ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОСТАТІ
«ЗРОСЛАСЬ НЕБЕЗПЕКА З ВІДВАЖНИМ ЖИТТЯМ...»
ДО 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПОЕТА І БОРЦЯ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА
Прикро, але розповідь про першого в нашій історії поета національно-визвольного поступу Олега Ольжича (Кандибу) доводиться починати з серйозного докору нам, українцям. Його висловив років двадцять тому в книзі «О. Ольжич. Величність» відомий зарубіжний літературознавець В. Державін.

Доскіпливо проаналізувавши творчість нашого видатного земляка, він підсумував своє дослідження висновком: «...нехай зрозуміють ті, кому припав почесний і відповідальний обов’язок — тримати далі національний прапор, що впав з похололої руки поета-героя: «Ессе Роеtа» — аби не довелось майбутньому історикові, що скаже: «Лише велика нація могла породити великого поета» — додати по цьому: «Але за його часів ще не була свідома себе і не пізнала себе в ньому».
Ще більш прикро те, що відтоді «процес пізнання себе в ньому» залишився майже на тій самій позначці. Значною мірою це сталося тому, що й після його загибелі наша нація ще десятиліттями животіла під чужинським чоботом, а ім’я поета-героя невільно було навіть згадувати.

Перші кроки
Народився майбутній поет, можна сказати, досить передбачливо — в родині вже визнаного на той час поета Олександра Олеся (справжнє ім’я — Олександр Іванович Кандиба. Пригадаймо лишень його славнозвісні «Сміються, плачуть солов’ї», «Ой не сійтесь, сніги» та інші твори, що стали по суті народними піснями) і юної курсистки Віри Свадовської. Сталося це 8 липня 1907 року в Житомирі.
Невдовзі молода сім’я переїздить до Києва і оселяється в Пущі-Водиці. Олег вчиться тут у місцевій школі, любить блукати предковічним лісом найкраще почувається не в гурті однолітків, а самітником, серед свійської живності. З нею спілкується, з цікавістю придивляється до її життя й поведінки, пробує описувати. З’являється перший його прозовий твір про півня під назвою «Рудько», який побачить світ уже в Празі 1928 року.
Але до тих далеких часів ще треба дожити. Буквально на його очах у вирі революційних подій 1917–1920 років постає і гине Українська Народна Республіка. Більшовицька агресія нагло роздирає сім’ю: батько, як повпред уряду УНР опиняється в Будапешті, а Віра Антонівна із сином залишаються в окупованому бандами Муравйова Києві. Про те, що творила тоді в «матері городов руських» ця орда, докладно повідомить у своєму «Листі без конверта» — «командуючому українським (?) військом» Юрію Коцюбинському — «славного батька виродному синові» відомий літературознавець, член Центральної Ради, її секретар у міжнародних справах Сергій Єфремов: «Десять день мільйонове місто, місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людності конає в смертельному жаху. Десять день смерть літає над головами неповинних людей. Десять день творяться такі страхи — я їх бачив, пане Коцюбинський! — од яких божеволіють люди. Десять день конає українська воля. І ви, син великого батька, що любив — і я це знаю — наше місто — ви його не захистили...».

Як вирвати з «братерської» пащі сім’ю?
Дізнаючись про ці страхіття з різних джерел — дипломатичних повідомлень, публікацій у закордонній пресі, а також з листів дружини, Олександр Олесь безперестань бомбардує керівників більшовицької влади проханнями про дозвіл на виїзд дружини й сина до нього в Прагу. Домагався сприяння цьому й від Міжнародного Червоного Хреста. Нова влада залишає його звернення поза увагою. Шле сім’ї грошові перекази, але вони не доходять. Усе болючіше ятрять душу листи дружини.
У грудневому за 1921 рік, наприклад, вона повідомляє, що їхній син, якого вони ніжно звали то Лютиком, то Лєжкою, змушений тяжкою працею здобувати шматок хліба: «Наш Лютик, ніжна квітка (ти пам’ятаєш, який він був раніше) у великих чоботях (добре, що хоч вони є), складає гільйо в лісі, тягне з деревні мішок з борошном, підсипає рельси на залізниці».
Найбільше ж її тривожить передчуття трагічної долі сина: «Ах, породивши дитину, роби з неї кого хочеш: англійця, поляка, зулуса, орангутанга накінець — тільки не українця, бо, поступаючи інакше, приносиш велику жертву на вівтар патріотизму, на жертовник вітчизни».
Усе це разом, як на мою думку, і змушує Олександра Івановича на компроміс із власним сумлінням. У 1921 році він публікує спрямовану проти діячів української еміграції збірку сатиричних творів під назвою «Перезва». Пізніше в дещо скороченому вигляді вона з’явиться і в Україні під назвою «Емігрантська перезва», чим відомий поет заслуговує на прихильність більшовицької влади, і вона «з ласки» В. Затонського і Х. Раковського розщедрюється на дозвіл сім’ї виїхати з України. У повному складі вона зустрінеться в січні 1923-го в Берліні, а звідти перебереться до Праги.

