ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
ПРО УКРАЇНСЬКОГО ЛІКАРЯ-ПОЛКОВНИКА ЗАГОВОРИВ СВІТ

Під час пожежі рядовий Міханов отримав опіки, несумісні з життям. Проте лейтенант медичної служби Олександр Данчин усе ж узявся його рятувати. Двобій зі смертю тривав 17 діб, але він виявився не на користь лікарів...

— Це, так би мовити, було моє перше бойове хрещення як офіцера-лікаря,— згадує доктор медичних наук полковник медичної служби Олександр Данчин і його очі стають сумними.— Тоді я збагнув: дива в медицині не буває, а є закономірність. Щаслива чи фатальна, але закономірність.
...Народився Сашко в далекому Душанбе, столиці Таджикистану. Його батьки — росіянин Георгій Петрович і українка Олена Юхимівна — опинилися за тисячі кілометрів від своєї історичної батьківщини не з власної волі: разом зі своїми батьками були заслані до Середньої Азії як члени сімей «ворогів народу». Навчаючись у Душанбинській середній школі № 5, п'ятикласник Сашко Данчин уперше потрапив у гори. Допомагав археологічній експедиції розкопувати стародавні поховання. Йому це так сподобалось, що всі шкільні канікули хлопчина проводив у горах. Особливо подружився він із жінкою-антропологом, яка ще й мала фах лікаря. Саме ця дружба школяра й лікаря стала визначальною, коли настав час обирати професію. Після закінчення десятирічки юнак вступив до Душанбинського медінституту, звідкіля після четвертого курсу перевівся на військово-медичний факультет Куйбишевського, який закінчив з відзнакою.
Незважаючи на відсутність впливових родичів і знайомих, кар'єра відразу почала складатися блискуче: кадровики, зваживши на його «червоний» диплом і відмінні характеристики, запропонували посаду в Кремлівському полку, але новоспечений лейтенант відмовився від неї.
— То була посада лікаря-терапевта, а я бачив себе лише хірургом,— згадує Олександр Георгійович.
Тому службу він розпочав у одній з частин, що дислокувалася в Підмосков'ї, хірургом лазарету. Через кілька років продовжив її в Калузькому гарнізонному госпіталі ординатором хірургічного відділення. У госпіталі водночас перебувало до 200 хворих і роботи молодому фахівцеві вистачало.
Зі студентської лави Олександр Данчин мріяв про нейрохірургію, але люди, котрі пов'язують своє життя з армією, як відомо, не завжди мають можливість втілювати мрії в життя. Доводиться вибирати: або — або. Але вони, ці мрії, не полишали його. Жадібний до знань, прагнучи самовдосконалення, не соромився вчитись у досвідчених колег, особливо у майора медичної служби Олександра Чорного. Знав, що в його руках мало не щодня опиняється — у прямому розумінні цього слова — людське життя...
Якось до шпиталю з інспекторською перевіркою завітала комісія на чолі з головним хірургом Московського військового округу. Старшого лейтенанта медичної служби Данчина відрекомендували йому як високопрофесійного фахівця, «котрий подає великі надії».
— Чим можу бути корисним? — запитав несподівано полковник, сподіваючись почути про бажання перебратись до Москви.
— Хочу перекваліфікуватися в нейрохірурга,— відповів Олександр.
...Невдовзі він став слухачем Військово-медичної академії ім. С. Кірова в тодішньому Ленінграді.
Непомітно пролетіли роки навчання, і ось Данчин уже ординатор хірургічного відділення і позаштатний нейрохірург військового госпіталю 1-ї танкової армії, що знаходилася в групі радянських військ у Німеччині. До її складу входили сім дивізій, які постійно брали участь у різних навчаннях, у тому числі з бойовою стрільбою. Чимало солдатів і навіть офіцерів отримували травми, поранення, в тому числі тяжкі.
— У Німеччині пройшов велику школу життя, професійного зростання,— каже полковник медичної служби Олександр Данчин.— Саме як для військового хірурга. У госпіталі 1-ї танкової, а також у Центральному госпіталі групи військ, де я прослужив три роки, доля звела мене, не побоюся цього слова, з асами хірургії й нейрохірургії. Один із них — головний нейрохірург групи військ полковник медичної служби Василь Янкін. Я чимало взяв від Василя Федоровича.
У 36 років Олександр Георгійович став головним нейрохірургом Уральського військового округу, а в 1989 році обійняв посаду начальника відділення нейрохірургії Окружного військового госпіталю Київського військового округу.
Нині полковник медичної служби Олександр Данчин очолює клініку нейрохірургії Головного військового клінічного госпіталю МО України і є головним нейрохірургом Міністерства оборони України.
Під час нашого спілкування він намагався вести розмову лише про людей, котрі його оточували і оточують, у яких він вчився, кого брав за взірець. Про себе говорить мало, переважно автобіографічні дані.
