ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
СКІЛЬКИ КОШТУЄ ПОЕЗІЯ ГЕНІЯ?
Мирослав Попович, академік, директор Інституту філософії НАНУ про народ і націю, про громадянське суспільство, про долю науки.

1.
У нас тепер дві політичні риторики, одна базується на терміні «народ», друга — на терміні «нація». Це еквівалентні формули: можна сказати — «багатонаціональний український народ» (ця риторика закріплена в нашій Конституції), можна сказати — «полікультурна українська нація» (це західницька риторика, радше американського типу). Я дуже уважно стежив, коли в передвиборній риториці Віктора Ющенка з'явиться пояснення, що він має на увазі, коли говорить «українська нація»,— і пояснення це з'явилося не відразу, я б сказав, пізно. Гадаю, що йому хотілося б уживати цей термін у значенні етнічному, але самою логікою демократизації України він був переконаний в еквівалентності термінів «українська нація» і «український народ», до якого належать усі люди, що мають українське громадянство.
Коли я востаннє був у Парижі знайомі запитали мене, як змінилося за час моєї відсутності місто, я довго добирав слова, а потім сказав, що в них у метро стало більше африканців. Мені відповіли, що це не африканці, а французи, тільки темношкірі. Це те, що дотепер не ввійшло в нашу масову свідомість. Добре, що ми привчаємо усіх до того, що є представниками української нації як політичної, але слід було б розуміти це як культуру — і політичну, і загальну, ми повинні переконати представників усіх націй нашого народу, що є сучасна українська культура європейського рівня. А от повернення до суто етнічного розуміння національності — це глибоко реакційний плин, що відтинає нам шлях до спілкування з більшою частиною населення України. Адже на сході нашої країни, за підрахунками Київського міжнародного інституту соціології, перед 40% населення не постає питання: українці вони чи росіяни — це біетнори, вони не знають, до кого належать. Усього в Україні їх 20%. І ставити перед ними ультиматум: куди, мовляв, ідете,— це просто жахлива політична помилка. Ми повинні докладати зусиль, щоб Україна асоціювалася із сучасною культурою, що вбирає в себе все. А давня народна культура тільки тоді може бути зрозумілою і відчутою, коли вона подається в сучасному обрамленні. Так, карпатська екзотика з мольфарами тепер здається дитячою казкою, а в Параджанова вона лягла в основу сучасного українського фільму.

2.
Я прочитав документи асамблеї ПАРЄ — у них зазначено, що громадянське суспільство в Україні є. І не тільки Майдан був узятий до уваги.
Що головне в громадянському суспільстві? Це система політичних партій. І ще, скажемо прямо, громадянське суспільство — це своя буржуазія, гроші, що не залежать від держави. Наша відмінність від Росії (а Україна і Росія — це дві держави на території колишнього СРСР, де є олігархія) у тім, що в нас є клас капіталістів і він трохи кращий, ніж російський. Незалежний від держави бізнес, що не прагне, аби його «кришувала» якась політична кліка,— це елемент громадянського суспільства. У нас він уже є. А от наскільки зрілими є політичні партії, чи мають вони свою ідеологію, а не є зграєю ділків, що мають свої політичні, владні і фінансові інтереси? На руїнах Комуністичної партії УРСР виникли різні групи, що були колись «підкилимними» об'єднаннями — і нині це вже політикум, але наскільки він виразний з політичного погляду, я сказати не можу. У чому різниця в економічній і політичній програмах Партії регіонів і партії «Наша Україна», я не розумію. Таке враження, що і там, і там є ділові кола або ж наближені до бізнесу, зацікавлені в ліберальних рішеннях і які прагнуть мати спокійну стабільну Україну з парламентською демократією, щоб їх не примушували ввесь час платити гроші, щоб спокійно вести свої справи. Ми дотепер не можемо чітко сказати, яка політична сила опиниться при владі. Я не можу окреслити ті національні інтереси України, що могли б лягти в основу компромісу між Ющенком і Януковичем. Через те, що в нас немає зрілого громадянського суспільства, у нас завжди панує нестабільність. Тому політики не хочуть компромісів, вони хочуть «вичавити» одні з одних якнайбільше поступок. Стан нашого громадянського суспільства більш за все нагадує консиліум з казки Олексія Толстого «Буратіно», де звучить такий діагноз: «Пацієнт радше живий, ніж мертвий. Пацієнт радше мертвий, ніж живий».

3.
В Інституту філософії НАНУ хочуть відібрати будинок. На нього претендує православна церква Київського патріархату. Тут колись був готель при монастирі, споруда, між іншим, світська, побудована містом. Відповідно до указу Президента про реституцію, підлягають їй тільки культові споруди. Крім того, від колишнього будинку залишилися тільки стіни перших трьох поверхів, решта добудовувалося і реконструювалося. Крім того, є закон про особливості майнового статусу НАНУ, відповідно до якого всі будинки, що стоять на державній землі, надані Академії для вічного користування. Певніше за все, те, що тепер відбувається з нами,— це збіг інтересів певних корумпованих груп, що хочуть землі, і їм байдуже, чия вона. З іншого боку, це може збігатися з інтересами політиків перед виборами. Питома вага думки співробітників Академії наук у суспільній думці невисока. Тому нас і «притискають», але ми будемо пручатися і, якщо треба, позиватися.
Це не перша і не остання образа на адресу Академії. А не буде Академії — не буде національної культури взагалі. Можна подумки зазіхнути на інститути технічного профілю, розкидати їх по міністерствах або фірмах. А як вимагати від гуманітаріїв, щоб вони оцінили свою продукцію в грошах? Скільки б ви заплатили за поезію Ліни Костенко? Те саме з музикою, з філософією. Нерозуміння цих обставин призведе до дикого «ожлоблення» України, і тоді все буде втрачено, адже верства інтелігенції усюди й завжди дуже тонка, і «зіскребти», знищити її надто легко. Поки що ми тримаємося на ентузіазмі. Зарплати — самі розумієте... У нас середня зарплата в Інституті — 1700 гривень. На такому рівні животіє наша наука. Але ми перетерпимо, тому що не знайдемо для себе іншої роботи. Нам потрібно жити і дихати, а наука — це наше дихання.
Але нехай би нас у суспільстві поважали за те, що ми не тільки в окулярах...
Іноді нам платили і по десять гривень зарплати. Тепер нам легше, ніж три-чотири роки тому, ми хоч зарплату цілком одержуємо. Усі працюють на багатьох роботах, щось можна заробити на грантах, але це в нас зовсім не великі гроші.
Дивно, але в нашому інституті завжди великі конкурси в аспірантуру. З болем і кровохарканням ми потім якось улаштовуємо молодих учених.
Оскільки свого часу в бюджеті Академії наук грошей вистачало тільки на зарплату (і то не на всю), у неї відібрали приміщення, в яких були гуртожитки. Але Академія має «підживлюватися» кадрами з периферії, вона не може спиратися тільки на киян. Ми, вчені, на 90% — колишні провінціали, і я в тому числі. Тому нам просто життєво необхідно мати будинки молодих фахівців, як це було колись. Молодь — це кровообіг науки! Серце кров'ю обливається, які чудові фахівці не можуть тут залишитися через те, що ніде жити, є й такі, котрі голодують, живуть десь «на слові честі», але займаються наукою.

Ірина КИРИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ЧИ ВАРТО ПІДГОДОВУВАТИ ЖЕБРАЦТВО?
• ЯК РОЗІРВАТИ КІЛЬЦЕ САМОТНОСТІ?

назад »»»