ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
АНДРІЙ КАСЬЯНЕНКО: «Я ОЧИЩУЮ ПУБЛІКУ ВІД СМІТТЯ ПОГАНИХ ЕМОЦІЙ»
Будь-який режисер і актор вам скаже: найважче — смішити людей. Тонкі комедіографи, коміки, клоуни, пародисти в усіх країнах — на вагу золота. Ну, звісно, і плоским або брутальним анекдотом можна викликати регіт. Але який то регіт! Як склянка брудної води, котру вилив на землю і забув. Бо кращого та «хохма» в душі не пробуджує, і, зрозуміло, духовної спраги не вгамовує.

А от пародист Андрій Касьяненко може по-справжньому потішити, бо він це робить смішно й делікатно, винахідливо й несподівано. Здається, його феєричне, костюмоване шоу не має аналогів в Україні.
Що взагалі роблять коміки і клоуни? Вони висміюють певні людські риси, аби людство стало кращим. Андрій Касьяненко кепкує із зірок української й російської естради, приміром, з Таїсії Повалій, Павла Зіброва, Валерія Меладзе й групи «ВІА ГРА», Михайла Поплавського, Алли Пугачової, Філіппа Кіркорова, Миколи Баскова й інших.
З одного боку, Андрій Касьяненко в них ніби перевтілюється, з другого боку, це ні в якому разі не є копіюванням, артист красномовно висловлює своє ставлення до народних кумирів.
— Завдяки яким обставинам, Андрію, ти «докотився» до такого веселого клоунського життя?
— Я ще не докотився до того, чого хотів. Точніше, кочу свій камінь нагору. За яких обставин все почалося? Спочатку я закінчив медучилище з червоним дипломом, потім вступив до Київського медінституту, та пішов звідти, бо мріяв про сцену. Якось мене на одному з концертів побачив Поплавський, він сказав: «Іди до мене в університет. Вибирай будь-який факультет». Я обрав «режисуру масових свят і видовищ», отримав червоний диплом. Освіта мені дуже допомагає в постановці номерів, які я роблю разом з шоу-балетом.
— У чому полягає суть твоєї професії?
— Я створюю дружні шаржі-пародії на відомих зірок естради, але не грубо, це не сатира і не гротеск, я роблю це делікатно: іронічно показую характер зірки, манеру рухатися, емоційно поводитися. Я придумав прийом «мімічна маска», цим я відрізняюся від інших пародистів, які зазвичай тільки пластично показують відомих артистів, я ж зображую й обличчя, тобто так фіксую лицьові м'язи впродовж номера, що це надає максимальної схожості певному образу. Це моє ноу-хау.
А жанр взагалі називається синхро-буфонада. Синхро — схожість, сюди входить максимально все: рухи, манери, міміка. Буфонада — це клоунада, тобто має бути смішно. Отаке поєднання.
— А чому іронія легенька, чому не гротеск? Чи ти побоюєшся реакції розлючених зірок?
— Я не боязкий, просто завжди ставлю себе на місце конкретної зірки, уявляю, що вона сидить в залі і дивиться на мене. Це жива людина, яка пройшла певний творчий шлях, її люблять мільйони, і я не маю морального права з неї зухвало кепкувати, навіть якщо і знаю якусь «крамолу» з особистого життя. Я її показую як артиста, такою, як її звикли бачити люди принаймні по телевізору. Образливо, епатажно — не означає цікаво. З багатьма зірками я вже познайомився, а деякі навіть самі просять: зроби на мене пародію. Отже, це має бути по-дружньому, гідно. Якщо пародія вульгарна, нахабна, це не подобається нікому: ні зірці, ні публіці. Публіка шанує відомого артиста багато років, а тут раптом я починаю його уїдливо ображати-висміювати, то ж глядачі, звісно, сприймуть і мене теж негативно. Мені це не потрібно так само, як і моїм персонажам.
