ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
РАДА ПОКАРЖЕВСЬКА: «ІМПРОВІЗАЦІЯ — ЦЕ ЖАГА ВОЛІ Й ПРАВДИ»
Рада Покаржевська — вільна птаха індустріально-урбаністичних нетрів Донбасу. Вона примудряється так витьохкувати серед териконів, немов сидить на зеленій живій гілці, що хитається над сонячною річкою,— стільки в цьому голосі жвавості, нахабності-наївності, радості, вигадки, задерикуватості.

Рада Покаржевська з тієї когорти талановитої музичної молоді, яка не чекає на манну небесну і робить себе сама. Її «розкручує» тільки власний талант, нема в «загашнику» ні багатих коханців, ні спонсорів, ні тата-нардепа. Усього досягає сама, методом спроб й помилок.
Щороку вона підтверджує своє реноме неординарної талановитої дівчини. У 2003 р. стала лауреатом першої премії VI Всеукраїнського молодіжного фестивалю джазової музики (в Донецьку). У 2004 р. виборола на тому же конкурсі першу премію в складі вокального ансамблю «BC» плюс спецдиплом «За творчі досягнення», а також другу премію на міжнародному фестивалі «Додж’junіоr» у складі «BC».
У 2005 р. — третя премія в складі ансамблю «Локс», перша премія в складі ансамблю «У-complete», друга премія на «Додж’junіоr» у складі «B-omplete» і спец-диплом «За оригінальні аранжування».
У 2006 р. — перша премія на «Додж’junior» у складі власного ансамблю «RadaSt», спецдиплом за «За аранжування» з Данилевичем, спецдиплом «За жіночий вокал».
Що ж треба мати в душі, аби так упевнено про себе заявляти? Виявляється, треба народитися в Маріуполі, дитинство провести в заполярному селищі Тіксі. Потім повернутися до рідного міста і вчитися в школі для обдарованих дітей при музичному училищі. Далі треба зазнати прози життя: рік пограти на клавішних у ресторанах. Після чого Рада вступила в музучилище до класу альта-саксофона (!) одразу на 2-й курс. Близько познайомилася з театром музичної пародії «Му-Му», де набула, за власним свідченням, «неприйняття підлих «тихушників», що теревенять за спинами, безтактну прямоту і загартування післяконцертними ночівлями в будь-яких умовах». П’ять років життя Рада віддала навчанню в Донецькій консерваторії, де знову підтвердила репутацію вундеркінда, одержавши червоний диплом. У її послужному списку — проекти «УШЫ», «Carneval», «Йоганнесбург», «PianoSet», «BC», «B-complete», «JfmBand», «Сент-Женев’єв де Буа combo», «RadaSt».
Піаністка, співачка, аранжувальниця, композиторка Рада Покаржевська є отаманшею двох колективів: чоловічого бенду «RadaSt» і жіночого ансамблю «СВ».
— Радо, перед кожним музикантом стоїть вибір: піти академічним шляхом, або естрадним, або джазовим. Чому ти пішла джазовим?
— Причин насправді багато, але виокремлю основні. Наприклад, є чітке розуміння не попсовості своєї зовнішності і велике небажання щось змінювати вбік попсовості. Але вирішальну роль зіграла джазова орієнтованість моїх друзів. Мене оточують чудові джазові професіонали. Будь-який джазмен може зіграти академічну, народну, естрадну музику, не тому що цього навчають у консерваторії, а тому, що джазова музика виховує сприйняття дуже високого рівня культури. Якщо порівнювати з образотворчим мистецтвом, то для художника-живописця, якому підвладні великі картини, не є проблемою намалювати обкладинку журналу чи листівку. Уміння грати джаз, як і навички академічного живопису, це щось усеосяжне, універсальне, що дозволяє підкорювати піджанри. Певно, саме це й було для мене визначальним. Захоплення джазом дало мені можливість у консерваторії на держіспит вийти взагалі без підготовки, я посварилась була з викладачами, тому взяла піаніста за руку і сказала: «Вітю, зустрінемося на сцені, розмір п’ять чвертей». Це не завадило мені в остаточному підсумку одержати червоний диплом.
