ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
ЯКЩО ВІДКИНУТИ КАСТОВІ ШОРИ...
Науковець-гуманітарій зіштовхується нині з деякими проблемами, що вочевидь гальмують темпи розвитку сучасних фахових дисциплін і знижують престиж цих галузей серед молоді. Які ж це проблеми і як їх долати?

Проблема взаємодії науковців між собою
У пострадянській гуманітаристиці, зокрема в Україні, склалася ситуація, коли науковець значною мірою позбавлений можливості швидко знайти осередок спілкування з колегами за інтересами. Так, у Києві майже немає місць, куди студент або професор могли б прийти для спілкування з іншими у сферах, дотичних до фахової. Байдуже, як називатиметься такий осередок,— клуб, постійно діючий семінар, конференція. Чимало хто відвідує семінари і конференції не стільки для слухання й обговорення доповідей, скільки у пошуку невимушеного кулуарного спілкування. Бенкет після захисту дисертації або обід між засіданнями конференції далеко не в усьому може виконувати функції, які виконав би, скажімо, міський клуб гуманітаріїв. Нехай не лякає завелика широта проблематики — клуб не виключає існування вузькофахових семінарів, а навпаки, доповнює їх, сприяючи їхньому розвитку. Адже доповідь, скажімо, про визначну археологічну культуру або проблему давнього літопису цікава не лише археологам та історикам, а й етнологам, культурологам, мистецтвознавцям, філологам та ін. Обговорення питань українського сходознавства ліпше проводити за китайським чаєм і турецькою кавою під японську музику, ніж за стандартними столами в офіційній установі. Зібрання має бути інформаційно цікавим, привабливим.

Проблема взаємодії науковців з інформаційним полем
Чи не найбільшою проблемою сучасного українського гуманітарія є, на наш погляд, неналежна комунікація з науковими, особливо масовими засобами комунікації. Одна частина проблеми — наукові видання. Як відомо, зараз (на відміну від ситуації, що існувала кілька десятиліть тому) науковцеві немає проблеми опублікуватися. Журнали і збірники виходять часто на кожній кафедрі ВНЗ або майже в кожному відділі науково-дослідного інституту. Інша справа, як розповсюджуються ці видання, де їх читають. На жаль, кількість українських наукових видань гуманітарного профілю, що їх регулярно читають, скажімо, у Варшаві чи Москві (не говорячи про Париж і Лондон, Нью-Йорк і Токіо), близька до нуля, хай там як не прикро. Науковець, опублікувавши (часто власним коштом) інформацію про свою наукову роботу, не має гарантії того, що з цими результатами ознайомиться ширше коло зацікавлених осіб, аніж те, з яким він спілкується особисто. Варто нагадати, що публікація, оприлюднення тексту, за юридичним визначенням,— це ознайомлення з ним невизначеного кола осіб. Мусимо зауважити, що багато наукових збірників, (які поширюються переважно серед самих авторів), далекі від цього визначення.
Друга частина тієї самої проблеми — масові, популярні видання. Як не прикро, лише незначна кількість науковців регулярно співпрацює з масовою аудиторією у формі читання популярних лекцій або опублікування таких же статей у нефахових, загальноінформаційних газетах і журналах. Натомість такі видання заповнюються «навколонауковими», а то й відверто позанауковими текстами або журналістів, котрі вважають себе компетентними мало не з будь-яких наукових питань, або аматорів, з-поміж яких нерідко трапляються далекі від науки люди. Журналісти, що системно працюють з певною галуззю науки, не збиваються на фантазії, трапляються нечасто і цінуються на вагу золота. Відповідальними за таку ситуацію є передовсім дослідники, які здебільшого відмовляються від обов’язку виходити за межі наукового кола і комунікуватися з суспільством, пропагуючи потрібність своєї галузі й власних дослідницьких студій.
Неналежне поширення наукових видань, слабкий зв’язок дослідників із масовими виданнями має наслідком не тільки помітну інформаційну ізоляцію фахівців, а й проблеми їхнього фінансування. Адже часто за межами наукового кола не знають про існування певних фахівців та їхні досягнення. Тим часом поліпшення комунікації зі спеціальними й масовими виданнями могло б принести науковцям принаймні три ефекти. По-перше, широкі кола були б краще поінформовані про стан справ і конкретні результати в науці, що привело б до більших інвестицій у відповідні галузі у формі замовлень, запрошень, грантів тощо. По-друге, наукові журнали і книги краще надходили б до зацікавлених закладів, продавалися. По-третє, науковці отримували б гонорари за систематичні виступи в популярній пресі, а преса й читачі мали б кваліфіковану свіжу інформацію з перших рук.
На наш погляд, стосовно проблеми «науковець і ЗМІ» оптимальною могла б бути така схема. У кожному закладі, де продукуються нові знання, замість численних, але мало кому відомих збірників могли б виходити такі видання: 1) офіційний вісник закладу, що випускають за рахунок установи; 2) збірник для студентів і аспірантів, що, за браку фінансування з боку установи, міг би виходити за рахунок авторів; 3) науково-популярний журнал для представників суміжних галузей, аматорів, потенційних абітурієнтів навчального закладу, зорієнтований на продаж; 4) англомовний дайджест, у якому друкуються короткі повідомлення про основні наукові досягнення фахівців певної галузі або установи. Такий дайджест міг би бути основним каналом зв’язку науковців із зарубіжними колегами, за умови забезпечення його належного поширення.
Крім того, у науковій або навчальній установі доцільно створити спеціальний відділ (піару, роботи зі ЗМІ), завдання якого — висвітлення результатів установи, її працівників у масових виданнях для пропагування діяльності, залучення нових коштів, не в останню чергу отримання гонорарів. За належної роботи такий відділ міг би стати прибутковим. Його завданням стало б поширення видань установи, сприяння їх реферуванню й рецензуванню в інших виданнях, підтримання сайту установи та інших подібних інформаційних проектів (приміром, підготовка регулярних інформаційних бюлетенів про публікації, конференції, захисти дисертацій, проведені в установі).
Корисним є періодичне проведення в наукових і навчальних закладах презентацій свіжих видань — монографій, журналів, збірників, підручників і посібників. Адже виставка нової друкованої продукції, з запрошенням представників інших закладів, а також гімназій, коледжів, ліцеїв, журналістів, дала б моральний і матеріальний результат: видання були б розкуплені, надійшли б зацікавленим особам у бібліотеки установ, а інформація про нові результати знайшла б місце у ЗМІ.