— У країні, здається, настав час вульгарності і цинізму, на цьому роблять «касу».
— Я категорично не хочу вдаватися до вульгарності і цинізму. Розумію, що ними можна викликати більше емоцій і сміху в залі, але це шлях, так би мовити, легкої слави, хочеться показувати більше мистецтва, а воно ґрунтується на майстерності. Мені цікавіше придумувати не на «низьких енергіях», а на рівні поваги.
— Яким чином ти визначаєш своїх персонажів? Критерії відбору?
— Відбираю тільки тих, до кого лежить душа, хто мені подобається як артист. Є, звісно, певний парадокс у тому, що я їх пародіюю, але це йде від любові до них. Як можна показувати того, чия творчість не «чіпляє»?
— З'ясуємо все ж таки, як самі зірки реагують на пародії?
— Їх бачила більшість моїх «піддослідних». На концерті у Вінниці у День міста, коли зібралося п'ятнадцять тисяч народу, директор Кіркорова підніс мені величезний букет білих троянд від Філіппа: дякуючи, сказав, що на Філіппа є багато пародій, але такої цікавої ще не було. Коли Поплавський уперше побачив пародію на себе на відео, замахав руками: «Вимикай, вимикай, я не хочу це дивитися». А згодом почав брати із собою в концертні тури, тепер він мене представляє: «Мій колишній випускник із своїм театром пародій». Таїсія Повалій дуже сміялася з «себе». Павло Зібров схвально сприйняв, ми з ним навіть подружилися. Є в моїй колекції ще Ірина Аллегрова, Надія Кадишева, Петро Чорний... Усього 12 образів. Здається, я лише з Едітою П'єхою не знайомий, і не знаю її реакції. Вона має ось-ось до Києва приїхати з концертом, сподіваюся, ми зустрінемося.
Моїм жанром визначається популярність артиста: його пародіюють, отже, все гаразд, він справді популярний.
Коли ж артист — мильна бульбашка, рівненький-пісненький з усіх боків, хоча і розпіарений, то вибачайте, нема з чого сміятися. Пародія — це тест на талановиту індивідуальність. Коли артист відверто не такий, як усі, то він — зірка.
— Велике значення мають костюми. У тебе вони вельми красномовні, кожний — з характером (уявляю, скільки вони коштують!). Цікаво дізнатися про «кухню» їхнього творення.
— Мої костюми моделює відомий в Україні майстер Сергій Мангасарян, який також працює над костюмами для інших артистів. Він добре знає мою фігуру, знає світ естради, а оскільки ще й сам виступає на сцені, то відчуває, яким має бути сценічне вбрання в динаміці. Він розробляє і покрій, і дизайн, і сам шиє. Звісно, я до цього долучаюся, висловлюю свої побажання, адже кожний костюм не є точною копією вбрання зірки, він мусить мати трошки комічний гротесковий вигляд, грати на характер, на жанр. Костюм, перука і макіяж — важливе доповнення до образу, але основне йде зсередини (я можу показати зірку і без костюма, і люди вгадають, про кого йдеться по міміці, жестах, ході). Дехто неправильно вважає, що чудові костюм і перука — запорука успіху: «Дай мені цю красу, і я так само зроблю». «На, бери,— відповідаю я,— покажи так само». Одразу відмовляються.
До речі, чимало деталей костюмів я роблю сам, виготовляю головні убори з пір'я для балету, перуки, макіяж навчився робити. Отже, я знаю повністю свою справу «від і до».
— Андрію, костюми, зрозуміло, з секретами, адже величезне значення має швидкість перевдягання, а вона в тебе просто феноменальна.
— Звісно, є секрети: спеціальний крій, «блискавки», кнопки... Мій адміністратор Анатолій Циркун допомагає мені перевдягатися: десять секунд я знімаю один костюм, десять одягаю інший, тут навіть армія «відпочиває», де треба вдягтися за 45 секунд.