Пошук власного шляху
Завершивши тут, у центрі української еміграції, гімназичну освіту, щедро наділений від природи талантами, юнак вступає на філософський факультет Карлового університету. Слухає лекції знаменитих чеських професорів Любора Нідерде, Альбіна Стоцького та Антона Матейчика. Водночас він відвідує лекції професора-археолога Вадиш Щербаківського й істориків Дмитра Дорошенка та Василя Біднова на літературно-історичному відділі Українського педагогічного Інституту імені М. Драгоманова.
Ще студентом Олег Кандиба проводить археологічні розкопки на Галицькому Поділлі, досліджує археологічні колекції в музеях Львова, Кракова, Праги. Подорожував переважним чином на велосипеді. У віці 23 років він успішно захищає докторат у Карловому університеті на тему: «Неолітична мальована кераміка Галичини». Висновок однозначний: у цій галузі з’явився перспективний фахівець із слов’янської археології.
Молодий учений обіймає посаду асистента на кафедрі археології Українського вільного університету і завідувача відділу чеського Національного музею. Його праці друкують українські, чеські, німецькі, югославські видання. Він читає лекції в Гарвардському університеті США, де йому пропонують посаду доцента...
Здавалося б — чого ще бажати? Наукова кар’єра складалася блискуче, йди в тому ж напрямі, розширюй і поглиблюй пошуки, створюй наукову школу, і твоє ім’я... Але цього йому було замало. Ще раніше, 18 травня 1931 року, у листі до батька він зізнається, що археологія — «найменш улюблена моя «Муза». Археологія — хліб і забезпечення мінімальної користі моєї особи для української культури». Ставши вояком «війська незримого поневоленої нації» у 1929 році (так він називав Організацію українських націоналістів), Олег Кандиба прагнув користі максимальної — прислужитися реалізації могутнього поривання свого народу до національного ідеалу — збудувати самостійну, вільну Україну.

Слово і діло
У житті й діяльності Олега Ольжича ці поняття нерозривні. «О, вітре, всі мури земного впадуть, Як серце обернеш у сурму! Найвищі-бо вежі духовності ждуть твойого шаленого штурму». Це він опублікує 1935-го. А вже в 1938—1939 роках поет перебуває у місті Хусті на Закарпатті. Як керівник культурної референтури ОУН, організовує культурно-освітнє та інформаційне життя в щойно проголошеній Карпатській Січі, а ще дбає про налагодження каналів придбання зброї для відбиття угорської агресії.
Для нього особисто це закінчується полоном та ув’язненням у Тячівській тюрмі, звідки вдається вирватися за допомогою друзів. Про тогочасні карпатські події Ольжич розповість у підготовленому за його редакцією збірнику «Карпатська Україна в боротьбі».
Напередодні війни він оселяється у Кракові в будинку № 26 на вулиці Зеленій. Мета — формування похідних груп ОУН, які мали вирушити в Україну після вторгнення гітлерівців на територію СРСР. Розрахунок був досить ефемерний — доки ті гнатимуть «совітів» на Схід, без зайвого шуму і помпи створювати в містах і селах свою українську владу, яка додаватиме людям віри в те, що Україна неодмінно виборе незалежність.
«Київ, хоч і в руїнах, зустрів нас по-князівському — величчю віків. Кожний камінь зберіг сліди історії. Я живу»,— писав він до Катерини Білецької. А «живу» означає для Ольжича — натхненно працюю, дію в ім’я України. У Києві він налагоджує видання газети «Українське слово» й літературного журналу «Літаври», створює Спілку письменників, яку очолить Олена Теліга, а також юнацьке товариство «Січ».
Більше того — за умов жорстокого окупаційного режиму йому вдається створити прообраз парламенту — Українську Національну Раду на чолі з відомим київським професором Миколою Величківським. У її складі активно діяли генерал М. Омелянович-Павленко, Олена Теліга, Улас Самчук, Євген Маланюк, сестра Лесі Українки Ізидора та інші свідомі українці.
Ольжич покладає надію на те, що цей орган репрезентуватиме націю та захищатиме її інтереси, але усвідомлював й ефемерність своїх сподівань, коли загарбник топче твою землю. Проте це не змусило його опустити руки, навпаки, додало затятості в досягненні поставленої мети. А вона була амбітна — створені ним похідні групи ОУН мали розбудовувати українське життя не лише в Києві, а й по всій Східній Україні, формуючи національні органи влади. І не без успіху.
У Харкові почав виходити часопис «Нова Україна», з’явилися українські газети в Житомирі, Вінниці, Полтаві, Чернігові, Миколаєві, Кременчуці...
На початку лютого 1942 року розпочалися масові арешти українських культурних працівників. Цьому передували заборона 27 листопада діяльності Української Національної Ради та арешт 9 грудня редактора «Українського слова» Івана Рогача. Коли ж того чомусь німці скоро випустили зі своїх лабет, Олег Ольжич, порадившись із своїм керівництвом, запропонував щасливцеві негайно вирушити на Захід. На жаль, той відмовився, і 12 грудня разом із колегами з «Українського слова» Петром Олійником, Орестом Оршаном-Чемеринським був схоплений гестапо.
Хвиля репресій накриває всю Україну. У Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Житомирі та інших містах українських патріотів арештовують, без суду й слідства відправляють на шибеницю або розстрілюють. Олег Ольжич наказує членам ОУН переходити на нелегальне становище, наполягає на виїзді з Києва Олени Теліги та її чоловіка Михайла, активістів культурної референтури. Олена категорично відмовилась:
«Є вищі речі від наказу! Тут мусить бути хтось, хто свідомо дивиться смерті в очі і не відступає»,— згадував Ярослав Гайвас.
Уранці 9 лютого 1942 року Олену Телігу заарештували в Спілці письменників України на Трисвятительській вулиці. Невдовзі разом із Михайлом Телігою, Іваном Ірлявським, професором Костем Гупалом та Іваном Кошиком її розстріляли в Бабиному яру.
«В роках 1941–44 ОУН втратила в Україні вбитими 4756 членів, у тому числі п’ять членів Проводу ОУН, шість крайових провідників і 197 членів вищого керівного складу. З усіх міст України найбільше членів, бо аж 621, загинуло в Києві»,— звітував Олег Ольжич.
Смерть невідступно щодня й щохвилини ходила назирці й за ним. Кілька разів йому дивом вдається вирватися з чіпких пазурів гестапо. Свого часу, ніби передрікаючи свою долю, Ольжич писав: «Зрослась небезпека з відважним життям, як з тілом смертельника крила». Або, маючи на увазі Україну, просив ту ж долю: «Пошли мені, молюся, дар один: В ім’я її прийняти мужньо муки і в грізні дні залізної розплати В шинелі сірій вмерти від гранати».
Не відмовляючи своєму мужньому обранцеві в цьому, доля вирішує перед таким трагічним життєвим фіналом подарувати йому хоч

