ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
АКАДЕМІК ВОЛОДИМИР ВЕРНАДСЬКИЙ:«ПОШУК ІСТИНИ Й НАСИЛЬСТВО — НЕСУМІСНІ»
Цьогоріч виповнилося 70 років початку в СРСР Великого терору: масового знищення насамперед тих, кого по праву можна вважати елітою суспільства. Серед страчених підступною владою за вигаданими звинуваченнями, а найчастіше без слідства і суду, чимало видатних учених. Працюючи над книгою «Володимир Вернадський і Академія» (— К.: Наук. думка, 2006), досліджуючи архівні матеріали щодо створення Української Академії наук (УАН) 1918 року, автор цих нотаток переконалась: час розправи з творцями вітчизняної науки настав задовго до 1937-го.

Більшовицька влада насторожено ставилась до незалежних думками й поведінкою науковців. Своєрідною «охоронною грамотою» для багатьох членів молодої Української Академії слугував всесвітній авторитет її фундатора й першого президента — Володимира Вернадського. Проте врятувати вдалося, на жаль, не всіх. Маловідомий для широкого загалу період життя академіка, котрий не терпів жодного виявлення насильства, був для нього тяжким. Залишаючись наймиролюбнішою людиною, Володимир Вернадський ніколи не складав особистої зброї, якою для нього були розум, власні переконання, турбота про безпечне майбутнє людства.
Академік вважав неприпустимим для жодної держави існування найменших форм насильства, а смертну кару називав легалізованим убивством. Після кривавих подій 1905 року він наголошував: «Смертна кара звелась у нас до державного терору, а цей білий терор викликає червоний терор з усіма його наслідками».

Під охороною грамоти
Саме з «червоним» терором зіштовхнулися кияни в лютому 1919-го, коли влада у місті перейшла до рук Ради народних комісарів. Першочерговою турботою керівництва УАН одразу стало звільнення співробітників Академії від мобілізації. Потрібно було подбати про безпеку наукових відряджень, а вони були і в пекельні роки громадянської війни. Внаслідок наполегливості з боку УАН голова Ради Народних Комісарів УСРР Х. Раковський 4 червня 1919 р. підписав «Декрет РНК УСРР про охоронні грамоти для академіків і директорів установ УАН». У ньому зазначалось, що помешкання дійсних членів Академії й директорів академічних інститутів, а також їхні речі реквізиції не підлягають. Крім того, голові-президентові УАН надавалось право видавати охоронні грамоти. Цей декрет викликав невдоволення в тодішніх можновладців, зокрема, у відділі вищої школи Наркомосу з боку народного комісара освіти О. Шумського, який прагнув одноосібно контролювати Академію. Обурений тим, що влада вислизає з його рук, Шумський доклав чимало зусиль, аби декрет про видавання охоронних грамот ученим було переглянуто. Він стверджував, що ставлення науковців до радянської влади не можна назвати лояльним. Вони, мовляв, узагалі більше займаються політикою, ніж науковою роботою.
Керівники Української Академії наук справді не залишались осторонь політичних подій. Причиною були арешти вчених, на захист яких стала Академія. Щоразу під зверненням до влади на першому місці було прізвище Вернадського. Часто Володимир Іванович до заяви від імені Академії додавав свого особистого листа, наполягаючи на негайному звільненні безвинних діячів української науки і культури.
На спільному зібранні 8 березня 1919 р. А. Кримський, секретар Академії, повідомив про арешт Петра Стебницького, котрий працював у комісії біографічного словника УАН. Перед тим Стебницький працював у секретаріаті Центральної Ради, 1918-го був заступником голови української делегації на мирних переговорах із радянською Росією. Водночас Стебницький був міністром народної освіти в уряді гетьмана Скоропадського. Такий послужний список не сподобався більшовикам. У зверненні спільного зібрання до влади наголошувалось, що Академія наук доручила П. Стебницькому редагування Біографічного словника діячів української землі, куди входять життєписи всіх діячів, які жили в Україні, незалежно від їхньої національності, релігії, політичних переконань, вважаючи, що Петро Стебницький є об’єктивною людиною. На спільному зібранні Академії було висловлено переконання, що арешт ученого — це непорозуміння.