Проблема взаємодії науковців із ринком
Попередня проблема невіддільна від наступної, бо в інформаційному суспільстві науковець або установа, чия діяльність майже не відома ЗМІ, й грошей має обмаль. Принцип: «Один фільм для каси, інший — для мистецтва» (пропорцію залежно від обставин можна змінювати) видається дієвим і для науки, зокрема гуманітарної. Адже ерудиції багатьох гуманітаріїв достатньо для створення таких текстів, які продавали б. Скажімо, історики (мовознавці, літературознавці, культурологи), замість того щоб нарікати на «перевантаження» ринку численними псевдонауковими писаннями графоманів, могли б спробувати створити серію популярних яскравих книжок, витіснивши халтуру. (У нефахівця теж є чого повчитися, хоча б того, як завойовувати ринок, читача, інвестора). На пострадянському просторі й в інших країнах світу є чимало видань, присвячених різним загадкам історії, таємницям людської психіки. Що заважає видавати такі газети і журнали фахівцям-науковцям, водночас популяризуючи свої галузі й заробляючи гроші?
Не завадило б розширення практики читання фахівцями популярних лекцій. Вони можуть бути платними, тут можна поширити книгу або журнал. Цикл таких лекцій за участю різних фахівців міг би перетворитися на конференцію, що нагадувала б частково семінар, а частково тренінг. Досвід такого плану є у піарників, психологів, політологів.
Варто порадити науковцям відвідувати книгарні, книжкові ринки, виставки з метою не лише познайомитися з новинками і придбати продукцію, а й з’ясувати, що користується попитом. Коли науковець (як і будь-яка людина) хоче заробити грошей, він має дізнатись, які шляхи для цього існують, обрати один із відомих шляхів або придумати власний. Та й для масової газети або популярного журналу дослідник завжди може знайти, що запропонувати, за умови, коли він ставитиметься до видання не зверхньо, а з урахуванням відмінності завдань своїх і журналіста, з готовністю до консенсусу. Вчений хоче висвітлити наукову проблему, «пропіаритись», отримати гонорар, а журналіст прагне цікавої статті навіть з присмаком сенсації.
За висловом відомого київського культуролога Андрія Пучкова, є вчений, а є образ ученого. Це не те саме. Додамо: сам учений винний, що він не пропагує свій образ, натомість у пресі й масовій свідомості в образі вченого часто виступає зовсім не вчений. Якщо науковець ретельно дбає про свій образ (імідж, реноме, репутацію), то ні увага колег, ні інтерес ЗМІ, ні фінансово привабливі пропозиції його не обійдуть.