Ковток щастя
Відчуваючи, що смертельне коло ось-ось зімкнеться навколо нього остаточно, Ольжич у березні залишає Київ, а 2 серпня 1943 року в церкві галицького села Яблунька Верхня бере шлюб з донькою улюбленого професора літератури Леоніда Білецького Катериною. Усамітнившись у цьому краї мало не від усього світу, молодята ніби потонуть на якийсь час у любовному чаду. Майже незафіксованими свідомістю пролягатимуть мимо них дні й тижні. Та одного сонячного ранку в Олеговій пам’яті раптом зрине кінцівка його давнього вірша.
— Прокляття моїй плоті, що слабша за мій дух,— несподівано для самого себе озвучить він її упівголоса.
— Ти про що, коханий? — напівсонним голосом поцікавиться юна дружина.
— Про те, люба, що треба негайно вирушати до Львова...
Того ж дня обідньої пори Олег вирушив до Львова, щоб дістатися туди ще до настання так званої комендантської години. На жаль, невідомо, що із запланованого вдалося здійснити йому там. Відомо тільки, що 25 травня 1944 року львівське гестапо напало на його слід і схопило у квартирі приятеля літературознавця Романа Маланчука на вулиці Личаківській, 32. А потім були допити, тортури, перевезення до Берліна, а звідти — у концтабір Заксенгаузен поблизу Оранієнбурга.

Останній життєвий простір
— зловтішно буркнув на прощання гестапівський слідчий, заштовхуючи Олега в залізобетонний барак-бункер. Очевидно, цим він натякав на категоричну його заяву, що українські землі були й залишаться назавжди життєвим простором для українського народу.
Одержавши на прощання ще зліснішого стусана, Олег опинився в камері так званого «целенбаума» під N І4. За свідченням очевидців, це сталося на початку червня 1944 року. Тут його швидко і вправно закували в кайдани, а останні ще й пригвинтили до вмурованого в цементну підлогу металевого ланцюга, який до мінімуму обмежував «життєвий простір» новачка камери.
Допитували Ольжича щодня. Побитого й знесиленого тільки на ніч повертали до камери. Історія зберегла імена його катів. Це урядовий радник з українських питань, керівник 4-го відділу у відомстві Гіммлера, оберштурмбанфюрер Вольф, кримінальний радник з Берліна Шульце та прибалтійський німець Вірзинг.
Після одного з таких допитів 9 травня 1944 року напівмертве тіло поета-героя востаннє вкинули в камеру. Там, не приходячи до тями, Олег Ольжич помер.
Загибель улюбленого сина підірвала останні сили хворого Олександра Олеся — він помер у Празі 22 липня 1944 року. А 31 липня того ж року в Ольжича народився син, якого його кохана Катруся назвала Олегом.
Цю побіжну розповідь хочеться закінчити словами академіка і державного діяча Миколи Жулинського: «Ми сьогодні творимо колосально важкий і відповідальний процес ідейно-світоглядного переформування українського суспільства, і саме для цього приходить до нас Олег Ольжич як лицар слова і філософ чину, як той національний герой, який свідомо спалив своє життя для того, щоб розпалити пригаслий вогонь у душах і свідомості мільйонів українців».

Олександр СКОРИНА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»