ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ПРИГОДИ УКРАЇНОК ЗА КОРДОНОМ

Незважаючи на те, що правоохоронні органи з року в рік посилюють боротьбу з сексуальним рабством молодих українок за кордоном, кінця-краю цій боротьбі не видно. Справа тут не в тому, що недосконала законодавча база чи недостатня матеріально-технічна забезпеченість спеціальних служб. Із цим якраз усе гаразд. Немає головного — бажання тих, кого ми називаємо «рабинями», співпрацювати зі своїми визволителями.

Кому заробіток, а кому страждання
Кілька років тому прес-служба СБУ сповістила, що співробітники її військової контррозвідки провели в Ліберії ледь не бойову операцію зі звільнення чотирьох українських дівчат, котрі потрапили у жахливе рабство. Повідомлення мало великий резонанс: у жінок від жалю наверталися сльози на очах, у чоловіків від обурення стискалися кулаки. Тільки фінал цієї історії виявився не зовсім очікуваний. Прес-служба СБУ розповідати про нього чомусь не поспішала. Це зробили журналісти, котрі докопалися до істини й дізналися, що двоє зі звільнених дівчат добровільно, без будь-якого примусу відмовилися їхати додому. Тобто стан, у якому вони перебували, дуже віддалено нагадує класичне рабство. Таке «рабство» цілком влаштовувало дівуль. Після цього у багатьох виробилася звичка критично сприймати переможні реляції спецслужб, особливо тих, де йдеться про торгівлю людьми.
Протягом останніх 15 років у ЗМІ склався певний шаблон оповідань про поневіряння молодих українок на чужині. Зазвичай вони з провінції, з малозабезпечених неповних сімей, значна частина — матері-одиначки. В усіх немає роботи та найменшої перспективи отримати її в себе на батьківщині. А тут пообіцяли високий (за українськими мірками) заробіток за кордоном, роботу офіціантками, посудомийками чи прибиральницями. Усіх переправили через кордон під виглядом туристичної екскурсії, одразу після його перетину відібрали паспорти, після чого заперли в якомусь борделі й змусили займатися проституцією. Тих, хто спробував опиратися, жорстоко били. За роботу платили мізерні гроші, а то взагалі нічого не платили. Одне слово, мало кому пощастило вирватись живим з того пекла.
Така потужна «реклама» з погляду здорового глузду мала б раз і назавжди відбити у дівчат бажання шукати заробіток у чужих краях. Але дивна річ: повії, котрі приїздять звідти, швиденько провідавши батьків чи дітей, їдуть туди ще. Та не лише їдуть самі, а й везуть із собою своїх близьких подруг. А ті, зі свого боку, теж, повернувшись із сексуальної експедиції, вербують все нових і нових. Щось тут не стикується — напевно, не такий страшний чорт, як його малюють.
Із численних бесід з правоохоронцями та «визволеними» дівчатами висновок напрошується однозначний: усі вони чудово знають, куди їх везуть й чим доведеться займатися, але тільки в загальних рисах. А от у деталях можуть бути серйозні розбіжності між тим, що їм обіцяли, та що з того вийшло.
Обіцяли, приміром, платити по сто євро за обслуговування одного клієнта, а платять п’ятдесят. Обіцяли навантаження по п’ять клієнтів щодоби, а задовольняти доводиться десять. Обіцяли проживання у двокімнатній квартирі, а дали лише ліжко в загальному гуртожитку. Але в таких випадках повій слід вважати жертвами не сексуального рабства, а звичайнісінького шахрайства. Втім, на такі дрібниці вони не скаржаться.
Причин для «виробничих» конфліктів може бути безліч, і одна з них у тому, що жінки легкої поведінки живуть у борг. За паспорт, візу, за квитки на дорогу в них грошей немає, тому за все платить роботодавець. Дівчата слізно обіцяють всі ці витрати відпрацювати, аби лишень їх узяли на роботу. Тому заведено так: спочатку вони за свою роботу не отримують грошей, а потім, розрахувавшись за борги, працюють на себе.
Трапляються винятки з цієї логічної практики: в одному із сотні випадків якась жінка візьме та й заявить: «Не хочу!» Нібито ніхто її й не обдурював, ніби й усе зробили, як обіцяли, а вона: «Не хочу й усе тут!» Жіноча логіка часто не підвладна здоровому глуздові, особливо, коли стосується сексу. Можливо, їй самій, поки їхали, здавалося, що це легко, а коли спробувала, то зрозуміла, що краще рів копати, аніж бавитись з клієнтом.
Що тоді робити сутенерові? Тепер жертвою шахрайства можна назвати його. Гроші вкладено, але надії повернути їх законно немає, адже трудову угоду не укладали, форс-мажорні обставини не врахували. Тоді виникає спокуса силового впливу: відібрати документи, пообіцяти видати поліції, врешті-решт відшмагати вперту заробітчанку. Грошей у неї немає. Єдиний шлях повернути сутенерові своє — змусити її працювати.
Іноді така прочуханка діє, а іноді навпаки — жінці вдається дістатися до українського консульства або поскаржитися до місцевої поліції та вивести злочинний бізнес на чисту воду. Саме ці та інші подібні їм випадки покладено в основу трьох-чотирьох сотень кримінальних справ, які щороку порушуються за ст. 149 Кримінального кодексу України («Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини»).
За даними МВС, протягом минулого року правоохоронними органами України було виявлено 376 злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми, знайдено й повернуто в Україну 393 потерпілих, у тому числі 45 неповнолітніх. Викрито 124 особи, котрі займалися торгівлею людьми, припинено діяльність 23 організованих злочинних груп, дев’ять із яких мали транснаціональний характер.
Але ж зрозуміло, що потерпіла, даючи показання слідчому, акцентує увагу саме на тому моменті, коли її силоміць змушували торгувати своїм тілом. А почалося все з її власного, добровільного бажання виїхати за кордон заробляти гроші проституцією. Стає зрозумілим, чому одні путани розповідають про жахи, котрі чекають українок у закордонних борделях, а інші залюбки їдуть туди на другий, третій, п’ятий чи десятий сезони. Чому одиниці щасливі від того, що їм допомогли повернутися на батьківщину, а сотні ще більше будуть щасливі, якщо їм дозволять залишитися на чужині.

