ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
«...МИТЬ, ЯКУ НЕСИЛА ЗУПИНИТИ»
Її поезію хочеться читати, коли за вікном накрапає дощ. Тоді поетичні рядки: «Літо холодне, як осінь, осінь — як змучений птах, не відлетівши досі, гине у мене в руках...» сприймаються по-особливому. Хочеться зігріти долонями безневинного птаха, якому так незатишно. Кажуть, нічого не буває випадкового у цьому світі. Доля Оксани, мов птаха швидкокрила. Закружляла — і понесла далеко від рідної України.

Поетеса народилася 1956 року в Дрогобичі. Після закінчення школи вступила до Львівського політехнічного інституту, який успішно закінчила, одержала фах інженера-електрика. 1978-го через родинні обставини виїжджає до Угорщини. Емігрантське життя — це або ти прилаштовуєшся до нових умов, або опиняєшся на його «узбіччі». Здавалося б, Оксані вдається «вписатися» у «випадкову чужину». Вона виховує трьох доньок — Адріану, Оксану, Анну-Марію. Вчить їх того, чим захоплюється сама: живопису, художньої аплікації, рукоділля. Та душа поривається на рідну землю. Вона не уявляє себе поза українським соціумом, переймається болями і тривогами краян. Лише через рідне слово може висповідатися її зболена душа. Вперше українському читачеві поетесу відкрив видавець Ігор Трач. У 1995 році побачила світ перша її поетична збірочка «Благословенна будь, моя далека і єдина...». Наступна книга «Світло в кінці» вийшла друком 2004 року в київському видавництві «Смолоскип».
«Я прийду до Тебе вчора» — третя збірка талановитої поетеси, яка нещодавно побачила світ у Львові. Важко переповідати поезію. Її треба читати, а ще тихенько наспівувати. Поезія Оксани Шморгун іде від серця, зачіпає найніжніші порухи душі. Недаремно вірш із ліричної серії, який дав назву однойменній збірці «Я прийду до Тебе вчора», став на конкурсі 1989-го всеукраїнським шлягером. «Шкода лишень, що текст «запозичили», не вважаючи за потрібне згадати ім’я автора»,— пише у передмові до збірки Микола Маринович.
Поезія пані Оксани мінлива. Так буває, коли липневої днини споглядаєш на море. Ось воно спокійне, смарагдове, і ти бачиш камінці у прозорій воді. Спробуй лише дотягнись, і вони — твої. Аж раптом налетів легкий вітерець, і на смарагд лягає напівтінь, закриваючи світло. На душі тривожно, але ти знаєш, що не все безнадійно. Ще мить — і світло переможе тінь.
«Перегук болю»,— так зреагував видавець Ігор Трач на поетичне слово своєї краянки. Справжнім одкровенням були для нього такі рядки Оксани: «Та... що мені Париж?» Здавалося, мрія ледь чи не кожної людини: побачити Париж і залишити там своє серце... У багатьох з нас на пам’ять приходять хрестоматійні рядки: «Побачити Париж — і померти». І все ж ані поетесі Оксані Шморгун, ані Ігореві Трачу зовсім не хотілося (іронія долі) залишитися у Парижі назавжди. Бо мають у серці лише одну-єдину любов — до благословенної Вкраїни, до рідного Львова.
«Цього вірша отримав я від Оксани влітку 1992 року (написала його поетеса значно раніше.— Авт.) у відповідь на мого вірша «...Пощо мені не мій Париж...», коли я був прикутий до ліжка в одній з паризьких клінік і розмірковував про сенс буття... Цього вірша я теж написав у далекому 1985 році, коли мешкав ще у Львові, а вислав Оксані саме з Парижа, коли вже не вперше доля закинула до цього міста...Як з’ясувалося пізніше, ми незалежно один від одного торкнулися однієї й тієї самої теми»,— згадував Ігор Трач.
Свій поетичний дар поетеса не проміняла ані на Париж, ані на інші принади світу. Це дає їй право безкомпромісно запитати у земляків: «Та де Герой? Лиш блазнів бачу». А вони і «плачуть, нарікають на буття, і думають: А що робити? Таке життя!» (вірш, написаний ще 1983 року, як бачимо, не втратив актуальності й донині.— Авт.) Як часто ми нарікаємо на долю, шукаємо винуватців своїх численних образ, а спитай: «Що ти зробив, аби хоч трохи змінити світ?», лише розводимо руками.
«Який «обух», яка «сокира», який там меч... Громада спить!» — виносить безжальний вирок поетка, без надії таки сподіваючись, що «нарешті між руїн дістане відгук слово»...
Патріотична поезія Оксани Шморгун — то гострі стріли, поцілені у такі потворні людські якості, як байдужість і підлість, нечесність і брехливість. «Все поглина байдужості пожежа, в безодні розчиняються світи, і навіть я не знаю — як належить, чи треба йти, чи варто берегти»,— поетеса відверта у своїй сповіді, але від того не здається безпорадною.
Подібні безкомпромісність і оголеність серця потребують повної самовіддачі. Поетеса вміло «урівноважує» їх «зануреністю» у філософські категорії, прагнучи розгадати одвічні таємниці Всесвіту. Так народилися прозові твори Оксани Шморгун, зокрема, «Казка про Віру, Любов і Надію», «Пошесть», «Рожа», «Мудрець і Дівчина».
Усе ж, як на мене, Оксана Шморгун найорганічнішою, «природною» є саме у ліриці. Можете назвати її як завгодно — чи то інтимною, чи то жіночою. Тут своє слово мають сказати читачі. На них чекає зустріч із Поезією з великої літери. Бо хіба можна не закохатися у місто Лева, прочитавши вірш «Рондо»? Лише щиро залюблена людина може так написати: «І я кинула пензель, і заходилась співати — пісню осіннього дощу, шурхоту листя, пісню вітру і кроків, що зникають у лабіринті вуличок старого міста, спів водограю на площі і крику відлуння під склепінням віковічних соборів...»
Кредо пані Оксани: «Для мене вірш — не мета, а засіб, знаряддя на моєму життєвому шляху. Творчість для мене не робота, не заняття, не засіб для існування чи заробляння грошей на прожиток, а просто сама моя суть — я не можу жити без творчості! І я впевнена, що кожна людина — творець, бо ж Господь — Творець, і Він створив нас на Свій образ — то і ми всі творці! Але дуже мало людей має сміливість і свободу прийняти це і жити так».
Мені не відомо, які бурі чи буревії вирували у житті Оксани, але переконана, що жінки не залишаться байдужими до сповіді її душі: «Без обіцянок, без жалю розстались ми, і в ніч свою були з сумлінням в згоді: не зрада то була, а мить, яку несила зупинить — то був дарунок Долі».

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• ОБРАЗ КИЄВА У ТВОРАХ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

назад »»»