— У глядача і в читача, напевно, виникне запитання: «А чи вміє цей артист-пародист сам співати, адже ти використовуєш фонограми «підопічних»?
— У мене за плечима вокальна школа заслуженої артистки України Ліни Прохорової. Свою колекцію зірок я розпочав з образу Філіппа Кіркорова. Задля того, щоб він був максимально повноцінний, я навчився співати його голосом, це було важкувато, адже я природний баритон, а Кіркоров — ліричний тенор. Але я так перебудував свій вокальний апарат, що люди не розрізняли наших голосів. Згодом мені це здавалося нудним, бо зображувати самого Кіркорова було замало, а вокально імітувати всіх — неможливо, а хотілося грати інші ролі. Моя «родзинка» полягає в тому, що в рамках стандартної фонограми я зображую артиста нестандартно: показую своє ставлення до нього пластично і мімічно, обігрую незвичайно і смішно жест, слово, фразу,— саме в цьому «прикол». Все одно я не заспіваю краще, ніж Пугачова чи Павло Зібров, це їхній «хліб». Співати їхніми голосами, імітувати безсторонньо їхню зовнішність — то жанр двійників, жанр повної імітації, «тупого» копіювання. Я натомість займаюся синхро-буфонадою, ліплю характери. Спостерігати за цим набагато цікавіше, ніж дивитися на двійників: ну, схожі на відомих людей, а далі що? Творчості ж бо нема!
— Тобто імітатори-двійники відрізняється від синхробуфонадників, як ліверна ковбаса — від м'яса?
— (Сміється) Просто в нас різні завдання на сцені.
— Кого тобі легше пародіювати — чоловіків чи жінок?
— Немає різниці — головне, передати характер.
Між іншим, я помітив такий парадокс. Естрадні співачки першої величини схожі з чоловіками за характером, вони грубі, настирливі, напористі, пробивні, у Росії про таких кажуть «грім-баба». Приміром, такими є Алла Пугачова, Ірина Аллегрова, Маша Распутіна, Надія Бабкіна...
А чоловіки навпаки, жіночні. Цією «екзотикою» вони притягують глядача. Естрада — це мистецтво дивувати, от люди і ходять на концерти, щоб щось незвичайне побачити, платять гроші за ту дивину.
— Галерея твоїх персонажів збільшується. А що далі? У чому ти вбачаєш свій розвиток?
— Я далеко не повністю розкрив свої акторські і режисерські здібності, моє творче майбутнє полягає в постановці таких номерів, з яких складатиметься супершоу. Можна додати ще чимало елементів: циркових, театральних, ексцентричних, балет посилити. Одиниця естради — це самодостатній номер. Якщо номер гарний, він може жити роками, є чимало прикладів. Я весь час у пошуку, мені мало швидко перевдягтися, відкривати рота під фонограму,— за три хвилини має відбуватися міні-спектакль. Я мрію перетворити колаж із зірок у фурор, несподіванку, дивування...
Мій головний режисер і критик — публіка, тобто всі свої «імпрези» я перевіряю на ній. Якщо вона їх сприйняла, я обов'язково їх впроваджую. Деякі артисти намагаються мене повчати: «Ти зроби це так, а то — так, і буде краще». Я кажу: «Сам зроби, а я подивлюсь». Нема гарантії, що від того не стане гірше. Отже, я слухаю тільки голос публіки, саме її реакція збільшує «вагу» знахідок, завдяки яким я творчо росту.
Естрада — це свого роду спорт, жорстке змагання, хто кращий, інакше не шилися б нові костюми, не робилися нові шоу. Конкуренція шалена — за глядача, за касу, за популярність, за успіх. Треба рости, пробиватися, як трава крізь асфальт, розвиватися, аби на сцені бути не піар-булькою, а мистецьким явищем.
— А лаврам Вєрки Сердючки не заздриш? Вона теж вся така костюмована, пародійна і буфонадна.
