ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
ПОЇЗДКА В НЕЗНАНЕ НА ВЕЛОСИПЕДІ

Американська корпорація RAND (скорочення від Research and Development / Науково-дослідні розробки) — загальновизнана у світі «фабрика наукових прогнозів». Ще на початку цього року вона назвала 16 найперспективніших напрямів науково-технічного розвитку.

Програма на завтра
У цьому переліку — новітні методи очищення питної води, дешева сонячна енергія, технології бездротового зв'язку, генетично модифіковані рослини, дешеве житлове будівництво, екологічно чисте промислове виробництво, «гібридні» автомобілі (тобто ті, що використовують як паливо не лише бензин, газ чи солярку, а й водень, біосировину тощо), медичні препарати високоселективної дії, штучне виробництво тканин живого організму.
Головний висновок проведеного аналізу: немає жодних ознак того, що в майбутні півтора десятиліття сповільняться темпи глобального науково-технологічного прогресу. Кожна країна знайде свій власний, а іноді унікальний метод одержання зиску із цього важливого процесу. Однак багатьом державам світу все ж потрібно буде на цьому шляху докласти неабияких зусиль. При цьому чимало технологій і відкриттів потенційно можуть загрожувати цивілізації.
Першу роль у світовому науково-технічному прогресі продовжуватимуть відігравати країни Північної Америки, Західної Європи та Східної Азії. У найближчі півтора десятиліття очікується прогрес Китаю, Індії й країн Східної Європи. Позиції України в цій сфері будуть суттєво ослаблені. Розрив між лідерами й технологічно відсталими державами розширюватиметься.

Хто за ким
У доповідь корпорації увійшов також оглядовий рейтинг сучасних наукових і технологічних можливостей країн світу, в межах якого було проаналізовано такі чинники, як кількість вчених та інженерів на 1 млн населення, чимало опублікованих наукових статей, витрати на науку, кількість отриманих патентів тощо.
Відповідно до цього рейтингу найбільший потенціал у створенні нових матеріалів і технологій, а також можливості його практичного застосування мають Сполучені Штати (одержали 5,03 бала). США набагато випереджають найближчих «переслідувачів». У Японії (друге місце) — 3,08 бала, у Німеччини (третє місце) — 2,12. До першої десятки також увійшли Канада (2,08), Тайвань (2,00), Швеція (1,97), Велика Британія (1,73), Франція й Швейцарія (по 1,60), Ізраїль (1,53).
Росію бачимо першою серед пострадянських держав. У підсумковому рейтингу вона посіла 19 місце (0,89). Її випередили Південна Корея, Фінляндія, Австралія, Ісландія, Данія, Норвегія, Нідерланди та Італія. У свою чергу, Росія виявилася успішнішою, ніж такі держави із традиційно сильною наукою як Бельгія і Австрія. Україна — на 29-й позиції (0,32). Слідом за нею — Білорусь (0,29). Вони випередили Чехію та Хорватію. Естонія — на 34 місці (0,20), Литва — 36 (0,16), Азербайджан — на 38-у (0,11). Ці країни перевершили потужні в науковому й науково-технологічному розумінні Китай, Індію, Південно-Африканську республіку та Бразилію.

Інтелект і кошторис
За даними впливового Інституту Статистики /Institute for Statistics, наприкінці 2004 року в світі налічувалося 5 млн 521,4 тис. учених (іншими словами, 894 наукових співробітники на 1 млн жителів Землі). На роботу один учений світу витрачав $150,3 тис. на рік. Найбільше вчених (майже 71%) працюють в індустріально розвинутих країнах світу. На 1 млн жителів цих держав припадає 3 272,7 учених (на 1 млн жителів бідних країн відповідно 374,3). Науковець, що живе в «багатій» країні, фінансується щедріше: у рік на нього виділяється $165,1 тис., водночас, як на його колегу в «бідній» країні світу — $114,3 тис. Найбільше вчених у Азії (понад 2 млн), Європі (більш як 1,8 млн) і Північній Америці (майже 1,4 млн). А в Південній Америці їх лише 138,4 тис., у Африці — менше, ніж 61 тис.
У країнах СНД нині працює 700,5 тис. науковців. Більша частина з них (616,6 тис.) сконцентрована в державах, розташованих у Європі (Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Грузія, Вірменія й Азербайджан). Парадокс: учених у колишньому Союзі багато, але фінансуються вони набагато гірше, ніж їхні колеги в Європі, Азії й Північній Америці. Приміром, на 1 млн жителів європейських держав, що раніше входили до складу СРСР, нині припадає 2 979,1 науковців, а на 1 млн громадян Євросоюзу значно менше — 2 438,9. Однак на одного вченого європейця витрачається $177 тис. за рік, а на одного росіянина, українця, білоруса, молдаванина лише $29,1 тис.

