ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПРОБЛЕМА
БАТЬКИ (СТАРЕНЬКІ) Й ДІТИ (ДОРОСЛІ): НЕСПЛАЧЕНІ БОРГИ
У Запорізькому геріатричному пансіонаті (геріатрія — наука, що вивчає проблеми здоров'я літніх людей) звикли до журналістів. Зазвичай вони цікавляться, чи справді старенькі харчуються чотири рази на день, мають свіжу білизну та перебувають під цілодобовим медичним наглядом?

Керівництво закладу, здається, втомилося демонструвати відремонтовану їдальню та власну пекарню, овочесховище і автоматизовану пральню, водити охайними кімнатами з холодильниками, із сучасним умеблюванням і кольоровими телевізорами, які мають 40 каналів.

У більшості є діти
Сергій Павлов, заступник директора пансіонату, розповів, що торік у кабінетах керівництва майже щодня лунало по 15–20 телефонних дзвінків із запитанням: як до вас влаштувати стареньку матір чи батька? Він відповідав, що це вирішує Головне управління праці та соціального захисту населення облдержадміністрації після ретельного вивчення матеріально-побутових умов, у яких мешкає пенсіонер. Хоча, згідно з внутрішнім положенням, перебувати в пансіонаті можуть лише самотні у літах, але раніше на цю вимогу дивились крізь пальці, тому сюди потрапило чимало пенсіонерів, котрі мають дітей.
Пам'ятаю одну стареньку, яка жила в аварійній хаті в старій частині Запоріжжя. Неподалік жили два її сини — нероби-п'яниці, що не відмовлялись від своєї матері. Вони забирали, а точніше, вона сама віддавала майже всю пенсію, а бабуся голодувала. Врятувати її могло тільки переселення до геріатричного пансіонату. Проте крайні випадки трапляються не так часто, у багатьох мешканців соціального закладу є працездатні діти і онуки, котрі, згідно із законом, мають їх доглядати. Якщо людина похилого віку потрапила до соціальної установи, її ніхто не виганятиме. З деякими підопічними довелось поспілкуватись.

У кожного своя історія
Галина Горбунова:
— Сталося так, що мій син поїхав працювати до Чехії, а мене залишив доглядати онука-школяра. Жили ми в сімейному гуртожитку в Запоріжжі, хоча я мала квартиру в Кривому Розі. Якось я упала і зламала шийку стегна, на кілька місяців потрапила до лікарні. Сама себе обслуговувати не могла, тому довелось віддати онука до інтернату, а самій переїхати до пансіонату. Потім продала квартиру, але купувати в Запоріжжі не стала — навіщо? Все одно не можу жити сама, мені потрібний догляд. Згодом син повернувся, одружився, живе в Росії. Постійно кличе жити до себе, але я не хочу до невістки. Мені тут добре — годують, купають, лікують.
Людмила Филипчук:
— Незабаром мені виповниться 80, останні чотири роки живу в пансіонаті. Сюди влаштував син Юрій, бо залишати мене саму вдома боявся, адже серйозно захворіла. Раніше жила сама, потім продала свою квартиру, віддала гроші синові. Він займається приватним бізнесом, часто їздить у відрядження, а на кого мене залишати? Спочатку я не хотіла їхати до пансіонату, але згодом звикла. Син у мене гарний, кожного тижня мене відвідує.
Серафима Малий:
— Усе було добре, поки не пішла з життя моя донька, я залишилась з онуком і зятем. Через рік зять привів нову дружину, тож стало зрозуміло — я тут не потрібна. В пансіонаті мені добре, отримую на руки 260 гривень пенсії, бо я — інвалід війни, це 25 відсотків загального розміру пенсії. Ще й онукові допомагаю. Батько відселив його, хлопець працює на взуттєвій фабриці, а зарплати на життя не вистачає.
Слухаючи співрозмовниць, я, звісно, вірила кожному їхньому слову, але працівники пансіонату, котрі добре знають, чим живуть підшефні, порадили, так би мовити, ділити їхні розповіді навпіл. Хіба старенька зізнається, що її онук давно продав хату, перетворившись на справжнього волоцюгу? Бабусю він відвідує тому, що вона свій обід згодовує непрацюючому здорованю. На жаль, такі випадки непоодинокі. Деякі горе-онуки виявляли неабияку винахідливість, намагаючись навіть переночувати в бабусиному ліжку — все ж краще, ніж на вулиці. Пансіонат не є закладом закритого типу, вхід сюди вільний, цим вони і користувалися. Проте останнім часом до таких «візитерів» ставляться суворіше. Та й телефонних дзвінків поменшало, бо тепер в охочих влаштувати старенького до пансіонату відразу запитують: діти в нього є? Якщо так, то будь ласка, влаштовуйте, але на платній основі.

Для всіх чи для обраних?
Раніше геріатричний пансіонат називався будинком ветеранів. Як розповів Сергій Павлов, тут жили заслужені люди, ветерани війни та праці, хто заслужив перебувати на повному державному утриманні. Тепер він став закладом загального типу, куди потрапляють й ті, хто сумлінно працював на користь держави, й ті, хто не має повного трудового стажу. Утримання кожного з них становить близько 850 гривень щомісяця. Літня людина, котра живе вдома на пенсію 500 грн, навряд чи дозволяє собі харчуватися так, як харчуються в пансіонаті. Тому нові підопічні перші півроку їдять й не можуть наїстися.
Пансіонат утримують коштом обласного бюджету, який складається з податків усього загалу. Хіба не пільгове життя влаштували собі «люблячі» дітки, переклавши турботу про власних батьків зрештою на мої з вами плечі? Майже в кожній родині настає час, коли старі батьки не можуть обходитися без постійного догляду. Виходять із ситуації по-різному: хтось залишає роботу, хтось наймає доглядальниць, а дехто влаштовує в державний соціальний заклад, залежно від норм моралі та власної совісті.
Безперечно, старі люди мають нелегкий характер, претензії й свої дивацтва, з ними буває нелегко жити під одним дахом. Можливо, у зрілі роки вони не вчили дітей добрим учинкам, не показували гарного прикладу, і в старості за це розплачуються. Проте давайте проблеми власної родини не вирішувати за рахунок держави! Якщо не можете жити разом, то платіть за утримання батьків у пансіонаті.
За кордоном, де розвинута сфера соціального захисту, будинки для стареньких стали нормою життя. У тамтешньому раціональному суспільстві нікого не засуджують, що батьків віддають до комфортного закладу. Крім того, там завдяки високому рівню життя пенсіонери спроможні оплатити своє утримання. Ми ще не дожили до таких соціальних стандартів. Тому в нас існуючих геріатричних пансіонатів і відділень на всіх не вистачає. Приміром, у нашій області в них живе не більш як 700 людей похилого віку, це благо не для всіх. Одначе таке везіння, певніше за все, примарне, бо хіба може бути щось сумнішим, ніж те, що власні діти та онуки тебе позбулися?

Ніна ЛОМОНОС
також у паперовій версії читайте:

• ЧИНОВНИКИ МОЖУТЬ І ПОЧЕКАТИ...
• НЕ ЗНАЮЧИ БРОДУ, НЕ ЛІЗЬ У ВОДУ

назад »»»