ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОСТАТІ
ЗА УКРАЇНУ БОРОВСЬ ДО ОСТАННЬОГО ПОДИХУ
До 100-річчя від дня народження головнокомандувача Української повстанської армії (УПА) Романа Шухевича. З прізвищем Шухевич вперше зіткнувся у 1985-му, коли моїй дружині наполегливо порекомендували вилучити його прізвище з кандидатської дисертації. Звісно ж, першою інстанцією, до якої я звернувся за поясненням, була УРЕ. Там на сторінці 454 дванадцятого тому знайшлося двоє Шухевичів — Осип Остапович і Володимир Осипович, батько й син. Перший — український письменник, перекладач, другий — етнограф.

Роки життя й смерті обох засвідчували, що ні перший, ні другий за всього бажання зашкодити чимось радянській владі не могли, оскільки відійшли у вічність ще до її утвердження. Лютим ворогом «найдемократичнішої» виявився правнук Осипа Остаповича — Роман Шухевич, він же Дзвін, Щука, Провідник, майор Тур, Роман Лозовський, генерал Тарас Чупринка. І кожне наймення — то цілий етап у зростанні національної свідомості цієї легендарної особистості, її відповідальності за долю свого народу, самовідданої боротьби за його визволення з-під чужинського гніту.

Наука діда стала в пригоді
Яке коріннячко, таке й насіннячко, кажуть у народі. Життя Романа Шухевича потверджує це щонайпереконливіше. Про один з періодів життя його прадіда Іван Франко напише: «Роки 1833–1840 — се були роки найбільшого і найкращого руху духовного у Львівській духовній семінарії руській. Семінарські мури містили тоді в собі найкращий цвіт галицько-руської молодіжі, мужів, котрі опісля мали статися головними провідниками духовного і літературного відродження руського народа в Галичині. Досить згадати загальнозвісні поважні імена, як Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Івана Вагилевича, Антона Могильницького, Николи Устияновича, Льва Трещаківського, Антона Добрянського, і перед нашими очима ясно стає живий і світлий образ того товариства, серед якого опинився в семінарських мурах і наш Осип Шухевич. Молоде свіжозбуджене чуття патріотичне, змагання демократично-революційні та щирий запал до науки, до розширення свого світогляду і до пізнання історії свого народу — ось що відзначало поперед усього тих молодих людей».
Осип Шухевич виправдає прозірливе передбачення І. Франка. По закінченні семінарії він не тільки щиро виконуватиме свої священицькі обов’язки в селі Тишківцях на Львівщині, а й очолить повітову Раду Руську, яка домагатиметься викладання в школах повіту українською мовою. Його стараннями у Тишківцях відкриють школу, де вчитиметься 110 дітей. Її й дотепер називають «шухевичівкою». Із 1856 року й аж до смерті Осип Шухевич — декан Городенківського повіту й інспектор його народних шкіл. Під час голоду 1865–1866 років усі учні місцевої школи перебуватимуть на утриманні свого доброго пастиря.
А ще невтомний отець Осип перекладатиме твори західноєвропейських письменників Й. Гердера, В. Скотта й Е. Шульца, а також з античної літератури поему Вергілія «Пісня про хліборобство», рукопис перекладу якої редагуватиме особисто І. Франко (він же й посприяє друкуванню цього твору, про що і йшлося в згадуваній вище дисертації).
Дід Романа, Володимир Шухевич, є автором п’ятитомної «Гуцульщини», яку ще за життя вченого високо оцінили вітчизняні й зарубіжні діячі науки і культури. І. Франко зазначає: «Про вартість цієї праці найкраще свідчить те, що вона ще в рукописі була перекладена на польську мову».
Звідси цілком логічно випливає, що й Романів батько, Осип Володимирович, був високоосвіченою людиною, добре грав на різних музичних інструментах, належать до співочого товариства «Боян» у Львові, опікувався могилою автора музики нашого національного гімну «Ще не вмерла Україна» Михайла Вербицького. Працював суддею, був повітовим політичним комісаром ЗУНР. У його оселі збиралися старшини Української Галицької Армії, обговорювали військові й політичні події, до чого прислухався тоді ще 12-річний Роман, учень другого класу Академічної гімназії у Львові.
Неабияку роль у долі майбутнього головного командира УПА відіграє і його дядько Степан. Офіцер австрійської армії, суддя, адвокат, він на початку Першої світової війни організував легіон Українських Січових Стрільців у Львові. Українсько-польську війну і свою участь у ній докладно опише в п’ятитомнику спогадів, який вийде у видавництві «Червона Калина».
Після війни Степан Шухевич працюватиме адвокатом, захищатиме українців у політичних процесах. На одному з них перетнуться їхні долі з небожем Романом, якому за участь в успішному замаху на головного пацифікатора (читай — карателя) Волині й Галичини польського міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького «світила» смертна кара чи щонайменше довічне ув’язнення. Проте це не завадить Романові без вагань відповісти на запитання одного із суддів, що спонукало його вступити до Організації Українських Націоналістів:

