ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
ЗАХІДНІ ГРАНТИ ДЛЯ ПРОРОСІЙСЬКИХ ПАРТІЙ
Олександр Лукашенко потроху звільняє політичних в’язнів і організовує концерти під гаслом «За незалежну Білорусь». Усе це він робить через страх перед Росією. Підтримуючи диктатора, Кремль докладає зусиль, аби підпорядкувати собі білоруську опозицію у середовищі якої точиться боротьба за майбутні «стартові позиції».

Протягом останніх місяців Москва суттєво посилила свій вплив у Білорусі. Вона залишається, попри посилення недружньої риторики, єдиним серйозним політичним партнером Лукашенка. Захід не хоче мати справу з ним, а дружба останнього з президентами Ірану чи Венесуели має радше престижне, ніж реальне політичне значення. Росія збільшує також свою присутність у білоруській економіці. Експансія «Газпрому» — вже доконаний факт.
І ось тепер надійшла черга на білоруську опозицію. Конгрес демократичних сил, що відбувся наприкінці травня, насправді став демонстрацією сили опозиційних партій, які ставлять на Росію і на які ставить Росія. Водночас на форумі зазнав поразки проєвропейський рух «За свободу» Олександра Мілінкевича. Це дає Кремлю поле для маневру в контактах з Лукашенком і гарантує дотримання російських інтересів у разі виникнення політичної напруженості чи невизначеності.
Демократичний Захід програв. Дехто з експертів навіть схильний вважати, що європейці дозволили прихильникам проросійського курсу себе обіграти, що призвело до фактичного розколу опозиції: одна її частина зосереджена навколо лідерів політичних партій, а друга гуртується навколо Мілінкевича. Імовірно, вони вестимуть між собою боротьбу за місце на білоруській політичній сцені, а точніше, за право брати участь у майбутніх переговорах, якщо станеться політичний перелом.

Незмінні лідери
Союз, який під час Конгресу демократичних сил утворили Партія комуністів Білорусі (ПКБ), Об’єднана громадянська партія (ОГП), Білоруський національний фронт (БНФ) — являє собою своєрідний ідеологічний «коктейль». Лідер комуністів Сергій Калякін, який розмовляє тільки російською мовою, зі сльозами на очах згадує СРСР. Вінцук Вячорка, котрий очолює Народний фронт,— політичний діяч з багатим опозиційним минулим: він розпочинав боротьбу за вільну Білорусь ще за радянських часів; шанувальник рідної мови, культури й історії, переконаний антикомуніст. Анатоля Лебедька з Об’єднаної громадянської партії ще 12 років тому назвали «молодим вовком». Він опинився в середовищі амбіційних молодих політиків, які допомогли Олександрові Лукашенку здобути посаду президента. Через недемократичні вчинки останнього Лебедько вирішив перейти в опозицію. Нині його партію, як і комуністів, пов’язують з поширенням російського впливу: вважається, що її фінансують з Росії. Від комуністів прихильники Анатоля Лебедька відрізняються поглядами на проблему приватизації білоруських підприємств.
Люди Лебедька і Калякіна становитимуть більшість у виконавчих органах опозиційної коаліції. До них близькі й прибічники явно проросійського Олександра Козуліна. За організацію протестів Козуліна засудили до кількарічного ув’язнення, але його роль у виборчій кампанії залишається загадковою, оскільки він відбирав голоси в Мілінкевича.
Політолог Андрій Ляхович вважає, що названі партії є «напівмертвими» утвореннями: основна підтримка надходить з-за кордону, у кожній з них налічується від кількох десятків (у регіонах) до сотні (у Мінську) активних діячів. Їхні лідери не змінювались протягом понад десятка років і так звикли до своїх ролей, які їм визначив Лукашенко, що психологічно не можуть змінити стилю діяльності. Їхня не так популярність, як упізнаваність у суспільстві не перевищує рівня статистичної похибки. Експерт стверджує, що активність лідерів цієї групи обмежується контролем за грошовими потоками і нищенням внутрішньопартійної опозиції.
Лідери спритно забезпечують собі підтримку. Гроші, які одержують партії, вони розподіляють так, щоб «підгодовувати» своїх у регіонах, незалежно від того, працюють вони, чи ні: важливо, щоб ті були лояльними. Інтелектуали починають цуратись опозиції, бо її представники не дотримуються демократичних засад, як це, наприклад, сталося під час обрання делегатів на травневий конгрес. «Чи є гарантія, що ці люди, коли прийдуть до влади, діятимуть як демократи?» — запитує Ляхович.
Лукашенко не раз висміював опозицію, стверджуючи, що треба їй платити, щоб існувала, і що він мріяв про таку опозицію, яка нині в країні. Лукашенко насправді потребує суперника, щоб раз на п’ять років його перемогти і таким чином легітимізувати свою владу.

