ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
НЕ КРИЗОЮ ЄДИНОЮ...
Зосередженість вітчизняних ЗМІ на всіх перипетіях політичної кризи й переговорного процесу, спрямованого на її подолання, створило у масовій свідомості ілюзію, що нібито протягом цих двох місяців, починаючи з 3 квітня, у країні, принаймні у суспільному житті, нічого не відбувалося. Презентація одразу кількох досліджень і проектів, які, з одного боку, висвітлюють глибинні процеси, що відбуваються в українському соціумі (як наслідок — у масовій свідомості наших громадян), а з іншого, окреслюють реалістичні кроки держави на шляху до євроінтеграції, засвідчили: життя триває. Однак для реалізації наших прагнень замало лише підписів керівників держави під черговою угодою...

Соціологія — то не лише рейтинги на догоду політичним силам, як це декому видається, а уявлення політиків про соціологів як про фахівців, котрі складають докупи таблиці популярності, є хибним. Адже для соціології ця ділянка роботи є не те що верхівкою айсберга, а верхньою частиною його верхівки. Вона вивчає більш значущі суспільні процеси. Ці тези намагалися донести до журналістів представники Інституту соціології НАН України.
Засідання «круглого столу», що відбулось у переддень Дня науки, вони назвали «Соціологія та суспільство».
Захід відкрив директор Інституту соціології Валерій Ворона, який зазначив, що нині в Україні немає інтелігенції, котра б об’єднувала народ, тому її представникам (саме науковцям) потрібно хоча б просвіщати людей. Великий масив досліджень і цікаві висновки, на жаль, не відомі не лише широкому загалу людей, а й тим, кому це має стати у пригоді.
Доктор соціологічних наук Олександр Вишняк проаналізував 13 моніторингових досліджень у шести регіонах України і зробив цікаві висновки стосовно того, що насправді об’єднує і роз’єднує країну. Те, на чому спекулюють деякі політики, складалося історично, впродовж багатьох століть. Це не можна не враховувати, але як не парадоксально, насправді з’ясувалося, що згідно з результатами аналізу соціокультурної диференціації та її динаміки, попри принципові відмінності в історичній долі різних регіонів України у складі різних держав та імперій, суттєвих соціально-економічних відмінностей за більшістю показників між ними немає. Водночас у деяких сферах різниця у ставленні громадян до процесів, що відбуваються в державі, є значною, саме це породжує політичний розкол. Передовсім ставлення до статусу російської мови та відносин із Росією. На думку соціологів, найважливішим зараз є пошук компромісу з цих питань, а не проблема дати перевиборів. Вони навіть дають деякі рецепти, як дійти такого компромісу.
Не секрет, що українське суспільство продовжує жити стереотипами радянської доби, а їхній демонтаж призвів би до появи нових. Які ж типові образи визначають сприйняття населенням сучасних реалій життя? У 2003 році вони стосувалися найперше економічних негараздів (злидні, розруха) і майже такою самою мірою невпорядкованості соціального простору (безлад). Хоча насправді ніякої розрухи не було, а економічні показники, навпаки, свідчили про стабілізацію і піднесення, починаючи з 1999 року. Опитування 2005 року зберегло трійку негативних асоціацій, але їхні кількісні показники зменшилися вдвічі. Було помітне зростання позитивних уявлень (піднесення, свобода, згуртованість), які практично були відсутні в 2003-му. Хоча в економіці протягом двох років суттєво нічого не змінилося. 2006 року знову виникають негативні асоціації, а позитивних уявлень стає менше, що зрозуміло. Оновлення влади, на яке сподівалася частина суспільства, супроводжувалося постійним протистоянням, корупційними скандалами, що підсилювало відчуття безладу, злиднів і розрухи, яких насправді не було. Діапазон очікувань зменшився так само швидко, як він зростав раніше.
Нині в Україні політики багато говорять про тиск, але насправді люди не відчувають себе його об’єктами. Найбільше вони прагнуть, щоб у нас припинилися протистояння, бо людей дратує невпевненість у завтрашньому дні й відсутність перспектив не тільки для себе, а й всієї країни. До речі, відсутність стратегії, довготермінових планів, на думку політологів,— головний недолік у діяльності політичних партій, які здебільшого звикли працювати не на стаєрських, а на спринтерських дистанціях і у своїх тактичних діях зосереджуються на фіксації промахів політичних конкурентів. Утім, усереднений образ українця, його середньостатистичні уподобання не завжди коректні, тому на засіданні «круглого столу» було презентовано диференційований підхід до «героїв нашого часу». За опитуваннями, найпомітнішими персонажами в Україні виявилися ті, хто добре почувається в атмосфері «безладу». Це ті, хто встановлює для себе «особливі» правила, тобто шахраї.