— Відомий радіоведучий, продюсер і знавець джазу Олексій Коган відрекомендував тебе, як «безбаштову» дівчину, якій не чужий здоровий цинізм. Як сполучається зовнішній імідж професорської дочки з цією характеристикою.
— Наш внутрішній світ має безліч проявів-атрибутів, а люди беруть до уваги хіба що якийсь його сегмент. От, наприклад, окуляри. Їх може носити ботанік (згадаймо Жуля Верна), чиновник, бабуся в трамваї. Тобто окуляри (у тому числі сонцезахисні) може носити будь-хто. Але «спливає» чомусь професорська дочка. У мене короткозорість: далі метра люди здаються плямами: темне — потилиця, світле — обличчя. Виправити короткозорість мені допомагає певною мірою фізична «процедура»: «підтягування» куточка ока вказівним пальцем (сміється), але руки в мене на сцені зайняті, та й коли я буду періодично «підтягати» очі, то мене просто не зрозуміють, подумають, що я китайців «підколюю». От і доводиться користуватися окулярами, що, до речі, не є ознакою інтелігентності, але викликає асоціацію з професорською дочкою.
Мене виховала мати-одиначка, яка має два фахи: «металургія» і «товарознавець». «Безбаштовість» йде від мами, тому що вона, коли мені було півтора року, чкурнула зі мною в селище Тіксі на узбережжі Льодовитого океану і пропрацювала там — від прибиральниці до заступника директора з капітального будівництва в заповіднику. З моїм батьком вона розлучилась, коли я була дуже маленькою, але тато точно не професор, він живе в Одесі, йому 73 роки.
— А щодо цинізму?
— Я не знаю, хто придумав цю «фішку» про цинізм. Це не цинізм, а радше іронічне, іноді саркастичне ставлення до дійсності. Я вважаю, все в житті можна сприймати як щось смішне. Якщо над усім плакати — гіршого бути не може.
— Ти, напевно, вдячна «ресторанній» школі? Її пройшли практично всі відомі виконавці.
— Ресторанну школу можна називати школою тільки до того моменту, як музиканти перейшли на фонограми (натиснув кнопку і заграло). А от коли все виконувалось «вживу», тоді це й була школа, спонукало до розвитку. Нині слухаєш тільки живий вокал на тлі готової фонограми, та й вокалом це не завжди можна назвати, не кожна співачка прагне вчитися й удосконалюватися. Навіщо? Люди і так танцюють. От що страшно в жанрі попси, вмикаєш телевізор — а там купа «співаючих трусів». Відбувається девальвація і профанація виконавства.
— От ця імітація і є цинізмом.
— Авжеж, це цинізм, брехня. А з іншого боку, «фанера» лунає на потребу юрби, яка хоче, щоб її обманювали. Люди, які на це «ведуться», здогадуються, що це не «живе» виконання, але свідомо заплющують на це очі. Я не бачу в цих людях своїх потенційних шанувальників, тому що вони зациклені на «співаючих трусах», їм цього в мені не вистачатиме.
— Тобто ця категорія публіки витрачає гроші на еротичну картинку?
— Навіщо мені боротися за таких людей? У моєї команди «картинки» нема, ми іноді в ноти дивимося. Іноді нам цим докоряють: «Ой, який жах». Виявляється, дивитися в ноти — це погано, а під фонограму рота відкривати — добре. Ні, заглядати в ноти — це не найстрашніше, що може зробити музикант, це означає, що він знає ноти, що він не імітує, по-моєму, це предмет гордості, отже, не «фанера» звучить.
— Чому в одних є потяг до імпровізації, а в інших, наприклад, в естрадників, нема? Якою взагалі є природа схильності до імпровізації?
