ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОЛІТИКА
ДВОПАЛАТНІСТЬ — ЗВУЧИТЬ ГОРДО?
ЧИ БУДЕ В УКРАЇНІ З ЧАСОМ ЗАПРОВАДЖЕНО ПРИНЦИП БІКАМЕРАЛІЗМУ?
Вочевидь, спекотне літо 2007-го може претендувати на роль такого собі лідера з обговорення різних політичних ініціатив. Так, ніби самих лише дострокових виборів до Верховної Ради, які, нагадаємо, мають відбутися 30 вересня, замало.

Ініціативи виходять практично з кожного партійного осередку. В минулому числі ми проаналізували намагання блоку Юлії Тимошенко провести водночас із парламентськими виборами референдум зі змін до Конституції. Нині ж зосередимося на іншій новації. Її також нещодавно «запустив у світ» Президент Віктор Ющенко. Йдеться про можливість створення в країні двопалатного парламенту.
Цікаво, що чинний глава держави усе більше своїх ініціатив черпає від колишніх ідей свого попередника. Так-так, Леонід Кучма свого часу був активним прихильником запровадження в Україні бікамералізму (від франц. bicamerisme — двопалатна структура парламенту). Спочатку, розробляючи перший проект Конституції у середині 90-х років, спеціальна комісія (де законодавцями моди були переважно люди пана Кучми) підготувала проект, що містив відповідну норму. Однак коли той документ потрапив до Верховної Ради, законодавці (над якими на той час непоганий вплив мав спікер Олександр Мороз — супротивник двопалатності) не залишили від нього каменя на камені.
Друга спроба запровадити в Україні двопалатний парламент датується 2000 роком. Тоді одним із шести питань, винесених Леонідом Кучмою на референдум, був розподіл законодавчого органу на дві частини. Українські люди схвально поставились до тієї ідеї (щоправда, правову чистоту так званого референдуму досі не з'ясовано). Одначе парламент знову відмовив у підтримці — потрібних трьох сотень голосів для остаточної імплементації проголосованих на референдумі норм так і не знайшлося.
Щоправда, був в українській історії ще один момент, коли у нашій державі діяв не двопалатний парламент, а... два однопалатних. Період цей прийнято називати «оксамитовою революцією». Тоді, на початку 2000-го, прокучмівська більшість залишила сесійну залу й «емігрувала» до Українського дому, де переобрала парламентське керівництво. Натомість меншість на чолі з екс-спікером Олександром Ткаченком довго продовжувала засідати на Грушевського,5.
Однак спогади — спогадами, а тепер поглянемо на цю проблему під перспективним кутом зору. За нинішньої пропорційної виборчої системи двопалатність не видається чимось надто «демонічним». Усі ми знаємо, як формуються сучасні партійні передвиборні списки, і який мізер представників із регіонів до них потрапляє. Виняток становить хіба що Донеччина, з відомих усім причин.
З-поміж столичної еліти ставлення до бікамералізму негативне передовсім через дискредитацію цієї ідеї впродовж попередніх років. Важко ставитися позитивно до того, що тривалий час усіляко висміювали. А ось в регіонах двопалатність не викликає сильної відрази. Принаймні, так вважає чимало дослідників.
Пояснити такий феномен, вочевидь, можна тим, що місцева еліта втомилася постійно перебувати «в тіні» у своїх київських візаві. Причому не просто перебувати, а й виконувати їхні правила, постанови й закони. Не так давно авторові цих рядків довелося бути учасником однієї дискусії, пов'язаної з розвитком і функціонуванням місцевого самоврядування. Один із учасників суперечки запропонував якнайшвидше ініціювати законопроект, яким би дозволялось обирати міським головою певного населеного пункту лише людину, котра живе у відповідному місті у третьому-четвертому коліні. Мовляв, тоді вона добре дбатиме про підконтрольну територію.
Звичайно, така пропозиція жорстка, але раціональне зерно, поза всякі сумніви, у ній є. Зокрема, стосовно можливого запровадження в нашій державі двопалатного парламенту. Чому б, скажімо, законодавчо не закріпити норму, за якою до верхньої палати законодавчого органу могли обирати винятково мешканців того чи іншого регіону, котрі живуть на його території, скажімо, упродовж останніх 10–15 років, а також обмежити термін безперервного «сидіння» у верхній палаті, приміром, двома термінами (щось на кшталт норми, котра діє стосовно глави держави). Тоді можна було б сподіватися, що такий депутат, переїхавши до Києва, не відриватиметься від своєї «пуповини».
Головний аргумент супротивників двопалатності полягає в тому, що Україна — унітарна держава. Тож немає потреби її «федералізувати» двопалатністю. Наголосимо, що здоровий глузд у таких застереженнях є. Однак чи не більша «федералізація» проводиться вітчизняними політичними діячами із застосуванням чинних правил, можливостей, а нерідко чинних, не дозволених у цивілізованому світі, методів.
Котрийсь із мудрих говорив: якщо не можеш чомусь завадити, очолюй процес. Можливо, Віктор Ющенко, запропонувавши ідею двопалатності, діє за таким принципом? Цікаво, що у разі винесення цього питання на всенародний референдум, бікамералізм може бути підтриманий широкою громадськістю.
Звичайно, як і будь-яка новація, наявність двопалатності матиме позитиви й негативи. До останнього можна віднести потенційне намагання можливих «сенаторів» перетягнути усі важелі впливу до регіонів. Надто довго вони слухалися «старшого брата», щоб, отримавши можливість контрнаступу, проґавити його.
Серед позитивів може бути формування хоч якоїсь відповідальності органів влади, бо двопалатна система передбачає передачу контрольних функцій саме до верхньої палати. Відтак, у народних депутатів, котрі представлятимуть нижню палату (треба розуміти, й надалі обиратимуться за партійними списками), залишатиметься тільки законодавча функція.
Це актуально, зокрема, ось з яких причин. Нині Верховна Рада щоразу намагається продемонструвати, що вона стосовно інших гілок влади, так би мовити, «перша серед рівних». Для того щоб це довести, не потрібно далеко ходити. Достатньо згадати неймовірну кількість слідчих комісій, постанов про перевірку, розслідування тощо. Подекуди навіть складається враження, що парламент давно перебрав на себе правоохоронну діяльність у державі.
За двопалатної системи можна очікувати появи певних засобів контролю і над парламентом. Верхня палата може стати своєрідним каталізатором відверто лобістських документів, котрі нерідко ухвалюються у Верховній Раді. Найпоказовіші приклади щодо цього спостерігались під час так званої «роботи» більшовицької частини парламенту після появи президентських указів про розпуск ВР. Чого там лишень не ухвалювали!..
Утім, якщо реформа такого плану справді колись стане реальністю, було б добре провести її в комплексі, тобто не обмежуватися змінами правил гри для вищого законодавчого й представницького органів. Ні, ми не пропонуємо запроваджувати двопалатність на місцевому рівні. Там варто подумати про повернення до мажоритарної системи виборів, бо фактично кожну обласну раду нині перетворено на парламент у мініатюрі. Депутатів, які представляють обласний центр, достатньо скрізь, а от із «глибинки» людей не вистачає.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• ПЕРЕДСТАРТОВА ТИША
• ДОДАТКОВИХ РІШЕНЬ ЦВК НЕ ПОТРІБНО

назад »»»