...У березні 1995-го на базі очолюваного Данчиним відділення госпіталю було створено клініку нейрохірургії. Керувати нею довірили Олександрові Георгійовичу.
Уже тоді керівництво Головного військово-медичного управління МО України, військового госпіталю бачили перед собою професіонала високого рівня. І не помилилися: його організаторські здібності вражають колег. За стислі терміни Олександр Георгійович поставив клініку «на ноги». До її складу увійшли відділення неврології, ангіоневрології, реанімації та інтенсивної терапії, реабілітації.
Особливо хочу спинитись на такому напрямі нейрохірургії, як ендоскопічний і малоінвензивний, застосування яких дає змогу виконати оперативне втручання мінімально травмуючи людину. Тобто розрізи м'яких тканин, трепанації черепа роблять значно менші. Цей напрям з'явився 1992 року. Тоді у ФРН відбувся перший з'їзд нейрохірургів — фахівців у цій галузі медицини. Ознайомившись з роботами його засновника професора Бауера, Данчин так захопився ними, що вирішив запровадити у своїй клініці. Разом із колегами, молодими офіцерами Андрієм Литвиним, Олександром Хрипуновим і сином Андрієм почали поступово реалізовувати вчення професора на практиці. З часом підготували власні доповіді, присвячені ендоскопічному хірургічному видаленню епідуральних впутрішньомозкових гематом, ендоскопічному лікуванню інших патологій головного й спинного мозку. І в 1996 році поїхали з ними на черговий з'їзд нейрохірургів до Німеччини.
Перед виступами хвилювалися, але даремно — їх зустріли оплесками. З реакції зали було помітно, що відомі західні фахівці не чекали почути щось подібне від українців, гадаючи, що на межі третього тисячоліття вони нічого іншого, крім скальпеля, не знають...
За два роки видавництво «Спрингер» надрукувало збірник праць відомих у всьому медичному світі вчених, які присвячувалися ендоскопічній і малоінвезивній нейрохірургії. Увійшли до нього й роботи українського полковника. Минуло небагато часу, і про нього заговорили в медичному світі, йому тиснули руки відомі вчені, запрошували на всі симпозіуми, де обговорювалися проблеми нового напрямку в нейрохірургії. Разом зі своїми молодими, але обдарованими колегами він побував у Парижі, Франкфурті-на-Майні, Лондоні, Копенгагені тощо.
Коли проходив XI конгрес Європейської асоціації нейрохірургів, то в секції, де розглядалися проблеми ендоскопічної нейрохірургії, головував Данчин. За шість місяців до цього в Європі був оголошений конкурс на найкращу наукову роботу з призовим фондом в 11 тисяч американських доларів. У ньому взяли участь і українці. Президент цієї асоціації, прочитавши їхню роботу, забажав особисто познайомитися з її авторами.
— Я вражений вашою обізнаністю у цій галузі,— сказав він.— Особливо, коли зважити на те, що означеною проблемою займаєтесь не так давно.
2000 року кандидат медичних наук полковник медичної служби Данчин захистив докторську дисертацію.
— Для мене здобуття вчених ступенів ніколи не було самоціллю. Для лікаря, котрий в багатьох випадках несе персональну відповідальність за здоров'я, життя людини, знання, вміння за екстремальної ситуації прийняти єдино правильне рішення — важливіше. Я не хотів би мати справу як пацієнт із лікарями, котрі вважають інакше.
Разом з дружиною, до речі, теж хірургом, Валентиною Христофорівною, вони виховали трьох синів. Старший, Андрій, як ми знаємо, пішов шляхом батька: нині він кандидат медичних наук, майор медичної служби. Середульший, Олексій,— економіст, а Георгій студент 1-го курсу Національного медичного університету ім. О. Богомольця.
Колись давно під час розкопок учасники археологічних експедицій знаходили чимало людських останків. Особливий інтерес тоді у Сашка викликали черепи. Він уважно розглядав їх, зацікавлено слухав пояснення антрополога щодо визначення за знайденим черепом віку, зросту людини і навіть якими хворобами вона була уражена. Саме там, у горах Таджикистану, під пекучим сонцем зародилася мрія досконало вивчити людський організм. Повертаючись з експедицій, юнак міг годинами розповідати про розкопки, віднайдені останки людей, котрі жили тисячоліття тому.
— Бути тобі, сину, лікарем,— сказала якось йому мати і подарувала книгу Миколи Амосова «Думки і серце». Ніхто тоді не міг передбачити, що допитливий юнак подолає довжелезний, багатоступеневий шлях у медицині, сягне вершин у науці, а товариші по службі називатимуть його лікарем від Бога.

Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• Я ВИРІС НЕ ПІД БАТЬКОВИМ КРИЛЬЦЕМ...

назад »»»