Що нам робити?
Причини болючих проблем і питань буття української науки, що хронічно не вирішуються,— не в геронтократії, не в ареопагу вищих академічних звань, як запевняють деякі ЗМІ. Це — наслідки. Причини набагато глибші й складніші. По-перше, це різке скорочення коштів на фундаментальні наукові знання й інновації в українському суспільстві (зважте, на тлі діаметрально протилежного процесу, який спостерігаємо у розвинутих країнах світу). По-друге, зниження престижу наукової роботи в Україні, що, в свою чергу, спричинено соціально-економічною ситуацією: незабезпеченість науковців житлом, еквівалентною платнею, технічною й інформаційною базою досліджень. Молодь не рветься в аспірантуру, як це було у 70-80-ті роки минулого століття. В результаті обривається спадкоємність у передаванні знань і досвіду, що згубно позначається на життєдіяльності наукових шкіл, а серед них чимало таких, що здобули авторитет у міжнародної спільноти.
Усі ці чинники призвели до того, що вітчизняна наука зазнала (і зазнає!) величезних втрат. Вона наблизилася до критичної межі, за якою Україна може цілковито втратити інтелектуальний потенціал.
Вихід вбачаю у дещо іншій організації нашої науки, в її реальному реформуванні.
Якихось 20 років тому ще діяв ланцюг: фундаментальна наука — прикладна наука — виробництво. Нині він розірваний. Вітчизняна промисловість не має реальних ресурсів і стимулів для перебудови виробництва та впровадження нових технологій (тут і недолуга законодавчо-нормативна база, і недосконала податкова система, і бюрократичні перепони, які (всі разом) аж ніяк не заохочують до інновацій. Відсутність попиту на інновації породжує ситуацію, коли дослідження стають непотрібними. Це закономірний фінал.

Вибір: є два варіанти
Що ж робити? Останнім часом у пресі активно обговорюються два варіанти відповіді на це класичне запитання.
Перший варіант. Держава має утримувати фундаментальну науку у так би мовити законсервованому стані й терпляче чекати результатів. Чекати попиту на фундаментальні знання. Зрозуміло, що цей шлях веде у глухий кут. Бо немає у нашої держави коштів на «утримання» (читай «консервування»), науки, що призведе до прискореної руйнації вітчизняного науково-технічного потенціалу.
Другий варіант. Попит на наукові знання формує промисловість. Зазначу, що цей шлях є надійним для економіки країн, які розвиваються еволюційно. На жаль, для сучасної України цей вектор розвитку, коли темпи виробництва диктують попит на інновації, поки не має реального підґрунтя. Адже, крім кількох галузей, наша промисловість ще перебуває у занепаді, спричиненому тривалою економічною кризою.