Поразка Мілінкевича
Змінити нинішню ситуацію запропонував Олександр Мілінкевич, кандидат у президенти у 2006 році. Скориставшись міжнародною підтримкою, відомий на Заході політик хотів очолити опозиційні сили й після виборів, але наразився на опір партійних лідерів, яких влаштовує колегіальне керівництво. Це сталось попри те, що роками найбільшу ваду білоруської опозиції вбачали в тому, що вона не має єдиного лідера, і білоруські діячі щоразу запевняли, що без цього вони нічого не досягнуть. Частина західних спонсорів, які, вважаючи таке об’єднання опозиції своїм успіхом, вірять у коаліцію старих партій, дослухалась до спільного голосу її керівників.
«На цьому Конгресі вони мали лише одну мету: завдати поразки Мілінкевичу. Його діяльність суперечить інтересам їхніх партій. Щоб отримувати фінансові гранти, треба контролювати якусь партію. Розмивання партії у широкому суспільному русі позбавить її джерел фінансування»,— вважає політолог.
З такими звинуваченнями не погоджується голова Білоруського народного фронту Вінцук Вячорка: «Партії, сформовані і перевірені в боротьбі, є самодостатніми. Демократичні сили стануть суб’єктом політичного процесу і можливих переговорів з владою лише в разі об’єднання».
Але відхиливши ідею опозиції з одним лідером, Вінцук Вячорка мимоволі опинився в одному таборі з комуністами і проросійською ОГП й опонує Мілінкевичу, погляди якого йому найближчі. Це робить обґрунтованим звинувачення на адресу Вячорки в тому, що його поведінка на руку Москві.
«Суспільство обрало ідею незалежності і схиляється до європейського вибору. І тому я не боюсь коаліції. Тим більше, що ми відповідальні в ній за інформаційну роботу і міжнародні контакти. Пріоритетом залишається єдність. Якщо Мілінкевич вирішив формувати власну політичну силу, я бажаю йому успіху»,— захищається лідер Народного фронту.
«Багатопартійність, якщо вжити це слово, виникла в нас передчасно. Народ не має уявлення про те, хто такі соціал-демократи або ліберали. Опозиціонери закриваються в «гетто». Я пропонував лідерам партій, щоб вони трохи приспустили прапори. Вони відповіли, що я розвалюю їхні партії. Це неправда, бо для мене партії в Білорусі є штучними утвореннями, які мало що можуть зробити для людей. Стратегія, запропонована на конгресі, означає, що ми погодились топтатись на місці, яке нам визначив Лукашенко. Ми маємо вести діалог у своєму середовищі і запрошувати до нього владу, сподіваючись, що вона може коли-небудь на це погодитись»,— так пояснює причини конфліктів Мілінкевич.
З ним солідарний Павел Северинец, лідер «Молодого фронту», який п’ять тижнів тому вийшов на волю з табору (він провів у виправно-трудовій колонії два роки за опозиційну діяльність). Северинец оголосив про бажання створити християнсько-демократичну партію, але одночасно приєднався до руху «За свободу». «Ми хочемо, щоб наші члени вступали в рух Мілінкевича». Одночасно Білорусь потребує масової партії. Ті, що нині вже є, це кадрові партії. Гроші з Заходу є одночасно їхньою проблемою, бо багато важливих для опозиції справ вирішуються тут, але під диктовку Заходу. Мілінкевич хоче приймати рішення в Мінську»,— каже Павел Северинец.