«Це був наказ мого серця»
Саме за тим наказом бойовий референт Крайової Екзекутиви Роман Шухевич-Дзвін з 1929 року організовує масові саботажні акції: підпали фільварків і господарств польських дідичів (поміщиків) та колоністів, нищення засобів державного зв’язку, напади на поліційні станиці та польські шовіністичні осередки «стшельцуф».
Мета була суто практична: «принизити престиж польської держави в очах світової громадськості та показати нестерпні умови життя українців під польською окупацією. Молоді патріоти лякали польських колоністів, аби ті не селились на українських землях, показували українським селянам, хто відбирає в них землю, закликали їх до боротьби проти окупантів.
Протягом одного лише липневого дня 1931 року під його орудою здійснюються три успішні експропріаційні напади на поштові машини під Бірчею та Печеніжином і на «Банк Людови» в Бориславі, під час яких конфісковується значна кількість награбованих в українського населення коштів. Через тиждень захисники народу напали на пошту в Трускавці.
Особливого розголосу набуває організована Дзвоном-Шухевичем ліквідація того ж року польського посла до Сейму Тадеуша Голуфки, автора закамуфльованого під польсько-українське порозуміння підступного проекту знищення самостійницького руху. Цей документ ставив за мету перетворити українців на «русинів з походження, поляків за національністю», тобто ліквідувати українців на своїх предковічних землях як націю.
Така ж участь спіткала й поліцейського комісара Чеховського у Львові, котрий «прославився» катуванням політичних в’язнів під час допитів та звірячим знущанням над ними. Це сталося 22 березня 1932 року.
У 1933-му Шухевич організовує вбивство радянського консула О. Майлова у Львові як відплату більшовикам за винищення голодомором українських селян. Наступна мішень — організатор масового нищення українських культурних і господарських установ та прилюдних катувань українського патріотичного населення польський міністр внутрішніх справ Б. Пєрацький. 14 червня групі бойовиків за участі Шухевича вдається відправити ката свого народу до праотців.
Безпосередньому виконавцеві помсти Грицеві Мацейку вдалося втекти, а розлючена Варшава вирішила відігратися на всій ОУН, кинувши на лаву підсудних С. Бандеру, Я. Стецька, М. Лебедя, В. Яніва, К. Зарицьку, Р. Шухевича та його товариша Б. Підгайного.
Здавалось — усе, кінець. Та завдяки адвокатському хистові Романового дядька Степана Шухевича судові не вдалося довести безпосередньої провини небожа в убивствах Майлова і Пєрацького. Роман одержує три роки в’язниці з урахуванням терміну перебування під слідством.
Після піврічного «перепочинку» в концтаборі в Березі Картузькій та двох років у тюрмі Роман повертається до Львова і знову стає до звичної для нього боротьби проти польського окупаційного режиму, для годиться прикрившись особисто створеною рекламною установою «Фама».