— Мого потягу до імпровізації я поки ще не розумію. І не правда, що попсові співаки не можуть співати джаз. Імпровізація — це насамперед акт певної домовленості з усіма, хто стоїть за моєю спиною на сцені. Своєму соратникові-колезі треба довіряти беззастережно, він навіть важливіший за, перепрошую, гінеколога, настільки велика близькість у нас на сцені. Мені дотепер дуже важко імпровізувати з кимсь «лівим». Між іншим, я не імпровізувала до третього курсу консерваторії, цього мистецтва вчитися ні в кого було. Правда, був у нас викладач Валерій Колесников, але він особливо не пояснював, як саме треба. Але завжди знав — як погано. Я зі своєю подругою Вікою Корженок приходила на його уроки, вона співала — він мені казав: занадто вібрато, слабенькі високі ноти і т. п.; я співала, він їй щось пояснював на моєму конкретному прикладі. Це була добра практика. Але я міркувала: «Чому ж він не вчить імпровізувати? Я сама будь-кому скажу, як погано». А тепер я розумію, що імпровізувати ніхто тебе не навчить, це йде від тебе, зсередини. А ще розумієш, що багажу знань й умінь не вистачає, потрібно вчитися. Я захотіла використовувати певні оспівування, а вони в мене не вийшли. Чому? Тому що я не знала, які саме оспівування повинні бути в акорді (оспівування — це уміння оспівувати ключові звуки акорду.— В. К.) Почала «лопатити» літературу, слухати «фірмачів». Ага, саксофоністи це роблять так... У них є різні аплікатури і прийоми взяття однієї і тієї ж ноти, саксофоністи можуть на одній ноті будувати імпровізацію, наприклад, раптом басити, «пихкати»... Цікаво це спробувати вокально. У гітаристів теж є різні хитрощі, і, взагалі, у всіх струнників є фокуси з медіаторами, пальцями, є оригінальні фальс-удари,— все це теж можна використати у вокалі, і от уже звучить не просто нота, а своєрідне «пм» (звук із закритим ротом, таке собі спотикання). Чимало звуків «підказують» птахи, жаби і комахи. Ці знахідки я вставляю в допоміжні «візерунки» безпосередньо перед опор-ними нотами, досвід набувається поступово.
— Рада, розкажи про критерії добору репертуару.
— На корпоративних заходах ми мусимо вміти грати практично все. А от для того, щоб одержувати творче задоволення на сцені, придатні не всі твори світової музики, а тільки ті, над якими можна попрацювати в плані каверизації, рімейка, максимально відходячи від оригіналу. Якщо, наприклад, музику до фільму «Титанік» виконувати як у «Титаніку», то можна стати «співаючими трусами», це не докір Селін Діон, вона співає чарівно, але в мене такого сильного голосу нема, тому джазовий «стьоб» маскує певні вади мого голосу.
З приводу власних творів. Наш авторський альбом побудовано не так на музиці, як на текстах. А з текстами проблема (я пишу тільки на свої слова), не хочеться складати звичайну «страждаль» жіночу: «Ich тобі веліла, varum ти не прийшов? Schlecht була погода, з неба wasser йшов!» Таких ліричних пісень у мене предосить (усього з 1991 року назбиралося 97), але я їх не тягну в «RadaSt’». Тепер уже хочеться писати про речі, про які ніхто не писав. Зрозуміло, що це дуже важко, тому таких пісень мало. Наприклад, є в нас пісня «Твій клятий футбол». Усі, хто тепер намагається співати про футбол, стверджують, що футбол — це добре. Чому добре? Мій хлопець на футболі добряче «зациклений», мене це засмучує. Я іноді хочу щось подивитися по телевізору, а там триклятий футбол. Тема? Тема!
— Я чув, тривають переговори про те, щоб перебратися до столиці.
— Переговори — це гучно сказано. Скажемо так: у нас відкриті вуха. Радше ми самі на свій страх і ризик переберемося в Київ, але оренда житла в столиці — ого-го-го!
