ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПАМ’ЯТЬ
У ГОДИНУ ГНІВУ І ПЕЧАЛІ...
Сьомий рік поспіль в нашій області з ініціативи громадських ветеранів та інвалідів проводиться телевізійний марафон «Пам’ять».
— Телемарафон призначений для підтримки інвалідів війни, учасників бойових дій, ветеранів війни, вдів загиблих,— розповів голова обласної ради ветеранів Іван Солодовник.

— Щороку до фонду надходить понад 260 тисяч гривень. Торік близько 50 тисяч гривень ми використали на придбання слухових апаратів. Коли в Алчевську Донецької області сталась аварія тепломереж, перерахували десять тисяч гривень на допомогу ветеранам війни, матеріально підтримали також районні ветеранські організації.
Ми запросили кількох переможців розповісти, як для них почалася війна.
Андрій Воскобойник, Василівський район:
— Війну почав стрільцем БТР, підбивав танки, потім був автоматником, а закінчив її розвідником у званні сержанта. Воював на території Польщі. Брав участь в Курляндській операції, двічі був поранений. Одного разу наша частина потрапила в оточення, але ми його прорвали, пішли в наступ і захопили фашистів у полон. За ту операцію мене, як й інших однополчан, нагородили медаллю «За відвагу».
Клавдія Диріна, Михайлівський район:
1941 року закінчила вісім класів... До діючої армії потрапила в 1944-му, а до цього півроку вчилась на планшетиста. Служила в авіачастинах, з нашою допомогою літаки піднімались у повітря. Нам доводилося чимало пересуватися з радіолокацією, в тому числі за лінію фронту. Моє поранення вважалось легким, але з роками дало про себе знати, тепер я — інвалід ІІ групи. Ми тоді переправлялися через Віслу, а фашисти бомбили переправу, там мене і наздогнала ворожа куля.
Мої батьки неабияк хвилювалися за мене та ще за двох сестер, які пішли на фронт. Одна з них воювала на флоті, а найстарша — на Далекому Сході, де брала участь у війні з Японією. На щастя, всі троє повернулись живими.
Павло Сердюков, Мелітопольський район:
— Мені було 18, коли почалась війна. Якось у місто увійшли радянські танки, й військові попросили нас, п’ятьох хлопчаків з однієї вулиці, показати найкоротший шлях. Сіли ми на танк, вивели його за місто — і всі п’ятеро вирішили йти воювати з фашистами. Пам’ятаю своє бойове хрещення. Потрапивши на передові позиції, ми, наївні хлопчаки, невдовзі переконалися, що битися з ворогом — небезпечна справа. Ми дали кулеметну чергу, а у відповідь на нас посипалися снаряди. Мій перший номер — друг Олексій — був поранений, я його перев’язав і знову — за кулемет. Це було в Мелітопольському районі, тепер я знаю, що тоді ми воювали на укріпленій лінії, яка закривала шлях на Крим. Її треба було будь-що прорвати і дати можливість нашим військам звільнити від фашистів Кримський півострів. Я став кавалером ордена Слави.
Зінаїда Ляшенко, Оріхівський район:
— Під час фашистської окупації я була в Оріхові, евакуюватися не могла, бо на руках мала невелику дитину. На собі відчула усе страхіття фашистської окупації. Ми бачили, як гнали наших полонених. Фашисти над ними жорстоко знущалися. Ми, за найменшої нагоди, носили полоненим їжу. Чоловік мій разом із другом добровільно пішов на війну, в 1942-му я отримала «похоронку». Наша мама все робила для того, щоб мої молодші сестра та брат не потрапили до фашистського рабства. Добре, що в нас були знайомі лікарі, котрі зробили довідки про те, що сестра хвора на малярію, а в брата — туберкульоз, бо німці цих недуг страшенно боялися.
Ветерани війни, а їх у нашій області живе 124 тисячі, висловлюють щиру вдячність за турботу, шану і підтримку всім, хто відгукнувся на доброчинну мету телемарафону «Пам’ять».

Ніна ЛОМОНОС, Запорізька область
також у паперовій версії читайте:

• ФАТАЛЬНА НЕДОВІРА
• ВКРАДЕНЕ ДИТИНСТВО

назад »»»