ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
ПІД ПРАПОРОМ РІДНОГО СЛОВА
VIII загальнонаціональний конкурс «Українська мова — мова єднання» завершився. Цьогорічний автопробіг його переможців традиційно розпочався з Одеси, куди з’їхалися представники засобів масової інформації з усіх куточків України, а також із Придністров’я, Молдови й Білорусі. Загалом участь в змаганні взяли 164 учасники з України, Італії, Молдови, Польщі, Росії, Румунії, США, Придністров’я, де живуть і утверджують рідну мову наші співвітчизники. З цієї нагоди Президент України Віктор Ющенко у вітальному слові зазначив: «Слова Пантелеймона Куліша «Рідне слово, рідний розум, рідна й правда буде», які стали гаслом конкурсу, нині звучать як ніколи актуально». Іллічівськ, Маріуполь, Миколаїв, Донецьк, Слов’яногірськ, Макіївка, Горлівка, Харцизьк, Луганськ... Майже три тисячі кілометрів проїхали любителі слова українською землею, познайомилися з людьми Донбасу. Лауреатські нагороди вручали на 300-метровій глибині, в соляній копальні Солевара.

Місто усмішок
Гості мали змогу ознайомитися з містом Іллічівськ, його морським портом. Тут зуміли не лише зберегти, а й примножити, наростити потужності, однак ще відчувається дефіцит робочих рук. Там піклуються про людей похилого віку і дітей, а на вулицях не зустрінеш жебраків і волоцюг. Громадян лікують і обстежують безплатно. А народжуваність значно перевищує смертність. У кожному конкретному випадку аналізують причину летального кінця, а за кожну народжену без ускладнень дитину пологовому будинкові доплачують 400 гривень. Скрізь панує чистота, значно зменшилася злочинність... Місто, де живе лише 2,7 відсотка населення області, дає 30 відсотків прибутку в державну скарбницю Одещини. Здивувало й те, що вхід до мерії охороняють не міліціонери, а звичайні дідусі й бабусі. Кожен охочий може зайти до місцевих керівників, а мера зустріти на вулиці не дивина. «Ми робимо не одноразові ін’єкції в економіку міста, а постійно, систематично дбаємо про його інфраструктуру,— сказав голова Іллічівської держадміністрації Валерій Хмельнюк.— Хочемо, щоб усім було добре. Тому жити в Іллічівську престижно. Тут ви не побачите похмурих облич, усі доброзичливо усміхаються...» Шкода лишень, що державній мові не надають належного захисту, хоча запевняли не раз: мовляв, наше місто деполітизоване.

«Стусове коло»
Далі дорога простелилася на Донеччину. Відвідали Музей Василя Стуса, який п’ять років працює на громадських засадах, без допомоги з боку держави. Експонат номер один подарувала місцева жителька Валентина Тиха: перше видання творів поета, коли й не думали ще про музей, розповів його директор Олег Федоров. Тепер там зберігається чимало раритетів, але особливо вразив відтворений місцевими майстрами карцер, у якому правозахисникові судилося побувати не раз і прийняти мученицьку смерть. Письменник Дмитро Шупта, котрий знав Василя Стуса і сам не раз сидів у такому карцері, розповів, що нелегко було витримати тортури. «Але ми витримали. Василь був незламний»,— сказав Дмитро Романович.
Головний редактор української газети «Донеччина» Ігор Зоц наголосив: «Хочемо вам показати українську Донеччину» і зібрав «Стусове коло». Ця громадська організація об’єднала донецьких друзів поета, з якими він ріс, дружив або навчався в шкільні чи студентські роки. Вони розповіли чимало цікавого про свого земляка.
— Василь добре знав німецьку мову, читав у оригіналі й перекладав українською твори Гете, Рільке. Був усебічно розвинений. Грав у футбол, шахи. Гарно співав, мав чудовий баритон, — ділиться спогадами Микола Колісник.— Ми бували з ним у фольклорних експедиціях, збирали старовинні пісні. Василь відтворював мелодії, які особливо припали до душі.
— Востаннє я бачив Василя в червні 1967-го, на вокзалі в Донецьку. В руках він тримав іграшкового слоника. «Це для Дмитрика, мого синочка»,— радів приятель,— розповідає Олександр Конечний.— Ми росли разом, жили по сусідству. Василь пішов до школи в шість років, нічого не сказавши про це матері. Коли її через два тижні вчителька запитала, чому син ходить до школи босий, вона щиро здивувалася. Як і всі в селищі, говорив російською, але під впливом учителя Тесленка перейшов на українську. Був книжником, допитливим.
— Василь був незвичайний хлопець. Обдарований, цілеспрямований. Бувало, всі ми йдемо на якийсь вечір чи танці, а він сидить над книгами,— згадує однокурсниця Світлана Артьомова.— Ми до нього зверталися по консультації з будь-якого приводу. Пояснював дохідливо, терпляче.
Ніна, дружина покійного поета Миколи Гарматюка, розповіла, що Василь Стус, коли за ним почали стежити, попередив їх, аби сховали «компромат», чим уберіг цілу громаду від арешту.

