ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
УСЕ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЛЮДЯМ
Художник-шістдесятник Михайло Вайнштейн пішов у вічність рано, на вершині стрімкого творчого злету. У загальноприйнятому розумінні слова, за життя не зробив кар’єри. Адже надто був нестандартним у своїх полотнах, графічних аркушах і скульптурах. Не вписувався, як кажуть, у сучасне йому соціальне оточення. Тому й була перша персональна виставка митця посмертною.

Тож у столичній галереї «Мистецький курінь» розгорнулася виставка живопису «Невідомий Вайнштейн». Більшість робіт, презентованих тут, демонструються для широкої публіки вперше. Чудове відчуття форми, бездоганність ліній, оригінальність образів і витончений художній смак переконливо свідчать про те, яким непересічним талантом був наділений автор. Портрети, жанрові картини й натюрморти, намальовані в стриманій і трохи похмурій кольоровій палітрі, обмаль яскравих барв і майже повна відсутність відверто оптимістичних сюжетів — головні риси, притаманні роботам пана Михайла. Мабуть, однією з причин цього можна назвати тяжку, смертельну недугу, на яку страждав художник.
Пригадаймо також і той суспільно-політичний контекст, у якому доводилося творити в 60–70-ті роки минулого століття. Митці, чиє становлення припало на ту епоху, були приречені на постійне протиставлення власного генія силі тоталітарної влади. За право вільно висловлювати свої думки та емоції на полотні, папері або в бронзі майстер заплатив дорогою ціною — позбавленням можливості експонуватися, отримати визнання сучасників.
Невеселі думки поступово трансформувалися у філософські шукання, обрaза на політичну систему — в критичну масу іронії. Проте штучне стримування свободи не могло спинити справжнього творця, «затиснути» його уяву до прокрустового ложа ідейності. Працюючи в нестримному потоці буденності, Михайло Вайнштейн умів зводити прості речі до рівня афоризмів, що згодом стало його своєрідною візитною карткою.
Вихованець визначної школи Сергія Григор’єва, яскравий представник епохи шістдесятництва, Михайло Вайнштейн не зник безслідно, залишив своє надбання людям. У цьому є велика заслуга його родини — дружини Ніни та сина Володимира. Саме вони з 1981 року, відколи митця не стало, дбайливо зберігають його твори, послідовно презентують їх у виставкових залах художніх галерей і музеїв.

Юлія ОМЕЛЬЧУК
також у паперовій версії читайте:

• КРЕДО ІРИНИ ДАЦЬ
• CТЕЖКИ-ДОРІЖКИ АНІМАТОРА СИВОКОНЯ
• ГІРСЬКИЙ ФОЛК-ПОДАРУНОК

назад »»»