— Я не хочу порівнювати себе з Андрієм Данилком, ми працюємо на «різних напрямах». Спочатку Вєрка Сердючка була пародією на провідницю, нині Данилко підніс її до статусу зірки, яка співає (за популярністю Сердючка вже обійшла перших зірок на пострадянському просторі, про це промовисто свідчать аншлагові зали і шалені гонорари). Мені здається, що таким чином Андрій задовольнив свої внутрішні творчі потреби: він колись мріяв співати, але стати зіркою в «оболонці» звичайного Данилка в чоловічому костюмі було неймовірно важко, от він далекоглядно і придумав собі Сердючку, через яку став зіркою, цей «локомотив» потягнув усі інші його артистичні «примхи».
До речі, Сердючки нема в моїй колекції. По-перше, бути її двійником не хочу, по-друге, поки що не бачу, як зробити пародію на Вєрку, яка сама є пародією на українську жінку. З'явилось «мільйон» двійників-Сердючок, з декотрими Данилко судився. Саме двійників зірки не люблять, тому що ті, як завзяті шахраї, під зірок працюють і часто за їхні гонорари, з їхніми афішами.
— Які несподіванки траплялися з тобою на сцені?
— Непередбачуваність закладена передусім у надшвидкому перевдяганні за лаштунками. На репетиціях я відпрацьовую по секундах кожен рух, та під час концерту нога, бува, потрапляє не туди, вуса десь діваються, або асистент затягує позаду на сукні «блискавку», а вона на сцені розривається і мені вже не можна повертатися спиною, щоб глядач не побачив «халепи». Перука може злетіти... Рятує те, що жанр комічний, публіка ці «накладки» прощає, вони додають сміху, головне їх обіграти, не розгубитися, щоб глядач все сприйняв за «так і треба».
Бувають іншого роду «хохми». Під час концертного туру в одному з міст України перед ветеранами виступали Віктор Шпортько, Валерій Малишев, Ольга Юнакова і я. На жаль, ветерани війни та праці мають проблеми зі слухом і зором. А тут ще оригінальний жанр, здалеку бабця бачить: ніби Басков, ніби Повалій... Коли я останнім зобразив Кіркорова і зняв перуку, ведучий Петро Мага представив мене публіці. Бачу, на сцену піднімається старенька з величезним оберемком гвоздик. Я зраділо думаю: «Напевно, мені несе». А вона каже: «Це не вам, це Колєнькє Баскову. Де мій Колєнька Басков?» І йде в ту кулісу, звідки я Басковим вибігав. Ведучому довелось їй розтлумачувати, бабця виявилась з гуморком, підійшла до мене: «Ну, нехай, це вже вам».
— Де ти виступаєш?
— У збірних концертах, на корпоративних вечірках, на весіллях, на днях народження, на закритих vip-заходах... Звісно, я мрію про свій театр з приміщенням, про велику сольну програму. Я не бачу в Україні аналогів того, що роблю. Двійників — море, особливо Кіркорова і Пугачової, кожен виконує лише одну роль, бо схожий на свого «годувальника». Від цього може «дах» поїхати, тому що людина так уживається в роль, що починає в житті поводитися як зірка, у звичайних обставинах скидається на людину, у котрої не гаразд з головою. Я ж на сцені можу стати будь-ким, а поза сценою я — Андрій Касьяненко і ніхто інший.
— Яку ти ставиш перед собою мету? Тільки розважати, щоб публіка пореготала, відійшла від життєвих проблем, чи все ж таки намагаєшся своїм мистецтвом покращити людей, нагадати їм про «розумне, добре, вічне»?
— Поки що, чесно кажучи, на «високі матерії» не замахуюсь, просто дарую гарний настрій, позитивну енергію і отримую це від публіки. Нехай люди відірвуться від своїх проблем, очистяться від сміття поганих емоцій. Я вважаю, дотепні веселощі нейтралізують агресивність, похмурість, зажуреність.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»