Проблема взаємодії науковців з молоддю
Наукової й потенційно наукової молоді зараз багато, а якщо й мало, то не в останню чергу тому, що вчені не поспішають показати іншим коло й переваги свого зацікавлення. Молода людина через її максималістське уявлення прагне бути максимально соціально успішною, і нічого поганого в цьому немає. Проте, на жаль, деякі гуманітарії старшого покоління сприймають це в «багнети», кажучи: або заробляй гроші, або займайся наукою. Це все одно, що сказати другові чи дружині: або ми допомагатимемо один одному в справах, або разом відпочиватимемо. Успіх і щастя тут у симбіозі, а не розділенні. Чому, для прикладу, в комп’ютерній галузі робота загалом плідніша і атмосфера легша, ніж у гуманітарній? Зокрема й тому, що новачку-комп’ютерникові кажуть: постійно підвищуй свою кваліфікацію, купуй нову літературу, шукай, навчайся, люби свій предмет, тоді в тебе буде висока зарплата і великі можливості. Молодому гуманітарієві кажуть те саме, але інакше: забудь про гроші й заможне життя — це не твоє, ти працюй, навчайся, люби свій предмет... Дієвішу антирекламу годі й знайти!
Науковець, викладач має сказати студентові, аспіранту: твоя наукова успішність не лише не виключає успішність соціальну, а навпаки, передбачає її. Для цього не треба замикатись у вузьких межах фахових проблем, а поєднувати талант дослідника з іншими талантами. Стань яскравим журналістом, пиши про проблеми своєї й близьких наук у різні ЗМІ — й тебе знатимуть, добре платитимуть. Підготуй оригінальний курс для студентів або ліцеїстів, запропонуй його кільком закладам (не забуваючи про приватні заклади) — і тебе побачать, запросять, заплатять. Напиши гарний підручник, потрібний посібник, ти отримаєш не тільки вчене звання доцента або професора, а й солідний гонорар. Прочитай цикл популярних лекцій, але не занудливо, а дохідливо й яскраво — успіх тобі гарантований. Напиши популярну книжку, намагайся потрапити на цікаву теле- або радіопередачу... Перелік шляхів соціального успіху науковця (не лише молодого) — безмежний.
Педагоги кажуть, що головне в навчанні — осмислений підхід з боку того, кого навчають. Студент мусить розуміти, для чого йому потрібна курсова робота — студентський варіант наукової роботи. Йому треба сказати, що курсова повинна містити наукове досягнення, бути замовленою (наприклад, газета замовляє студентові проаналізувати її зміст за певний період з якогось погляду, скажімо, стилістичного) або текст може продаватися (для прикладу, дослідження про молодіжний сленг або таємниці авторства певного літературного твору). Якщо курсова нічого не даватиме ні науці, ні суспільству, ні ринку, і студент звикне до таких праць, то він пізніше намагатиметься захистити подібну дисертацію й очікуватиме від держави більшої заробітної плати. Тим часом із першого курсу студента варто навчити: навіть перша курсова робота має бути доцільною й корисною працею, а не нікому не потрібною відпискою. Непогано, аби кілька студентських (по можливості аспірантських) робіт були частинами більшого й до того ж, оплачуваного проекту, тоді зацікавлення молоді стане ще більшим. Адже головне у будь-якій справі — мотивація, а науковець і викладач, зокрема в сучасній українській гуманітаристиці, на жаль, поки нечасто може забезпечити високий рівень мотиваційного зацікавлення студентів і аспірантів.
Окреслені аспекти є сучасними тенденціями, логікою розвитку. Коли державні заклади не завжди активно працюють у перелічених галузях, то приватні заклади є активнішими. Приміром, приватні недержавні вищі навчальні заклади Києва висвітлюють свою роботу в ЗМІ подекуди на порядок активніше, ніж державні, сприяючи забезпеченню своєї конкурентоспроможності. В Україні успішно функціонують приватні журнали, в яких значне місце посідають наукові аспекти (у галузі архітектури, психології). Завтрашній день — це розвиток приватних науково-дослідних інститутів.
Наука, коли вона хоче вижити й розвиватися, має частково стати бізнесом, частково масовою культурою, частково ньюсмейкінгом для ЗМІ, частково навіть релігією, коли хочете. Та головне — науковцеві не слід вважати, що він усе знає, а треба постійно вчитися — у бізнесмена, журналіста, навіть аматора. Вчитися контактувати зі світом, і світ віддячить науковцеві сторицею.

Юрій МОСЕНКІС, професор університету «Україна»
також у паперовій версії читайте:

назад »»»