Козак Луганський, він же — Володимир Даль
Музей Володимира Даля розташований на тихій вулиці Луганська, колишній Англійській (нині — Володимира Даля), в особняку, куди переселилися з Північної Пальміри його батьки. Катерина ІІ в 1786 році запросила з Данії Йоганна Даля до Росії на посаду особистого бібліотекаря. Дещо згодом у Санкт-Петербурзі данець зустрів і покохав дівчину з обрусілої родини вихідців із Німеччини. Юлія-Марія Фрейтаг знала п’ять іноземних мов і мала голос оперної співачки. Він попросив її руки. Батьки нареченої були не проти шлюбу доньки, але... за такої умови: зять має стати лікарем. Довелося опановувати фах медика. Батько майбутнього автора відомого словника російської мови 1792 року дав клятву на вірність Росії й прийняв християнську віру. Так Йоганн став Іваном, а його дружина — Уляною.
Родина переїхала до Луганська, де 1801-го з’явився на світ син Володимир.
Із двох шляхів — служити чи писати — Володимир Іванович вибрав другий. Оренбург, Петербург, Нижній Новгород... Скрізь збирає й систематизує народні перлинки, тлумачить їх, формуючи мовні гнізда. Понад 200 тисяч слів, більш як 130 тисяч прислів’їв. Справжня народна енциклопедія. До самої смерті він працював над словником. Йому закидали: мовляв, складно користуватися, вишукуючи слова за родами, алфавітний принцип зручніший. Відповідав: «Сложно читать тому, кто ленив умом». Перше чотиритомне видання «Толкового словаря живого великорусского языка» побачило світ у 1863–1866 рр., а класичний його варіант, доопрацьований автором, опубліковано по смерті письменника, в 1880–1882-му. Його «Пословицы русского народа» не дозволяли друкувати майже десять років. Вимагали вилучити ті, які цензура вважала непристойними. Не згодився, відповів на те: «Пословицы не судимы. Изменить пословицу — изменить генетический код».
Володимир Даль любив Україну, ідеалізував український побут, природу, про що свідчить хоча б такий фрагмент його записок: «Зайдите в хату... Все беленько, скрыня в углу на колесах. Печурки в стенах; все приглажено, примазано; пол усыпан мятой, чабрецом, рутой, нечуйветром, васильками;... девки с утра убрали волосы цветами, так они и на работу пойдут, так и домой придут, с песнями...» Любив нашу мову і вважав її самодостатньою, бо зберегла «всю девственную свою простоту и силу». Зібрав і систематизував понад вісім тисяч українських слів.

Цей завзятий Грінченко
Неподалік Луганська є село Олексіївка, до якого привів нас напис на стелі поруч із трасою: «Меморіальний музей Бориса Грінченка». На подвір’ї старої школи вивищується пам’ятник педагогові, мовознавцю, видавцеві Борисові Грінченку, чиї портрети вивішували поруч із зображеннями Тараса Шевченка. Адже завдяки його старанням і невтомній праці українці одержали словник рідної мови. Та через тих, хто заздрив його славі, ім’я вченого було забуте.
У 1960-ті роки учні Олексіївської школи разом із директором В. Поздняковим облаштували на честь вченого музей-кімнату. На жаль, невдовзі партійні функціонери її закрили... як джерело націоналізму. Лише в 1988-му з ініціативи інтелігенції Луганщини, до 125-ліття Бориса Грінченка, музей знову почав працювати. Тоді ж постав пам’ятник роботи скульптора І. Чумака — перший і поки що єдиний в Україні. Музей дістав статус народного. Яким чином уродженця Харківщини доля пов’язала з Олексіївкою?
Відомий меценат Олексій Алчевський у 70-ті роки ХІХ ст. збудував собі дачу в чудовому степовому селі. А його дружина, Христина Данилівна — віце-президент Міжнародної ліги освіти, вирішила влаштувати там школу для дітей сільської бідноти. Туди й запросили вчителювати Бориса Грінченка.
У Олексіївці написав майже 200 творів: вірші, оповідання, байки, переклади творів Байрона, Шіллера, Гейне, Пушкіна, Тургенєва, Кольцова... Про цей період розповідає учительський куточок: ломберний стіл, стілець, етажерка, письмове приладдя, дзвіночок, підручники... На стенді також раритетні видання збірочок оповідань «Олеся», «Грицько», «Кавуни», «Панько», «Украла», повісті «Сонячний промінь»... Окремим розділом презентовано чернігівський період життя (1894–1902), де Борис Дмитрович працював у земстві. Він став натхненником нелегальної «Чернігівської громади», що влаштовувала просвітницькі вечори, відзначала ювілеї Шевченка, Франка, Котляревського та інших достойників. Налагодив видання «Бібліотеки українських книжок». Один із найцінніших експонатів — перше видання «Словаря української мови» в чотирьох томах, що вийшло в Києві у 1907–1909 роках (містить понад 68 тисяч слів з перекладом та тлумаченням їх російською мовою).
* * *
Учасники автопробігу відвідали також Донецький університет «Інтелект», Слов’янський педагогічний університет, Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. Голова оргкомітету конкурсу Юрій Работін вручив відзнаки юним мовознавцям із Донецького краю. Не раз лунали слова співголови оргкомітету конкурсу академіка Івана Дзюби: «Українська мова не воює з іншими мовами. Вона нас єднає».
Цьогорічними лауреатами (дипломи першого ступеня) мовного марафону в номінації «Квітни, мово наша рідна» стали Одеська телерадіокомпанія, газета «Сільські новини» (Саврань Одеської області), Віра Кульова (Київ), Світлана Козаченко (Зіньків Полтавської області), Михайло Бублик (Луганська область); «Мовне багатоголосся України» — радіожурнал «Гранослов» (Полтава), Дмитро Шупта (Одеса), Ігор Зоц (Донецьк), Юрій Чепурнов (Луганськ), газета «Думська площа» (Одеса); «На видноті всього світу» — Олександр Середюк (Луцьк), Генеральне консульство Польщі в Одесі, Євген Осередчук (Кишинів), Міжнародна асоціація працівників культури та мистецтв «КАМ Аrt» (Тирасполь); «Першоцвіт» — журнал «Соняшник»...

Віра КУЛЬОВА
також у паперовій версії читайте:

• НЕ ЗАГАСИТИ ФАКЕЛ ЗНАНЬ

назад »»»