Малий бізнес — велика сила
Як допомогти вітчизняній науці?
Моя відповідь, мабуть, тривіальна: потрібно іншим способом створити в країні попит на фундаментальні знання. Зарубіжний досвід підказує вихід: треба швидкими темпами формувати посередника у ланці «наука — виробництво». Ім'я цього посередника — малий підприємець, що працює в науковій сфері. Він динамічний, не консервативний, може розгорнути свою діяльність на відносно скромних капіталовкладеннях. Адже практично всі великі й знані у світі фірми, навіть інтеркорпорації, на своєму старті були малими науково-виробничими посередниками. До того ж, творець нових знань обов'язково стає у малому бізнесі корпоративним учасником інноваційного процесу і перетворює свої ідеї на товар. Результатом же буде те, до чого ми прагнемо — короткий інноваційний цикл виробництва.
Інакше кажучи, слід робити ставку на прискорений розвиток наукового підприємництва, що стане локомотивом виробництва і формуватиме попит на фундаментальні знання.
Яку роль відведено державі в цьому процесі? Надто важливу. Гадаю, держава має переглянути фінансування науково-технічних програм, що орієнтовані, як і раніше, на «велике виробництво»; створити законодавчу базу для розвитку інноваційної системи, спрямованої на розгортання малого наукового підприємництва; реформувати дослідні інститути, а саме заснувати на їхній основі науково-інноваційні комплекси (звичайно, це не повинно перетворитися, образно кажучи, на «суцільну колективізацію»). Тоді ми, не руйнуючи творчі колективи, що є генераторами знань та ідей, створюємо навколо них малі фірми, які матеріалізують ці знання.
Не меншим має бути значення держави і в забезпеченні належного контролю за надходженням коштів до реальних виконавців наукових проектів та цільовим їх використанням. Фінансування з державного бюджету необхідне для придбання фахової зарубіжної літератури, оплати доступу до електронних джерел міжнародної професійної інформації, полегшення умов для видавничої діяльності тощо. Особливо потрібна державна підтримка для залучення молоді в науку (нелімітоване навчання в аспірантурі провідних наукових центрів, забезпечення гідною стипендією і житлом під час навчання та після захисту дисертацій).
Інститути надалі надаватимуть вільні робочі площі своїх приміщень в оренду. Але не кожному, хто платить гроші (відразу й іноді не в ту кишеню), як це робиться нині, а лише малим науковим фірмам, що сприйняли їхні нові знання і впроваджуватимуть їх. Малі наукові фірми — своєрідні мінітехнопарки, для яких часто не треба будувати окремі приміщення. На базі дослідних інститутів вони зможуть швидше організувати свої виробництва.

А що далі?
З'явиться попит на фундаментальні знання, виникнуть наукові фонди (не тільки державні, що особливо важливо). Тоді спонтанно вирішиться питання кому, в якому віці й як керувати наукою в Україні. Вирішиться цивілізовано, без інтриг і навколонаукових скандалів.
Нарешті, гадаю, настав час припинити тужливе голосіння над убогим становищем науки і зниженням престижу вчених, а серйозно зайнятися проблемою підвищення їхнього рейтингу. Для цього потрібно аргументовано на реальних прикладах у ЗМІ роз'яснювати співвітчизникам, що якість їхнього життя, житла, продуктів харчування, рівень охорони здоров'я, чистота води та повітря — все це певною мірою визначається ступенем розвитку фундаментальної науки. До речі, якщо поділити витрати на ці дослідження в Україні на чисельність її населення, то вийде трохи більше двох доларів на рік на особу. Це невелика плата за те, щоб відкриття і досягнення вітчизняних учених сприяли реальному поліпшенню якості нашого життя.
Але є й інше коло гострих проблем, що стосуються інтересів не окремої людини, а всієї країни, отже, кожного. Сучасний світ (і Україна в тому числі) стоїть перед викликами глобалізованої цивілізації. Це — природні, технологічні й екологічні катастрофи, викиди радіоактивних речовин, епідемії, економічні кризи, спалахи масового насильства, тероризм... На горизонті — реальна загроза виснаження природних ресурсів країни (передовсім нафти й газу). Зазвичай такі проблеми не вдається вирішити на підставі накопичених знань. Потрібні нові підходи. А їх дають лише фундаментальні наукові дослідження. Тож науку можна порівняти з поїздкою на велосипеді: щоб не впасти, потрібно увесь час крутити педалі!
Ще одне. Крім утилітарного значення, результати фундаментальних досліджень завжди слугували суспільству, допомагаючи йому в постійному прагненні до глибшого пізнання навколишнього світу. Без серйозної науки немає серйозної освіти, яка потрібна для підготовки професіоналів у будь-якій галузі людської діяльності. Крім того, фундаментальна наука є істотним елементом економічної й політичної стабільності суспільства, а не тільки невід'ємною частиною культури та освіти.
Без високого рівня фундаментальної науки ми не зможемо знайти гідне місце у поступі європейського і світового прогресу.

Григорій КОВТУН, член-кореспондент НАН України
також у паперовій версії читайте:

назад »»»