Із пазурів владців
Невдовзі виникла необхідність рятувати ще одного члена Академії — заарештували академіка Сергія Єфремова, літературознавця, публіциста, генерального секретаря з міжнаціональних справ УАН. Крім того, він керував роботою постійної комісії УАН із видання пам’яток новітнього письменства. Комісії належало видавати твори класиків української літератури під загальною назвою «Академічна бібліотека українських письменників».
На засіданні 26 березня 1919 р. голова-президент В. Вернадський зачитав клопотання від імені УАН через арешт Надзвичайною комісією (НК) згаданих двох членів Академії. Спільне зібрання цілковито підтримало дії керівництва Академією. В справі С. Єфремова вирішили відправити до комісара освіти представницьку делегацію. Учасники зборів ухвалили, що «клопотатися про осіб, які належать до наукового складу Академії з її установами, спільне зібрання вважає своїм моральним обов’язком».
Академік Вернадський також зробив заяву про арешт (разом із академіком С. Єфремовим) професорів Г. Де-Метца та Л. Чикаленка, хоча вони формально не належали до УАН. У своїй заяві він вимагав звільнення заарештованих. Клопотання про долю колег не було формальним. Усе можливе робили для їхнього звільнення. Через два дні Вернадський повідомив колег «про депутацію в справі академіка Єфремова до комісара освіти Затонського, якого заступав комісар вищих шкіл Назаров». Той обіцяв підтримку, але й після повторного звернення не надав жодної інформації.
Чинна влада зводила численні бюрократичні перепони, уникаючи контактів із керівниками Академії, проте це їх не спинило. Не раз академік Вернадський марнував час у приймальнях вельможних чиновників, але не полишав напризволяще колег, використовуючи всі доступні методи. Для підсилення вимог УАН Володимир Іванович особисто звернувся до комісара освіти В. Затонського з листом, де аргументував безпідставність арешту академіка Єфремова: «Звертаюсь до Вас у письмовій формі, оскільки всі мої спроби побачитися з Вами особисто були марними. У призначений Вами для мене день і годину я не був Вами прийнятий. Я маю доручення від Академії наук поговорити з Вами про заарештованого члена Української Академії наук з українського красного письменства, відомого письменника С. Єфремова, відносно якого Академія подавала Вам і письмову заяву. На письмову заяву ми не одержали відповіді, у Департаменті вищої школи, куди я у п’ятницю звернувся за вказівкою, переданою Вашим чиновником, до цього часу нічого не змогли дізнатися про С. Єфремова. Між тим у в’язниці сидить хвора людина, яка недавно видужала після важкої хвороби (тяжка форма іспанки)... С. Єфремов протягом останнього часу був поза політикою, займався тільки науковою і культурною роботою. Я не знаю, чим був викликаний його арешт, але всім ясно, що це можна пояснити лише непорозумінням, яке, безперечно, невдовзі з’ясується... Тому ще раз звертаюсь до Вас з проханням допомогти з’ясувати справу С. Єфремова і якнайшвидше повернути його до так всім потрібної роботи у Академічних закладах». Активні дії Української Академії врятували тоді С. Єфремова і П. Стебницького.
Ученим не раз доводилось визволяти своїх колег із в’язниці. У квітні того ж 1919 р. із проханням поклопотатися від імені УАН про свого заарештованого учня і помічника старшого лаборанта Е. Гарфа звернувся академік С. Тимошенко. Присутні одностайно підтримали колегу. Коли йшлося про життя людини, ранги і посади не мали значення. Траплялось і так, що бюрократична тяганина ставала глухим непереборним кордоном між тими, в чиїх руках була влада, і тими, хто прагнув допомогти. Так сталось з Володимиром Науменком. Філолог, публіцист, педагог, державний діяч, він став жертвою «червоного» терору. Це прізвище не раз зустрічається на сторінках щоденників академіка Вернадського. Автор багатьох творів з історії та слов’янської філології В. Науменко був випускником Київського університету. У 1890–1907 роках він редагував журнал «Киевская старина». Коли Володимир Вернадський на посаді товариша міністра народної освіти в Петербурзі завідував відділом вищої школи і організації наукових досліджень, він разом із Науменком та М. Василенком розробив схему вивчення українських предметів у середній школі. Відтоді їхні шляхи часто перетиналися. З листопада 1918-го Володимир Науменко змінив Василенка на посаді міністра освіти в гетьманському уряді, сприяв створенню Української Академії наук, а потім працював у її складі. 7 липня 1919 року В. Науменка заарештували. До комісара народної освіти було надіслано листа за підписом В. Вернадського та А. Кримського, де були такі рядки: «В. Науменко дістав від Академії наук надзвичайно важливе наукове доручення — розробляти історію українського літературно-наукового руху ХІХ століття по матеріалах його власного архіву... Окрім того, йому Академією доручено розробляти фольклористичний матеріал, якого в нього назбиралось теж чимало». Лист спізнився на один день, який став вирішальним для долі талановитої, відданої українській культурі людини. Володимир Науменко був розстріляний Всеукраїнською надзвичайною комісією.