Знаковими виявилися й ті, хто формує нові суспільні правила (політики, бюрократи, пристосуванці), а також авантюристи, які не зважають на жодні етичні кодекси й правила. Ось чому їх так багато на телеекранах. «Але телеканали не повинні лише віддзеркалювати дійсність і не намагатися змінити її на краще. Інакше ЗМІ тільки підживлює це середовище. А наш час — це не лише час політиків і жебраків»,— сказала Олена Злобіна. Соціологи констатують, що постаті, які репрезентують традиційний нормативний світ (трударі, професіонали, таланти тощо), явно не вписуються в сучасну картину українського суспільства. На жаль, моральним регуляторам в Україні нині відведено незначну роль.
І наостанок соціологи висвітлили динаміку ціннісних пріоритетів громадян. Як зазначив доктор філософських наук Анатолій Ручка, в країні вдвічі зросла кількість реалістів. Це сталося завдяки поліпшенню умов життя. Якщо до 2000 року 76 відсотків громадян були зацікавлені переважно «цінностями виживання», то в 2006 році таких залишилося 59 відсотків. Тепер збільшується чисельність таких людей, для яких є важливими не тільки матеріалістичні цінності, а й, приміром, «цінність самореалізації».
Після 2000 року в нас важливішими стали ліберально-демократичні цінності у свідомості громадян, а саме: державна незалежність і демократичний розвиток країни, рівність можливостей для всіх, індивідуальна незалежність і підприємницька ініціатива, свобода слова і громадський контроль влади.
Окремою розмовою на цьому своєрідному «круглому столі» стала оцінка громадськістю судової системи та судів, з якими присутніх ознайомила кандидат соціологічних наук Лідія Амджадін. Усім охочим роздали посібник під назвою «Розбудова системи адміністративного судочинства в Україні: проблеми та потреби розвитку», який побачив світ торік, і стислий огляд результатів дослідження «Практика застосування сільським населенням судових процедур при вирішенні локальних цивільно-правових та публічно-правових спорів», які були проведені у лютому— квітні ц. р. у межах реалізації проекту «Покращання доступу сільського населення до правосуддя». За даними експертного опитування, нині для сільських жителів існує чимало перешкод об’єктивного й суб’єктивного характеру в доступі до послуг правосуддя. Серед них переважає низький рівень правової культури. Тому в реальному житті сільські жителі за допомогою з правових питань найчастіше звертаються до голів і секретарів сільрад, директорів і вчителів, керівників організацій та установ, тобто до авторитетних людей, котрі мають відповідний рівень знань й досвід правового захисту і користуються авторитетом серед односельців. Окрім того, з-поміж селян поширене переконання, що суд — останній орган, до якого слід звертатися для вирішення спору, тому до юридичних служб, судових і правоохоронних органів, розташованих у районному центрі, сільські жителі звертаються лише у крайньому разі — за нагальної потреби. До того ж, переважна більшість правових послуг є платними (офіційно і неофіційно), та і до райцентру ще треба доїхати... Тому перспективною виглядає ідея започаткування діяльності інститутів мирових суддів у сільських громадах. Не сприяє контактам із судочинством й переконання кожного другого респондента дослідження про те, що під час судових процесів на суддів чиниться тиск, а головними причинами цього селяни називають загальний стан справ у державі й безкарність організаторів та ініціаторів такого тиску. Слід зауважити, що ця навколосудова соціологія здійснювалась ще до нинішньої політичної кризи, у ході якої престиж судової гілки влади суттєво знизився. Як тут не згадати дотепного зауваження відомого радикала Дмитра Корчинського: «Якщо хтось не поважає рішень Конституційного Суду, то чому мені, приміром, підкорятися рішенням районного суду?»

Олександр ВОРОНІН
також у паперовій версії читайте:

• 450–155=?
• ГРИЦЕНКО: «ТРЕБА ПІДНІМАТИ РІВЕНЬ ЖИТТЯ»
• СКІЛЬКИ ХТО НАБЕРЕ?

назад »»»