Удаваний плюралізм
Спостерігаючи з-поза меж країни, важко зрозуміти нюанси білоруської політики. Тим часом можна бути впевненим в одному: опозиція всі свої сили витрачає на взаємне поборювання, а не боротьбу з Лукашенком. Варто взагалі замислитись над тим, чому в авторитарній країні налічується майже двадцять політичних партій. Столичні жителі (а що вже казати про провінцію!) не в змозі запам’ятати їхні назви, тим більше, вони не знають, хто їх очолює.
Проте режим вміло створює для партій ознаки легальності і плюралізму. Зареєстровані структури орендують офіси, організовують конференції, демонстрації кінофільмів, презентації книжок тощо. Вони навіть мають представництва в регіонах. Вказуючи на їхню діяльність, Олександр Лукашенко відкидає звинувачення в обмеженні політичних свобод. Ця легальність слугує своєрідним клапаном безпеки: якщо так багато можна зробити цілком легально, то не варто сподіватися, що незадоволення опозиційних політиків різко зросте і вони закликатимуть людей до акцій протесту.
«Тільки чверть тих, хто був заарештований під час протестів після виборів навесні 2006 року, належала до якоїсь партії або організації,— стверджує Андрій Ляхович.— Переважна більшість з них — це звичайні молоді люди, які не хочуть працювати в жодному угрупованні, але хочуть демократії для своєї країни. Для мене зустріч демократичних сил відбулась у березні 2006 року; тоді на Жовтневу площу вийшли ті, хто насправді прагне змін і чинить опір Лукашенку».
Вони можуть стати основою нового демократичного руху. Мілінкевич довго не міг запропонувати тим, хто долучився до його виборчої кампанії, а потім ходив на демонстрації, формули подальшої співпраці. Він вичікував, вів переговори з партіями, нарешті створив рух «За свободу» і відверто заговорив про фіктивність об’єднаної опозиції.
Олександр Мілінкевич визнав: «Я брав участь у створенні міфу про об’єднану опозицію, бо хотів, щоб об’єднання відбулось. Але суперечки і дискусії тривали. Не всі партійні діячі у регіонах долучились до виборчої кампанії».
Проте він не заперечує доцільності колишнього союзу з комуністами і ОГП. Він вважає, що на тому етапі виборчої кампанії це було правильне рішення. А тепер він упевнений, що опозиція має розділитись на два блоки: демократичний, проєвропейський і лівий, проросійський. Представники обох блоків ведуть мову про співпрацю й «одночасний марш», але, зважаючи на атмосферу на конгресі, в цю перспективу нелегко повірити.

«Солідарність» надихає
Травневий конгрес засвідчив розкол опозиції. Може здатись, що опір партійних лідерів був ефективним: Мілінкевич утворив найбільшу фракцію, але більшість делегатів його не підтримала. Не є також таємницею, що в лавах двох партій, лідери яких йому опонували, виникли розбіжності. Молоді діячі в ОГП і БНФ все голосніше говорять про приєднання до руху «За свободу» — їм набридла бездіяльність їхніх організацій. З’їзд опозиціонерів мало що змінив в позиції тих, хто підтримує Мілінкевича: для них найважливішою є справжня популярність їхнього лідера, а не кількість голосів делегатів конгресу, на який більша частина суспільства не звернула жодної уваги. Олександр Мілінкевич тепер є другим після Лукашенка політиком у країні, про якого знає населення попри інформаційну блокаду. На Заході до нього ставились і ставляться як до лідера демократичних сил Білорусі.
Створюючи рух «За свободу», оточення Мілінкевича хоче взяти за зразок досвід польської «Солідарності» і Комітету оборони робітників (КОР). Вони хочуть, щоб їхня організація була не так політична, як громадська. Щоб люди в регіонах могли, наприклад, отримувати безплатну юридичну допомогу. «За свободу» не може стати черговою політичною партією. Лідер руху зазначає, що «між виборами партії не знають, чим займатись. Люди мають бути впевнені, що їм хтось допоможе, коли вони цього потребувати. Ми хочемо також прорвати інформаційну блокаду».
Слабкістю опозиційних партій полягає в тому, що вони не підтримують контактів з суспільством. Наприклад, під час «газового» конфлікту опозиція не підтримувала Росії, але одночасно критикувала Лукашенка, не пропонуючи жодної альтернативи.
Проблемою для опозиції є й досить стабільна економічна ситуація. Це призводить до того, що протестувати проти влади готові не більше як 20–30% населення. Олександр Мілінкевич зауважує: «Нам важко говорити про те, що Лукашенко поганий, якщо люди при ньому живуть відносно непогано».
Вячорка сподівається, що економічна криза викличе хвилю незадоволення й серед прихильників Лукашенка. Уже нині скасовано деякі соціальні пільги, а Росія готується знову підвищити ціни на енергоносії. На переконання політика, «паливно-енергетична криза зачепить різні групи населення, оскільки підвищення цін Росією є неминучим». Він вважає, що опозиція має півтора року, аби підготуватися до посилення опозиційних і протестних настроїв у суспільстві і скористатися ними.
Але якщо настрої суспільства залежать від цін на енергоресурси, які диктуватиме Росія, то варто сподіватись, що Кремль застосує цей фактор лише тоді, коли буде впевненість, що можливі наступники Лукашенка є не менш проросійськими, ніж нинішній президент.
Отже, без відповіді залишається питання, чи вдасться Мілінкевичу вчасно створити сильну проєвропейську опозицію, яка змусить Москву дослухатися до неї, і чи наважиться Захід відкинути міф про об’єднану білоруську опозицію і зробити ставку на нові сили.

Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:

назад »»»