Звідки випурхнув «Нахтігаль-Соловій»?
У 1940-му й на початку 1941-го війна вже буквально тисла чи не на кожного, і Шухевич цілком віддається підготовці до неї. З його ініціативи й за складеними ним інструкціями створюються старшинські й підстаршинські школи та курси, де всі члени ОУН проходять військовий вишкіл. Особливу увагу приділяють курсам штабних старшин у Кракові, де командний склад ознайомлюється з історією воєн, перебігом окремих битв, військовими стратегією і тактикою, з німецькими й радянськими статутами, орієнтуванням на місцевості тощо.
Тоді ж таки С. Бандера погоджує з вищим німецьким командуванням питання про вишкіл Українського легіону, який очолить Роман Шухевич. Вояки цієї української формації присягали на вірність Україні й зобов’язувалися воювати проти московсько-більшовицьких окупантів за відновлення Української держави. Тож не дивно, що «Нахтігаль-Соловій» прибуває до Львова саме 30 червня 1941-го, у день проголошення там Акта відновлення Української державності.
Забезпечивши проведення церемоніалу, батальйон вирушає на Схід, але у Вінниці його наздоганяє звістка про арешт гітлерівцями майже всього складу щойно створеного у Львові Українського державного правління. Легіон відмовляється від участі у війні разом з фашистами. У серпні його знімають із фронтової лінії, відправляють углиб Німеччини і розформовують.
Щоб уникнути концтабору, члени Легіону погоджуються підписати індивідуальні договори на однорічну службу у відділах боротьби з московсько-більшовицькими партизанами на території Білорусії, а на початку січня 1943-го майже в повному складі разом з Романом Шухевичем опиняються в лавах УПА, відчутно зміцнюючи її.
Відтоді й починається найважливіший етап у діяльності Шухевича. Одразу після переходу в підпілля він стає членом проводу ОУН і активно долучається до революційно-повстанської боротьби. На той час ОУН уже поширила свою підпільну мережу на всю Україну, до неї влилося чимало людей зі східних і південних областей, зросла вона і кількісно, і якісно. Невдовзі її багатотисячні загони вже діють по обидва боки німецько-радянського фронту. Ось тут і стають у пригоді раніше вишколені Шухевичем командні кадри, що швидко обростають повстанцями, які під їхнім проводом набувають бойового досвіду, дисциплінуються, практично нічим не поступаючись у поєдинках з гітлерівцями чи енкавеесівцями.
Поповнення не треба було мобілізовувати. Люди приходили в лісові загони самі, поодинці й групами. Для годиться прибульців запитували:
— Совіти принесли вам полегшу?
На що одержували майже однакову відповідь:

«Щоб їм так легко було конати...»
Того ж самого лісове братство бажало й гітлерівцям. Цих людей не треба було виховувати, про це подбала тодішня дійсність. Три окупації поспіль — спершу польська, за нею радянська й німецька — переконали їх у тому, що необхідно за будь-яких жертв виборювати власну державу. А ще жевріла в багатьох надія, що в смертельному герці двох страшних імперій-хижаків з’являється хоч крихітна надія здобути нарешті власну незалежність.
Додалося того «виховання» й Романові Шухевичу. Усього за три з лишком доби перебування у відбитому в совітів Львові набачився й начувся такого, що й на десять життів вистачило б. Тільки-но червоні залишили місто, як львів’яни кинулися до в’язниць шукати своїх рідних і близьких. Намагався зробити це й Роман, бо знав, що така ж доля спіткала і його молодших брата й сестру — Юрія і Наталю.
Те, що побачив уже на подвір’ї тюрми, вжахнуло. Воно було завалене знівеченими тілами, серед яких годі було когось упізнати. Коли ж юрма увірвалася в приміщення в’язниці, то перше, що привернуло увагу,— це свіжозамурований отвір у підвал. Його розвалили. Перед очима відкрилася жахлива картина — там тісно стиснені один до одного стояли людські постаті з мертвими обличчями. Їх замурували живими.
Чи треба було після цього переконувати когось вступати до УПА?

