ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПРОБЛЕМА
МІГРАЦІЯ: ЗЛО ЧИ БЛАГО?
За роки незалежності населення України скоротилося на 5,24 мільйона осіб. Останнім часом міграційна ситуація в Україні поліпшилася. 2005 року наша держава перетворилася з країни походження мігрантів на країну призначення, а її міграційні втрати компенсували колишні співвітчизники (нинішні громадяни країн СНД).

2006-го вперше від початку 1990-х років у нашій державі зафіксовано приріст населення завдяки міграційному обміну з дальнім зарубіжжям. Ця кількість невелика — лише 1539 осіб, однак вона знаменує перелом у міграційному процесі. Такий висновок міститься в дослідженні «Міграційні тенденції в 2004-2006 роках у країнах Сьодеркопінзького процесу», фінансованому ЄС. Його автори — український демограф, професор Інституту соціології Ірина Прибиткова і латвійський професор Юріс Громовс вивчали законну і незаконну міграцію.
Від часу розширення Євросоюзу в 2004 році кількість зареєстрованих і пропущених через український державний кордон іноземців збільшилася в 1,8 раза. 2000-го вони становили 22 мільйони осіб, а 2005-го вже 39,8 мільйона. Із 2000 року число іноземців, котрі легально в'їхали в Україну, незмінно перевищувало чисельність тих, що виїхали, в результаті величина цього контингенту всередині країни постійно зростала. Зросли потоки нелегальних мігрантів переважно з Південно-Східної й Центральної Азії та Кавказу, для яких наша країна, в якої з'явився спільний кордон з ЄС, стала зоною транзиту до Західної Європи.
Для незаконної міграції характерний високий рівень транснаціональної організованості. Його підтримують фінансування і технічне оснащення з боку міжнародних злочинних угруповань. За інформацією Центру збирання та обміну інформацією з перетину кордонів і міграції ЄС (CJ REFJ), через нашу країну проходить Центрально-Європейський маршрут незаконної міграції, до якого входять кілька каналів: в'єтнамський, пакистано-індійський, шрі-ланкійсько-бангладеський, афганський, китайський, курдський, узбецько-таджицький і чеченський.
Однією з основних схем переправлення нелегалів до країн Євросоюзу є легальний в'їзд громадян із країн міграційного ризику в Росію, а потім їхній нелегальний транзит через Україну. Основні його напрямки — Брянсько-Чернігівський і Сумський на кордоні з Росією, Гомельсько-Чернігівський на кордоні з Білоруссю, а на заході країни — Береговський, Великоберезнянський і Виноградівський на кордоні зі Словаччиною та Угорщиною.
Досі не вирішено проблему утримання незаконних мігрантів (усупереч законодавству, протягом місяців притулком для них слугують приймальники-розподільники Міністерства внутрішніх справ) та їхньої ідентифікації. Генеральна прокуратура України постійно вносить протести через таку практику, однак про ефективне реагування на них вести мову складно, бо в країні відсутні пункти тимчасового утримання іноземців та осіб без громадянства, котрі перебувають на території нашої держави незаконно. Слід зазначити, що нині триває будівництво і реконструкція таких пунктів у селах Розсудів Ріпкинського району Чернігівської області й селі Журавичі Ківерцівського району на Волині.
Окремий розділ дослідження присвячено законній міграції. Контингент іноземців, які перебували на обліку МВС України в 2006-му, формувався переважно за рахунок осіб, що прибули з Російської Федерації (92171 особа, або 43 відсотки загальної кількості), Молдови, Узбекистану, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Китаю, Білорусі, Туреччини, Казахстану, Сирії, Йорданії, Індії, Ірану та В'єтнаму. Іммігранти прибувають в Україну з понад 150 країн світу, а їхня частка в населенні нашої держави не перевищує 0,5 відсотка. За дев'ять місяців минулого року (під час підготовки дослідження науковці мали інформацію лише за цей період) в Україні було видано 17,8 тисячі дозволів на імміграцію, в тому числі 2,8 тисячі в межах квоти і 15 тисяч — за її межами. Найбільше число дозволів отримали особи, котрі мають родинні зв'язки з громадянами нашої країни. Напевно, число тих, хто бажає отримати дозвіл на імміграцію в Україну, збільшуватиметься й надалі, припускають автори означеної праці. Однак нині не йдеться про необхідність обмежити імміграцію. За умов стійкої демографічної кризи повернення в державу етнічних українців так само, як і процес об'єднання сімей, диктують практику стимулювання імміграційної політики.