Кільце стискається...
Психологічний стан Вернадського тих днів був украй важким. Страшним ударом була втрата колег і друзів. Крім того, влітку 1919 р. загроза «червоного» терору наблизилась до самого Володимира Івановича. В газеті «Україна» з’явилась стаття Є. Перфецького, більше схожа на політичний донос. Це було підступним ударом, бо Володимир Іванович часто спілкувався і відверто розмовляв із професором Університету св. Володимира, істориком літератури Євгеном Перфецьким. На той час Вернадський сприймав його як цікавого співрозмовника й порядну людину, але, на жаль, помилився. Після появи брехливої статті виваженість та інтелігентність академіка Вернадського не дозволили йому особисто з’ясовувати стосунки з Перфецьким. А ось колеги з академічного середовища не мовчали. Про непорядну поведінку Перфецького написав до газети академік С. Єфремов. Павло Зайцев, український історик літератури, письменник, редактор київського журналу «Наше минуле», також виступив у пресі з цього приводу, де викрив підступні наміри Перфецького щодо академіка Вернадського.
Після цієї статті НК зацікавилась В. Вернадським. Ось як Володимир Іванович охарактеризував тодішні події: «Одночасно вказували, що Академія наук веде контрреволюційну діяльність, а на чолі стоїть колишній міністр Тимчасового уряду і крупний поміщик, а Кримського переконували, що який я українець, і що вони не розуміють, чому він мене захищає... Я гадаю, що ті українські групи, які свідомо прибрали Науменка, як особу, що заважала їх самостійництву, легко могли — навіть ще легше — знайти непотрібним і мене. Тому доброзичливі поради тоді зникнути, можливо, були вірними».
За наполяганням друзів і колег Володимир Іванович деякий час працював у Старосіллі, що під Києвом, де знаходилась Дніпровська біологічна станція. До Києва Вернадський повернувся, коли більшовики черговий раз залишили місто.
Аналізуючи проблеми суспільного розвитку, академік Вернадський найперше виявляв їхню роль у розвитку науки. Говорячи про негативний вплив на творчість воєн і будь-яких форм насильства, що призводять до загибелі багатьох талановитих людей, вчений наголошував: «Мабуть, найтяжчим ударом, який війна нанесла науці, є перерва в науковому спілкуванні....Наука єдина. Її мета — пошук істини заради істини, а та істина, що утворюється зусиллями столітньої наукової роботи, далека від історичної обстановки моменту, спільна і єдина для всіх без винятку».

Віра ШМИГОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:

• СТВОРЕНО РОБОТА-НЕМОВЛЯ
• «TOSHIBA»: КИШЕНЬКОВІ ТЕЛЕВІЗОРИ
• ПЕЧЕРИ НА МАРСІ?

назад »»»