжного — Молодого театру, адресую до цього видання. Детально про свої обставини не розповідатиму, скажу лише: я мусила піти з театру, аби зберегти власну гідність. Мені це зробити було дуже непросто. Але я вдячна долі, тій ситуації, що змусила мене до цього вчинку. Він збігся в часі з деякими родинними проблемами, і я упродовж двох-трьох років була майже поза професією. Єдине, що рятувало — школа, яку я отримала в театральному інституті у викладачів Анатолія Никифоровича Скибенка та Володимира Миколайовича Судьїна. Один з її принципів — постійна самодисципліна актора, незалежно від того, що він грає і чи зайнятий взагалі. За будь-яких обставин людина мусить працювати над собою. Своїх внутрішніх тренінгів, домашніх вистав я ніколи не припиняла. І реальна робота прийшла. Мене запросив режисер Гриць Максименко зіграти у виставі за п’єсою Тетяни Іващенко «Хто править ритм?» На жаль, вона йшла недовго, але це була цікава колективна праця. Потім запросили в Київський камерний театр. Ми з режисером Віктором Лисюком працювали над «Бояринею» Лесі Українки. А через деякий час я зробила за ролями, зіграними в Молодіжному театрі, виставу, яку назвала рядком з вірша Любові Голоти — «Що знаю про жінок?» Це була моновистава-колаж, що складалася з монологів, і найбільшим серед них був монолог Варвари Рєпніної. А потім я була настільки спраглою до праці, що грала цю виставу в кімнаті нашої комунальної квартири (чоловік і дочка допомагали — світили настільними лампами). Надзвичайно дорогий для мене режисер і вчитель Микола Іванович Мерзлікін, який прийшов разом з родиною дивитися мою домашню виставу, сказав: «Боже, голодна актриса, доведена до розпачу, може таке виробляти, чого й світ не бачив». Тоді він повірив в ідею моновистави «Стіна», і ми її створили. Підсумовуючи свою оповідь, скажу: що може статись, коли доля тебе, як песика, кине у відкрите море? Ти або потонеш, або навчишся працювати самостійно, продукувати ідеї, нікого й нічого не боятися. Багато акторів, котрі сформувалися в тоталітарні часи, живуть, залякані силою режисерського театру, й намагаються весь час комусь догоджати — режисерові, глядачеві, театральній критиці. А насправді ж — це неправильно. Ти мусиш шукати, як той пес, постійно дерти лапами творчий нерв, і він буде вібрувати. Ніхто не знає наперед, чи це буде талановито, але ти будеш рухатись. І на тій дорозі будуть свідки — глядачі. Хтось тебе не зрозуміє, розкритикує, а комусь твої думки виявляться близькими. Отже, дорогу здолає той, хто йде. Найбільша біда традиційного репертуарного театру в тому, що майже всіх акторів — кого більшою мірою, кого меншою — засмоктує інерція: мені дадуть роль, скажуть, як грати, режисер ознайомить мене з концепцією. До цієї думки мене колись навернула російський театральний критик Римма Кречетова. Вона розповіла, що була рупором режисерського театру, доки не відчула, що сидить на виставі, як на шаховому турнірі. «Але ж театр має іншу природу,— сказала Кречетова.— Чому я повинна в театрі ребуси розгадувати тільки головою? Чому спить моя фізіологія, моє єство, моя природа? Чому сценічна дія не озивається до моєї сутності?» Вона дійшла висновку, що тоталітарний режисерський театр розчавив актора. І стала їздити по колишньому Союзу й волати до артистів. Режисери намагалися її не пускати, а Микола Іванович Мерзлікін сам привів її на зустріч з трупою Молодіжного театру, де я тоді працювала. Пам’ятаю її слова: «Століттями актор був Богом на театрі. Дивитися його гру ходили великі інтелектуали в історії людства. Куди це поділося? Режисерський театр існує трохи більш як 100 років. Як сталося, що актор дозволив загнати себе в кут?» Ці думки спричинилися до того, що я почала уважніше ставитися до власної творчої природи. Для мене найважливіше, що це прийшло, коли я пустилася берега репертуарного театру й вирушила у вільне плавання. Хоча я маю притулок: зі «Стіною» потрапила в Театр «Актор». #
— Пані Галино, Ви — актриса літературного театру, звичайно, не в розумінні вивірених, чітко запрограмованих інтонацій та наголосів, а в тому сенсі, що літературний твір вмієте зробити й театральним. Чи завжди це легко вдається?
— Із текстами працюю дуже важко — я взагалі не вірю в легку роботу. Візії, відкриття, тобто остаточне бачення, приходять легко. Але щоб дожити до тієї солодкої миті, мусиш стільки напрацювати... Так, на театрі є дія, пауза, дійство, перетворення. Величезну роль відіграє внутрішній стан — випромінювання зсередини — воно йде перед словом. І виходить, що найголовнішим є все ж не слово, а те, що це слово в тобі народжує. Те велике ЩОСЬ, яке змушує тебе ворушитися, є первинним. Але мовлене слово важить для мене дуже багато.
— У радіоефірі, на літературно-мистецьких вечорах виконуєте поезію високого гатунку. Чи є у Вас улюблені поети?
— Можна називати безліч імен. Поки я дихаю, частиною мого світу є Тарас Шевченко, Леся Українка, Ліна Костенко, Василь Стус, Богдан-Ігор Антонич, Ірина Жиленко, Наталка Білоцерківець, Любов Голота, Маріанна Кіяновська, Софія Майданська, Маріанна Савка, Василь Герасим’юк і цей перелік можна продовжити... Я щодня до ранкового напою (чаю або кави) мушу мати хороший текст. Він мусить дати мені імпульс, тему для медитації. Вранішній текст — частина моєї акторської дисципліни.

Розмову вела Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• ДАВ ДОЛІ ШАНС

назад »»»