ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДОЛІ ЛЮДСЬКІ
ЖИТТЄВА ВЕЖА МИКОЛИ БУШИНА
Ім'я Миколи Бушина давно відоме далеко за межами Черкащини. Він — завідувач кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету, доктор історичних наук, професор, дійсний член Української академії історичних наук, президент Товариства істориків Черкащини ім. І. Гуржія.

Усе, чого Микола Іванович досяг у житті, він досяг самотужки. Тут, у Шевченковому краї, створив три музеї. Це — Лисянський районний історико-краєзнавчий музей, меморіальна кімната-музей знаного педагога Сергія Савранського та музей історії Черкаського державного технологічного університету. В останньому є директором на громадських засадах.
Закінчивши десятирічку в Росії, поїхав на Донбас у місто Лисичанськ. Працював шахтарем.
— Коли потрапив під завал, а нас було 17 чоловік,— пригадує пан Микола,— подумав: я ж не поцілував навіть дівчину і ось так загину... Шість годин пробув у «кам'яному мішку», поки рятувальники знайшли юнака. Слава Всевишньому, все обійшлося благополучно.
Потім була служба в армії. Частина дислокувалася в Ужгороді. Місто захоплювало неповторною красою, особливо вражало навесні, коли зацвітала сакура. За кілька днів, коли цвіт облітав, виникло враження, ніби йде рожевий дощ. Успішно склав іспити і вступив до Ужгородського державного університету. Там зустрів своє перше кохання. Ольга вчилася на медичному факультеті. Родом вона з Черкащини. Отож по закінченні навчання поїхали на її батьківщину. Трудову діяльність розпочав у Лисянській восьмирічній школі вчителем історії.
— Щоб я не робив, увесь час думаю про одне: що після тебе скажуть твої діти, родичі. І взагалі, що ти зробив і залишив для них? Життя ж бо — мить. Це — мов вишні цвіт. Сьогодні зацвіла, а там, дивись, пролетіли дні, тижні — вже і ягоди час збирати.
Молодий вчитель по зернині вивчав Черкащину, прислухався до розповідей старожилів, читав багато літератури, об'їздив, не раз сходив пішки всі історичні місця. Його талант і жагу до знань вчасно помітили й підтримали. Тепер і він допомагає молодшим колегам долати труднощі, зробити правильний вибір у житті. Нині 20 його учнів стали кандидатами наук. Понад 150 іноземців з 35 країн світу повезли його науку і добрі поради в далекі краї. Тепер надсилають листи, дякують, радяться, телефонують, приїздять на гостину. Ось і цього року зберуться на зустріч випускники, які двадцять років тому закінчили факультет іноземних мов. Микола Іванович читав курс лекцій з історії України. Доля розпорядилася так, що дехто свого педагога не бачив за два десятиліття жодного разу. Та, напевно, науку, тепле слово Миколи Івановича пронесли крізь роки. На відзнаку — заснували доброчинний фонд його імені.
Тетяна Чубіна, кандидат історичних наук, колишня учениця Миколи Івановича, щиро зізнається, що їй випала висока честь бути головою добродійного комітету.
— Є люди, котрі лише б'ють себе в груди: «Я — українець!» і на тому їхня діяльність закінчується. Микола Іванович все життя робив конкретні справи. Два роки тому, в травні, в обласному управлінні юстиції його учні зареєстрували добродійний фонд імені професора Миколи Бушина «Історична спадщина». На Черкащині ця подія — неординарна. Гадаю, що подібного мало й в інших областях. Це ж треба так любити свого вчителя! Ми вирішили об'єднати зусилля істориків України у справі формування демократичної правової держави, підтримати учених, котрі плекають українські історичні традиції.
Премією імені професора Миколи Бушина відзначатимуть одного вченого-історика раз на рік, а саме — 10 березня (у день народження Миколи Бушина). До речі, наступного року вшановуватимуть не лише першого лауреата його іменної премії, а й самого винуватця. Йому виповниться 70 років. Сьогодні премія фонду — сім тисяч гривень — кошти професора, його друзів, колег, доброчинців.
Кандидатів висуватимуть учені ради вищих навчальних закладів. Це мусять бути автори підручників, посібників, наукових статей, що надруковані лише у фахових журналах (не менше десяти з однієї наукової проблеми).
Незважаючи на поважний вік, вчений постійно поглиблює свої знання, самовдосконалюється, багато читає, працює в бібліотеці. І від послідовників вимагає ревної праці, бо тільки так можна вписати нову сторінку в історію України. Як приклад наводить багаторічну працю Олександра Івановича Гуржія з Інституту історії України. Ім'ям його батька Івана Гуржія названо громадську організацію товариства істориків Черкащини. Гуржії родом з цього краю. А ще професор мріє відновити святиню Черкащини — Мошногірський парк графа Воронцова.
Зважаючи на значущість історичної спадщини для виховання патріотизму юних поколінь, широка громадськість і студентство Шевченкового краю висловили ініціативу — створити Національний спортивно-оздоровчий та туристичний комплекс для молоді на базі унікального урочища Мошногір'я, що між селами Будище та Мошни за 20 кілометрів від Черкас,— розповідає Микола Бушин.— Гадаю, давно вже варто відбудувати перлину архітектури — «Вежу князя Святослава», що була пам'яткою державного значення. Її споруджено 1840 року. На жаль, під час Другої світової війни, у 1943 році, вона була знищена ворогами.
Ми йдемо головною алеєю. Микола Іванович охоче фотографується біля віковічних дубів.
— Ось так і життя, мов ця алея,— розмірковує вголос професор.— У житті можна втратити свій шлях, свої орієнтири. Композиції з беріз та сосен символізують правильно обраний шлях путівника. Дорога складна. Та варто її подолати. Композиційним завершенням головної алеї є велична Святославова вежа в східній частині скверу. Вона символізує пізнання і є нагородою для тих, хто достойно пройшов шлях, збудував у собі символічну величну вежу. Споруда символізує тіло людини, розум якої порівнюють з маяком, що світить на маківці.
Микола Бушин свято вірить, що згадана вежа буде споруджена на романтичній вершині Мошногір'я, там, де колись на згадуваному ще батьком історії Геродотом острові, поміж двома колишніми рукавами Дніпра, височіла споруда оборонців рідного краю. Вежа заввишки понад 60 метрів, яку ще бачив Тарас Шевченко, мала 160 сходинок, а з її оглядового майданчика ясної днини в підзорну трубу було видно золоті бані храмів Києва.
Хочеться вірити, що саме такі романтики-патріоти відродять одвічну красу, що саме вони здатні пробуджувати дух любові до рідної землі.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ, світлина автора
також у паперовій версії читайте:

• «Я ЖИЛА НА ЦЬОМУ СВІТІ НЕ ДАРЕМНО»

назад »»»