Між двох вогнів
Історія не знає прикладів, коли б полководцеві в будь-якій частині світу довелося роками воювати за обставин, у яких це випало робити Шухевичу. Дві мілітарні потуги зчепилися на його землі: одна не хотіла випустити з пазурів два роки тому загарбане, друга силкувалась якомога швидше повернути втрачену здобич. А тією здобиччю була його рідна земля, яку бачив тільки вільною від будь-яких зайд. Вільною і незалежною.
Щоб гідно протистояти обом хижакам, голова проводу ОУН і головний командир УПА Роман Шухевич структурно ділить своє вже досить потужне військо на три самодостатні бойові одиниці: УПА-Захід, УПА-Північ і УПА-Південь. Їх очолюють добре підготовлені полковники Василь Шелест, Клим Савур та Василь Коваль. Уміло маневруючи, повстанські з’єднання без великих втрат пробиваються крізь фронти, змушуючи окупантів обох ворожих сторін триматися лише великих міст.
Про те, як це було, красномовно свідчить лист Е. Коха до А. Розенберга від 25.06.1943 року: «Райхміністру Альфреду Розенбергу. Берлін. Особисто.
Об’єкт: ситуація з бандами.
Північну частину генеральних округів Луцька і Житомира здебільшого контролюють банди. На Волині ми змушені в останні дні покинути територію між лініями залізниць Брест—Пінськ—Лунінець, Лунінець—Сарни, Сарни—Ковель, Ковель—Брест, за винятком районного центру Камінь—Каширський. Йдеться про територію у 17400 кв. км. Територія, що далі на північ, практично також не в наших руках (шифр документа: У-І-7422)» В. Косик. Україна і Німеччина в Другій світовій війні.—Париж.—Нью-Йорк—Львів. 1993.-С. 607-608).
І там же на стор. 625: «(3-ІІ-44) Таємно!
ОУН-УПА: суть і цілі УПА. Організація і чисельний склад УПА.
Чисельний склад УПА можна оцінити приблизно:
а) 80-100 тисяч бойовиків регулярної армії — військове ядро, що пройшло військовий вишкіл;
б) цифри можливої загальної сили Повстанської армії встановити неможливо.
Українські дані коливаються між 400 тисячами і двома мільйонами вояків».
Це взято з німецьких нотатків про рух опору на території радянської України.
Досить сказати, що всі спроби розгромити повстанські з’єднання силами німецьких і радянських фронтових частин закінчилися провалом. Майже десять років з ними не зможе впоратися й 56-тисячний корпус внутрішніх військ, яким командував нарком внутрішніх справ Української РСР В. С. Рясний. Пізніше він констатуватиме: «ОУНовцы досаждали фашистам и красным, не зря сам Бандера сидел в это время в гитлеровской тюрьме, а после войны его найдет в Мюнхене с помощью своего агента Сталин») (Ф. Чуев. Солдаты империи.—Москва: Ковчег, 1988.—С. 175).

Підступне «умиротворення»
По закінченні Другої світової війни радянське керівництво зосереджує зусилля на придушенні збройного опору своїй системі в Україні. Усвідомивши, що досягти цього лише силою швидко не вдасться, воно схиляється до диявольського плану — створює провокативні спецгрупи НКВС, за допомогою яких вдасться розірвати кревний зв’язок населення з ОУН і УПА, посіяти між ними розбрат і в такий спосіб позбавити лісове воїнство життєдайного тилу.
Команду щодо якнайширшого використання таких спецгруп дасть 15 травня 1945 року у своєму виступі перед секретарями обкомів КП(б)У, начальників управлінь НКДБ і НКВС західних областей УРСР перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Ясна річ, її ретельно виконуватимуть. Наприклад, у звіті за липень 1948-го секретар Станіславського ОК КП(б)У Слонь повідомляє, що Войнилівський, Кутський та Жаб’ївський райвідділи МДБ «успешно начали применять положительный метод... борьбы з бандитами спецгруппой УМГБ», яка діяла під виглядом УПА. Таких груп у райвідділах МНБ вже 27 у кількості 170 чоловік. Перелічується й скільки вдалося за червень-липень знищити та заарештувати повстанців, ліквідувати боївок, а про злочинну діяльність проти мирного населення — жодного слова.
Доктор історичних наук Володимир Сергійчук, який досліджує цю тему, заявляє, що «під виглядом УПА діяло близько 150 спецгруп НКВС», їхня діяльність не тільки завдала непоправного удару по національно-визвольному рухові, а й спричинила численні жертви серед мирного населення».

Трагічний фінал
Для самого Романа Шухевича настане вранці 5 березня 1950 року в селі Білогорщі на Львівщині. В оточений з усіх боків будинок, де була його остання конспіративна квартира, вриваються переслідувачі, у перестрілці з якими він гине. У повідомленні Української Головної Визвольної Ради про його загибель висловлювалась готовність і далі вести «священну визвольну боротьбу аж до повної нашої перемоги. Не складемо нашої зброї й не припинимо нашої боротьби доти, аж поки Україна не буде визволена». І боротьба дійсно тривала ще майже п’ять років. Це в лісах і криївках. А в серцях вона не припинялася ніколи аж до здобуття незалежності.

Олександр СКОРИНА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»