ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАОДИНЦІ З ЧОРНОБИЛЕМ
«ПРО НАГОРОДИ МИ ТОДІ НЕ ДУМАЛИ...»
Ми всі в боргу перед тими, хто, ризикуючи здоров’ям, життям, у квітні 1986-го вступили в смертельний двобій з невидимим і підступним ворогом — радіацією. Полковник запасу Володимир Гребенюк — один з них. Тоді Володимир Васильович командував 427-м окремим механізованим полком Цивільної оборони СРСР і вже вранці 26 квітня прибув зі своїми підлеглими на станцію. Я попросив його розповісти як розгорталися події в перші години після аварії.

— Близько другої години ночі мене розбудив дзвінок,— згадує Володимир Гребенюк.— Телефонував заступник командувача Київського військового округу з питань цивільної оборони генерал-майор Олексій Суятинов. Він повідомив, що «на Чорнобильській атомній горить трансформаторне мастило». І відразу поклав слухавку. Мені здалося, що генерал чогось недоговорює, і я поспішив у полк. Пішки, бо жив неподалік. Приблизно в цей час черговий частини отримав зі штабу округу сигнал, за яким належало сформувати мобільний загін і відправити його до Чорнобиля. Я зрозумів, що там сталося щось серйозне, адже наш полк призначався для дій під час війни і знічев’я ніхто б не віддавав подібних наказів. Словом, я викликав усіх своїх заступників, і ми почали збирати офіцерів, які жили в основному в «спальних» районах Києва. За кілька годин усі вони стояли на стройовому плацу.
— І скільки часу знадобилося для того, щоб вирушити до Чорнобиля?
— Близько шостої ранку загін, до складу якого увійшло близько 100 чоловік і 30 одиниць спеціальної техніки, форсованим маршем рушив до АЕС. Неподалік Іванкова — районного центру, від якого рукою подати до Чорнобиля,— побачили стривожених селян: вони якимось чином дізналися, що на станції щось сталося. На околиці Прип’яті нас зустрів генерал-лейтенант Микола Бондарчук. Побачивши його, зрозумів: на станції сталася небезпечна аварія, якщо нас зустрічає сам начальник штабу цивільної оборони республіки. Генерал нічого не пояснив, наказавши їхати за ним. Незабаром прибули на станцію.
— Що ж ви там побачили?
— Ми зупинилися за 300–500 метрів від зруйнованого 4-го енергоблока, над яким ще здіймався дим. Біля нього стояли пожежні автомобілі, люди. Від знайомого офіцера дізнався, що вночі стався вибух.
— Чому ж навіть Вас, командира полку, не попередили про небезпеку, що чатувала?
— Уранці ще ніхто нічого не знав про рівень радіації ні на самій станції, ні на прилеглих територіях. З’ясувати всю правду належало саме нам, військовим.
— Від кого отримали цей наказ?
— Від генерала Бондарчука, який, у свою чергу, одержав відповідне доручення під час наради в Прип’ятському міськкомі партії. І ми одразу розпочали його виконувати. Зокрема, взялися до радіаційної розвідки на території Прип’яті, її околиць. Особовий склад роти хімічного захисту дезактивував вулиці, автобусні зупинки — місця найбільшого скупчення людей. Я «мотався» по місту, контролюючи і коригуючи виконання робіт, бачив дітей, які гралися на дитячих майданчиках, їхніх батьків: вони й гадки не мали, що наступного дня залишать місто, рідні домівки й ніколи не повернуться до них...
— А чи потрібно було проводити дезактивацію міста, знаючи, що менш ніж за добу в ньому не залишиться жодної людини?
— Тоді ще ніхто не знав про це: всі сподівалися на краще, намагаючись локалізувати наслідки аварії. Коли ж за результатами радіаційної розвідки стали відомі справжні її масштаби, голова урядової комісії Борис Щербина віддав розпорядження про евакуацію людей.
— А на самій станції Вам і Вашим підлеглим не довелося попрацювати?
— Звісно, що довелося. Опівдні 26 квітня голова Прип’ятського виконкому Володимир Волошко розпорядився про початок дезактивації промислової бази АЕС поряд з 4-м реактором і де рівень радіації був таким, що й дозиметри «зашкалювали». Дехто з начальництва вимагав негайно розпочати роботи. Я ж не міг віддати відповідного наказу.
— Чому?
— Зважаючи на результати радіаційної розвідки в місті, я знав, що рівень радіації зростає шаленими темпами. І це за кілька кілометрів від станції! Тож розумів, що тут, за кілька десятків метрів від зруйнованого реактора, він значно вищий. Як командир полку я не мав ні юридичного, ні морального права свідомо кидати людей в атомне пекло, ризикуючи не лише їхнім здоров’ям, а й самими життями: потрібно було до мінімуму звести ризик. Тому я попросив у Володимира Павловича карту станції, промислового майданчика, інших об’єктів, на яких нам належало працювати. А ще — розпорядився провести дозиметричну розвідку прилеглої до 4-го енергоблока території. Виконати це завдання доручив командирові взводу радіаційної і хімічної розвідки старшому лейтенантові Олександру Логачову та його підлеглим — сержантам Сергію Власкіну, Гаюру Ісламову та рядовому Ірлану Тамаргалієву. Розвідку вони проводили на спеціально обладнаній для цього бойовій розвідувально-дозорній машині.
— Її броня надійно захищала від радіації?