Старший експерт по програмі прикордонного співробітництва «Сьодеркопінзького процесу» Ілмарс Межс зробив узагальнення: всі нові країни — члени Євросоюзу відчувають відплив своїх громадян, які їдуть в країни з вищим рівнем добробуту, переважно до Великої Британії та Ірландії. Найчисленніші групи іммігрантів у цих державах становлять громадяни Польщі, Румунії, Литви. Місця, які вони звільняють на батьківщині, поступово заповнюють або невдовзі заповнять громадяни України, Молдови та Росії. Можна спрогнозувати, що років через п'ять-десять, коли все більше українців виїдуть в пошуках роботи в держави ЄС, зросте потік до нашої країни громадян з бідних країн колишнього Радянського Союзу, а також Пакистану, Індії, В'єтнаму.
Демографічні проблеми непокоять майже всі держави — члени «Сьодеркопінзького процесу». Серед них лише Словаччина має більший коефіцієнт народжуваності порівняно зі смертністю. Найвищий показник еміграції зафіксований в Литві. Водночас Литва і Угорщина мають порівняно високі рівні імміграції, найменш привабливими для іноземців є Румунія і Молдова.
За оцінкою Джефрі Лабовіца, голови представництва Міжнародної організації з міграції в Україні, нині майже сім мільйонів наших співвітчизників працюють за кордоном. Щороку вони переказують на батьківщину, на думку Лабовіца, 4-5 мільярдів доларів. Ці кошти допомагають розвивати нашу економіку. Однак це лише один бік медалі, а питання: «Міграція — це зло чи благо?» з кожним роком стає гострішим. Згадаймо, 1991-го населення України становило 51 мільйон 708 тисяч осіб, нині — 46 мільйонів 533 тисячі. За 15 років нас стало на 5,24 мільйона менше, тобто втрати перевищують 10 відсотків. Прогноз також невтішний. Для простого відтворення населення потрібно, щоб на кожну сім'ю припадало хоча б 2,15 дитини. Не вдаючись до даних Держкомстату, а поглянувши навкруги, легко визначити, що в нас дітей значно менше.
Слабкою втіхою є те, що в деяких благополучних країнах Європи народжуваність теж є критичною: в Німеччині —1,4 дитини на сім'ю, Італії — 1,2, Швеції — 1,7, Франції — 1,9 дитини. Що вже говорити про Росію, яка, за словами голови Центру вивчення проблем народонаселення Московського державного університету Валерія Єлізарова, вдається до демографічного самогубства, адже щороку втрачає 0,5 відсотка свого населення. Рецептів підвищення народжуваності не бракує, однак світовий досвід вчить: ні заборони на її регулювання, ні фінансове заохочення не здатні докорінно змінити ситуацію. Крилатою стала фраза про те, що легше полетіти на Марс, ніж у демократичній державі змусити народжувати більше. Єдиний продуктивний шлях — цілеспрямовано, послідовно піднімати престиж сім'ї. Справа копітка, але вдячна, однак ми до неї лише приміряємося.
Якщо називати речі своїми іменами, то Україна перетворюється на постачальника дешевої кваліфікованої робочої сили для багатших держав. При тому, що рівень безробіття у нас порівняно не такий вже й високий. А в Києві на одну особу, котра шукає роботу, припадає п'ять вакансій. На кожного робітника очікує 11 вільних місць, на кожного службовця — три вакансії, на особу без спеціальності — десять. Такі дані наводить Київський міський центр зайнятості. Найбільшу потребу в робочій силі відчувають підприємства промислового комплексу: не вистачає електрогазозварників, токарів, мулярів, слюсарів, формувальників, теслярів, столярів, покрівельників, продавців, водіїв, операторів, представників різних будівельних професій. Та що робити, коли (як хтось вдало пожартував) папір, на якому розписуються наші трударі, отримуючи зарплату, дорожчий, ніж сама зарплата. Відтак порятунок України саме в мігрантах, безапеляційно заявив на презентації означеного дослідження Джефрі Лабовіц. Без їхнього припливу економіка не зможе стабільно розвиватися.
Однак соціальні психологи твердять: стабільність суспільства опиняється під загрозою, якщо в ньому понад 15 відсотків становлять мігранти, зазначає консультант центру «Етнофутуристика» Ольга Лутчук. Нам до цього показника ще далеко (згадайте, Ірина Прибиткова стверджує, що цей контингент в Україні становить 0,5 відсотка), але час працює проти нас. Як вирішують цю проблему сусіди? Скажімо, Латвія офіційно заявила, що не запроваджуватиме обмеження стосовно робочої сили з Румунії та Болгарії. Щоправда, про вихідців із афроазіатських країн там наразі не йдеться. Нині важко прогнозувати, що візьме гору в Україні: здоровий прагматизм, споконвічна гостинність і миролюбність, генетична пам'ять, що зберігає згадки про те, як корінний етнос поглинув і розчинив у собі численних прибульців і завойовників, чи ксенофобські ідеї, які цілеспрямовано експортують до нас деякі закордонні «доброзичливці»?
Варто подумати над ще одним способом подолання демографічної кризи: досягти такого рівня добробуту, щоб в Україну поспішили всі, хто свого часу був змушений її полишити, а освічені, кваліфіковані поляки, латиші й литовці їхали в пошуках кращої долі не до Великої Британії чи Швеції, а до нас.

Надія БАРАБАШ
також у паперовій версії читайте:

• ЦЯ ЖОРСТОКА ДИТЯЧА ЗЛОЧИННІСТЬ...

назад »»»