Консумація-імітація
Нещодавно прес-служба СБУ оприлюднила цікаве повідомлення: працівники Управління з боротьби з торгівлею людьми та незаконною міграцією спільно з іншими оперативниками викрили у Криму групу зловмисників, котрі вивезли до Туреччини 12 дівчат віком від 14 років і змушували їх там займатися консумацією.
Оскільки, напевно, не кожному читачеві відомо, що воно таке, розповімо докладніше. Тільки-но людство винайшло шинки, як їхні власники почали вигадувати усілякі хитрощі, аби спровокувати клієнта пропивати в них якомога більше грошей. Споконвіку цю роботу доручали дівчатам і молодим жінкам. Варто такій кралі усміхнутися якомусь чоловікові, як той припадав біля її ніг. Для того щоб звабити красуню, він не придумує нічого іншого, як її щедро почастувати.
Отже, сам п’є, їй наливає, тільки дивна річ: у нього язик починає заплітатися, а вона все твереза. Тільки натякає залицяльникові, щоб щедріше підливав горілочки. Закінчується зазвичай тим, що п’яненький клієнт падає й засинає, так нікого не звабивши. Краля ж, немов не пила, звабливо усміхається наступному відвідувачеві. Секрет у тім, що вона у змові з шинкарем: той бере у клієнта гроші як за горілку, а наливає водички, тому вона не п’яніє. Гроші потім ділять.
Такий спосіб виманювання грошей цікавий тим, що тут немає ніякого криміналу. По-перше, клієнта ніхто не грабує. Він сам себе дурить, по-друге, ніхто не назве жінку-звабницю шльондрою — вона ні під кого не лягає. Минули віки й для цього способу придумали особливу назву — консумація. Невдовзі вона, напевно, стане професією, а то й наукою. Можливо, виникнуть школи й напрями консумації, але в нашому разі нею займалися любительки.
Організатором стала молода мешканка Криму — директор однієї з місцевих модельних агенцій з філіями в кількох містах. Вона набирала на роботу дівчат, аби брали участь у демонстрації мод як в Україні, так і за кордоном. Якось вони виїхали до Туреччини, де планували провести кастинг-огляди, за підсумками яких мали бути укладені вигідні контракти. Та по приїзді, як пояснила дівчатам зловмисниця, кастинг раптово скасували, бо щось там не склалося в їхніх партнерів. Найгірше — ті не зможуть, як було домовлено, заплатити за проживання та квитки на зворотну дорогу.
Тож щоб не стояти на вулиці з простягнутою рукою, директриса повела їх заробляти гроші до одного ресторану, власником якого був її давній знайомий. Причому заробляти не проституцією, а саме консумацією: тобто з вечора й до ранку зваблювати клієнтів, «розкручувати» їх на випивку, але в ліжко з ними не йти.
Цей бізнес завершився тим, що за допомогою правоохоронних органів Туреччини дівчат повернули в Україну, а проти директора модельної агенції та її спільників порушили кримінальну справу. Згадувана нами ст. 149 ККУ, злочином називає експлуатацію людини людиною, якщо вона здійснювалася з використанням обману чи шантажу. Причому під словом «експлуатація» в цьому разі розуміють не лише сексуальну експлуатацію, а й взагалі будь-яку примусову працю або примусове надання послуг.
Але от біда: СБУ не повідомила, за якою статтею порушено кримінальну справу проти винахідливої директриси. Чи за ст. 149, про яку щойно мовилось, чи за якоюсь іншою. Знаючи звичку спецслужб до перебільшення, можна припустити, що там, можливо, йдеться не про работоргівлю, а про шахрайство: обіцяла одне, а підсунула інше. Тож дочекаймось результатів слідства, за таємницю якого полюбляють ховатися прес-служби правоохоронних відомств.

