ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПАМ'ЯТЬ
ВІДГОМІН «ТАЛЛІННСЬКОГО ЗЕМЛЕТРУСУ»
Перепоховання загиблих воїнів Радянської армії у Таллінні викликало міжнародний резонанс. Та це й зрозуміло. Багатьох наших співвітчизників турбує: чи немає серед похованих під монументом воїнам-визволителям у столиці Естонії солдатів з України? Попередньо встановлено, що в естонській землі може покоїтися двоє полтавців — 19-річна старшина медичної служби Леніна Варшавська з Диканщини та 24-літній гвардії старший сержант Степан Хапікало з Новосанжарщини.

Земляки полеглих висловили готовність після відповідних уточнень перепоховати загиблих воїнів у найпочесніших місцях із належними почестями.
У Нових Санжарах побувала група працівників прес-служби Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Проаналізовано те, що вдалося з’ясувати спільними зусиллями працівників згаданої прес-служби, обласних і районних структур, місцевих журналістів-краєзнавців.
Оскільки в документах значилось, що Степан Хапікало родом із Новосанжарського району (село Ново-Полтава), пошуковці звернулися до обласного архіву, але втішної відповіді не отримали — села з подібною назвою не було не лише в цьому, а й в жодному іншому районі області. Можливо, допущено неточність, адже такого прізвища в Книзі пам’яті не значиться. Чи не про Кахикала (схоже прізвище) з колишнього села Ново-Федорівка йдеться? Разом із сільським головою Романом Зіничем обійшли старожилів, оглянули цвинтарі, але натрапили на дані тільки про Федора Кахикала з цього села, який загинув у Латвії.
Тоді, можливо, йдеться про село Новий Тагамлик, яке з 1923-го до 1931 року було в складі Малоперещепинського, а далі, до 1962 року, входило до Новосанжарського району? Справді, в цьому селі досі щороку на 9-травневих мітингах ушановують ім’я Степана Хапікала, ім’я якого занесено до сільської Книги вічної слави.
Унаслідок кропіткої пошукової роботи було зібрано такі дані. Хапікало Степан Іларіонович, гвардії старший сержант 26-го полку 152-ї танкової бригади, уродженець села Новий Тагамлик Новосанжарського (нині — Машівського) району, вихованець Новосанжарської школи. Призваний до війська Лозно-Олександрівським райвійськкоматом Ворошиловградської області (нині — селище Лозно-Олександрівка Білокуракинського району Луганської області). Помер 27 (за іншими даними, 28) вересня 1944 року в польовому шпиталі № 2623.
Представники прес-служби Уповноваженого з прав людини вивчали матеріали меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.», «перелопачували» фонди обласного державного архіву, архівів обласного і районних військкоматів, група фахівців виїздила до Центрального архіву Міноборони до підмосковного міста Подольська. Побували спеціалісти і в Новому Тагамлику. Встановлено, що в селі Полузір’я жили дві родини Хапікалів. Можливо, Степан мешкав саме в цьому селі, а після того, як репресували батька, переїхав до Нового Тагамлика, перед війною поїхав на Луганщину освоювати робітничу або механізаторську справу? Брались до уваги всі ці нюанси, кожне навіть дріб’язкове повідомлення. Нарешті, пощастило знайти живих родичів Степана Хапікала — Наталію Однойко, Аделаїду Бережну та Марію Хапікало. Наталія Олександрівна у телефонній розмові заявила: «Ми чекали цієї вісточки все життя. На правах кровної родички готова пройти експертизу ДНК для ідентифікації останків гвардії старшого сержанта».
Цікавими, але суперечливими є підсумки розшуку Леніни Варшавської. Прес-служба Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини оприлюднила інформацію про те, що знайдено архівні документи, які засвідчують, буцімто вона народилася в Полтаві. Про це свідчить «Запис про народження», датований 14 лютого 1925 року, в якому написано, що Варшавська Леніна Мойсеївна народилася 3 січня 1925 року, батько — 29-річний бутафор Робітничого театру Полтави Мойсей Михайлович, мати — 28-річна віолончелістка Адела Соломонівна. Співробітники ЗАГСу оформили цей документ на підставі медичної довідки від 3 січня того року.
Можна було б поставити крапку, але полтавські журналісти розшукали 74-річного двоюрідного брата Леніни — Володимира Парнеса, який живе в Москві. Він стверджує, що в Ади та Мойсея Варшавських було двоє дітей, обох батьки назвали за тогочасними «мірками», сина — Кімом (КІМ — комуністичний інтернаціонал молоді), доньку — на честь Леніна. Але, як стверджує В. Парнес, родина жила в російській столиці, донька Варшавських народилася саме там. Коли 1941 року вони переїздили з Москви до Ташкента, Леніна на одній зі станцій вийшла з потяга і не повернулася. Пізніше мати знайшла записку: «Пробач мене, але зараз звучить інша музика». (Мати справді була музиканткою, донька теж хотіла піти її стежкою, у свій час відвідувала «Гнєсінку»). Вже по війні мати довідалась, що донька змінила ім’я з Леніни — на Олену, по батькові з Мойсеївни на Михайлівну. Тож не виключається варіант, що вона, аби заплутати сліди, змінила місце проживання — з Москви на Полтаву. Володимир Парнес, який свого часу жив у родині Варшавських, пригадує, що 1945 року туди приходив якийсь офіцер і розповів, що Леніна-Олена загинула у серпні 1944-го при в’їзді до Таллінна. «Катюша», на підніжці якої їхала дівчина, звалилася в кювет, її придавило кабіною вантажівки. Володимир Парнес переконаний, що сестру слід перепоховати... в Ізраїлі. «В Москві не варто,— стверджує він,— бо тут ще раз можуть поглумитися над могилою двоюрідної сестри. В мене подвійне громадянство, тому матиму можливість доглядати за могилою».
Обізвався і Георгій Сушан, батько котрого служив у одному полку з Варшавською. Він стверджує, що вона в 1943 році була нагороджена медаллю «За бойові заслуги», за участь в боях на Карельському перешийку удостоєна ордена Червоної Зірки. В одному з боїв дівчину було поранено, вона потрапила в госпіталь. Тут познайомилася з одеситом Юрієм Горбатим, якого врятувала від смерті, він теж лікувався. Фронтове весілля було справжнім. Та через два тижні Олена-Леніна загинула. У день визволення Таллінна чоловік поховав її поблизу церкви на мисі Тинесмягі. Священики відмовлялися ховати дівчину «чужої віри», пропонували зробити це на єврейському цвинтарі, тому Юрію довелось націлювати на них зброю, щоб налякати. Біля церкви Варшавська спочивала доти, доки її разом з іншими визволителями естонської столиці перепоховали під монументом воїну-визволителю.
Кожна з версій має під собою підґрунтя. Для встановлення істини ще багато належить зробити, продовжуючи пошук.

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ, Полтавська область
також у паперовій версії читайте:

• ЗДРАСТУЙ, ЗАЛІЗНИЦЕ ДІДУСЯ ЗОЛЛО!

назад »»»