— Захищала, але я б не сказав, що надійно. Однак мої підлеглі обстежили територію станції, промислового майданчика. Біля їдальні, де харчувалися її працівники, вони зафіксували 2 080 рентген!.. Про результати розвідки доповіли мені, і я, нанісши їх на карту, поспішив з доповіддю до генерала Бондарчука. Микола Степанович, лише глянувши на цифри, що вказували на рівень радіації, буквально вирвав карту з рук і побіг до приміщення міськвиконкому, де працювала урядова комісія. До речі, Київський обком партії підготував донесення «нагору», у якому зазначалося, що «рівень радіації близький до норми» і «небезпеки для населення міста Прип’яті і прилеглих сіл немає». Але після доповіді генерала довелося вносити до нього суттєві корективи...
— А результати розвідки, проведеної Вашими підлеглими, не викликали сумнівів у членів урядової комісії?
— Дехто навіть звинуватив нас у тому, що ми сіємо паніку! Але й в авіаторів, які заміряли рівень радіації з повітря, результати виявилися аналогічними. До того ж надвечір стався повторний викид з
4-го реактора, і стало зрозумілим, що без евакуації жителів Прип’яті не обійтися. Вона й була проведена 27 квітня.
— А які завдання виконував загін після того, як генерал Бондарчук доповів про результати розвідки?
— Роботи вистачало. Наприклад, екіпажу Логачова довелося ще раз побувати біля зруйнованого енергоблока. Цього разу він визначав рівень нейтронного випромінювання. А наступного дня, коли розпочалася евакуація населення міста, неподалік Іванкова ми розгорнули пункт спеціальної обробки техніки, куди евакуювали людей. Перебування на станції далося взнаки: дози опромінення, отримані всіма солдатами й офіцерами загону, перевищували 30 рентген, про що я доповів генерал-полковникові Іванову — заступникові начальника штабу цивільної оборони СРСР. При цьому попросив замінити їх на інших військовослужбовців. Але генерал відповів, що на станції ми залишатимемося стільки, скільки потрібно, бо немає ким нас замінити...
— Мені відомо, що Ви ще й батальйон спеціального захисту формували...
— Після евакуації жителів Прип’яті особовий склад загону, отримавши величезні дози опромінення, все ж вирушив до Києва, де служив у звичному режимі. Я ж дістав наказ сформувати на базі свого полку 731-й окремий батальйон спеціального захисту. Він, правда, вже існував, але лише в мобілізаційних планах на випадок війни. Згідно з цими планами, комплектувати його мали тільки з військовослужбовців запасу, тобто «партизанів», як їх ще називали в народі. Отже, в ніч проти 28 квітня ми розпочали виконання цього наказу. А виконати його було досить проблематично...
— Чому?
— Насамперед через обмеженість у часі: сформувати батальйон я мав усього за одну ніч. Військкомати працювали напружено: викликали людей і привозили їх до частини. Ніхто не пояснював, чим спричинений призов до війська, «запасники» справедливо обурювалися, а дехто навіть пускав у дію кулаки. Ситуація почала виходити з-під контролю, довелося кількох чоловік заарештувати. Це подіяло. Ми вклалися у відведений час, і вранці 28 квітня батальйон вирушив до Чорнобиля.
— Які завдання він там виконував?
— Для того, щоб «вгамувати» зруйнований реактор, тобто призупинити викиди з нього радіаційних сумішей, у нього скинули десятки тисяч тонн піску, доломіту, свинцю, глини. З вертольотів. А завантажували їх бійці батальйону. З раннього ранку до пізнього вечора. І в тому, що вже шостого травня викиди з реактора припинилися, є і їхня заслуга.
— Не шкодуєте про те, що довелося побувати в атомному пеклі?
— Відповім щиро: ні, не шкодую. Я і мої колеги, товариші, підлеглі працювали там заради людей, заради наших дітей, онуків. Тож хіба можна про це шкодувати? Хочеться лише одного: держава не повинна забувати про тих, хто 21 рік тому з честю і без вагань виконав наказ. Ми — принаймні більшість з нас — працювали там не за страх, а за совість. Ми тоді думали не про нагороди й пільги, а про те, як побороти радіацію.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Володимир Васильович Гребенюк — надзвичайно скромна людина, тому не розповів про те, як, ризикуючи кар’єрою, доводилося захищати підлеглих від чиновників, які в рядових солдатах бачили лише виконавців своїх наказів і посилали їх на вкрай небезпечні ділянки без належних засобів захисту. Про це я довідався від безпосередніх учасників тих трагічних подій, зокрема, генерал-лейтенанта у відставці Миколи Бондарчука. Не згадав Володимир Гребенюк і про те, що отримав цілий «букет» хвороб, що не раз непритомнів на службі і змушений був передчасно звільнитись з неї, переніс кілька операцій, одну з них — на серці.
Коли ж я поцікавився, як влада незалежної України відзначила його, мій співрозмовник дещо знітився і перевів розмову на іншу тему. Воно й зрозуміло: Україна ніяк не вшанувала свого героя. А він і не домагався цього. Не та людина. Виникає запитання: чому деякі посадовці, які «ліквідовували» наслідки тієї катастрофи здебільшого у власних кабінетах, удостоїлися високих нагород, а про командира полку, який одним з перших прибув на станцію і надто дорогою ціною вів, як то кажуть, розвідку боєм, забули?
також у паперовій версії читайте:

• МАРОДЕРИ ІЗ ЗОНИ ВІДЧУЖЕННЯ

назад »»»