Курс на легалізацію
Нині серед фахівців побутує думка про те, що потік молодих українок, котрі їдуть за кордон заробляти проституцією, спинити можна лише створивши ринок сексуальних послуг в Україні. Саме таким шляхом пішла, скажімо, Чехія.
З економічного погляду, розрахунок простий: виїжджаючи за кордон, молода жінка полишає своїх малолітніх дітей, витрачає чималі кошти на харчування та проживання й лише невелику дещицю привозить на батьківщину. В Чехії, скажімо, нині все навпаки — туди їдуть клієнти з усієї Європи, які, крім оплати секс-послуг, дають додатковий заробіток готелям і ресторанам.
З правової точки зору, Україні для цього слід легалізувати проституцію. Цю думку поділяють деякі правоохоронці високого рангу.
Об’єктивно воно все до того йдеться.
У 2001 році депутати Верховної Ради здивували всіх любителів жінок тим, що ухвалений ними новий Кримінальний кодекс України (ККУ) запровадив кримінальну відповідальність за проституцію. Не дуже сувору — 8500 гривень штрафу, або 120 годин громадських робіт. Але навіщо? Адже навіть за часів радянської влади у цьому питанні якось обходилися без Кримінального кодексу. Так, у Кодексі України про адміністративні правопорушення була та й зараз є ст. 181-1, котрою за проституцію накладали стягнення від 100 до 200 карбованців штрафу (нині від 85 до 255 гривень). Однак народним обранцям цього здалося замало й вони написали у ККУ ст. 303, де мова, щоправда, йшла не про звичайну проституцію, а про систематичне заняття проституцією. Тобто щоб бути засудженою за цією статтею, дівчині треба було попастися не один раз, а щонайменше тричі.
Проте життя виявилося сильнішим за утопічні забаганки нардепів: упродовж п’яти років жодну жінку не засудили за проституцію, а 2006 року кримінальну відповідальність за неї взагалі було скасовано.
Утім, ст. 303 в кодексі залишилася, але тепер її чинність поширюється лише на три види злочинних діянь: втягнення у проституцію, примушування до заняття проституцією і сутенерство. Кримінальних справ за це порушували небагато: від однієї до двох сотень щороку на Україну. До того ж, більшість з них припиняли через амністію, оскільки підсудними переважно були молоді жінки з малюками на руках. Реально до суду доходять лише справи, де має місце справжнє примушування до заняття проституцією із застосуванням насильства, або втягнення у проституцію малолітніх дітей.
Тож якщо не де-юре, то де-факто проституцію у нас давно легалізовано, а відтак нашим дівчатам, за великим рахунком, невдовзі не буде особливої потреби шукати щастя за кордоном.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ХРЕЩЕНИМИ БАТЬКАМИ СТАЛИ МІЛІЦІОНЕРИ

назад »»»