— Тобто творчо реалізуватися в Києві набагато легше, ніж у Донецьку?
— Кардинально легше! У Донецьку щодо джазу — культурний застій. Просто страх! Атмосфера в клубі, де ми виступаємо, часто викликає в мене почуття сорому.
— А як же знаменитий донецький фестиваль «Додж»?
— «Додж» — це все, що є в Донецьку.
— А я гадав, що такий могутній фестиваль ґрунтується на солідній музичній інфраструктурі.
— Музична інфраструктура виникає тільки в дні проведення фестивалю. Одним «Доджем» Донецька не підняти. У нього, дійсно, колосальні сили, це гігантський фестиваль, усі туди стікаються, як до колодязя, але це один колодязь на всю Сахару. Значення і можливостей цього «колодязя» не применшити, але й Сахари з одного колодязя не напоїти.
— Тобі акомпанує шестеро музикантів (і сама граєш на клавішних), але відомо, що в нашій країні мати оркестрик — це вельми дороге задоволення.
— У Донецьку в мене ще є шестиголосний жіночий джазовий ансамбль, але це поки що мрія про перспективу. А щодо дорогого «обрамлення», то для мене головний критерій — музика має приносити задоволення. Комусь задоволення — хліб з маслом, комусь — хліб з ікрою. Так, ікра дорога, але коли поприбирати всі ікринки, залишиться порожня банка.
— Радо, яким є твоє ставлення до тієї політичної вакханалії, що відбувається в нашій країні, зокрема, до оплачуваних мітингів?
— Я не уявляю, що конкретно може довести звичайна людина, стоячи в юрбі. Зате я чітко уявляю, які вигоди може мати найдрібнішого штибу політик. Що можна доводити розмахуванням прапорів і тупою присутністю? Дуже шкода цих людей. Вони — продукт попиту та пропозиції. Так звані «волонтери» самі собою нікуди не поїдуть, хіба що вони безробітні і їм заплатять. Я в Інтернеті знайшла купу оголошень: «Запрошуються студенти і безробітні на тимчасову роботу в мітингах політичних партій. Оплата від 80 до 150 гривень щодобово». Природно, безробітні і ледарі охоче погоджуються на таку «роботу» і стоятимуть на підтримку будь-кого, хоч партії педофілів. Де ще заробиш сто гривень за день тільки за те, що треба бути присутнім й іноді щось кричати? Хоча ніхто чітко не розуміє, що це дає простим людям, а от що хочуть від народу товстосуми, майже всі розуміють. Люди, які мітингують за гроші, припускають, що наслідки їхнього лицемірства будуть меншого масштабу (голосують вони часто зовсім за інших). На цій дуальності, на спекуляціях тримається ця ганебна політична ситуація. Одні стоять за покликом совісті, інші — за гроші, а в підсумку країну розривають на схід і захід.
— Скажи, у Донецьку серед простого народу справді панують настрої сепаратизму? Невже люди не розуміють, що розірвати країну — це катастрофа?
— Демагогія про «Донецьку республіку» для когось вигідний блеф. Розколу країни не можна допустити, але, з другого боку, скільки людей — стільки думок. Звісно, є такі настрої. І підігріває їх штучне нав’язування «ідей», хтось дивиться телевізор і думає: ось вона — істина.
Місцеві телеканали на Донбасі дуже тенденційні, їхній зміст сильно відрізняється від центральних. Так само московські канали відрізняються від київських, моя мама в Москві бачила, як тамтешнє телебачення налаштовує людей проти України, доходило до повного цирку: мовляв, «хохли» навмисно не платять за газ, щоб Росія збанкрутувала. Таку дурість, звісно, можна вигадати тільки зі злим наміром. На жаль, багато хто з людей «смішні» речі сприймає за істину. Поменше треба «вестися» на всі ці ніби правдиві новини.
До речі, джаз — це музика протесту проти фальші й брехні, це взагалі музика правди, із забрудненим серцем її не заспіваєш.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»