ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
У СТЕПУ ПРИЧАЇЛАСЬ НЕВОЛЯ

Пан Гриневич був багатим і деспотичним чоловіком. Судити про це можна з того, що в 1922 році у своєму помісті облаштував трудову колонію, де неслухи, крадії та особливо задерикуваті селяни працювали на двох цегельнях тільки за харчі.

Й досі поміж мешканців села Кустолово-Суходілка, почуєш, коли йдеться про злодія чи хулігана: «Йому місце давно у в’язниці приготовлене. У Гриневщину — пряма дорога...». Давно перебрався в інший світ деспотичний пан, а заснована ним колонія функціонує й донині.
На контрольно-пропускному пункті цікавляться, хто ми та звідкіля, чи маємо департаментський дозвіл, лише тоді супроводжують до головного пропускника.
Екскурсію починаємо з невеликого, зі смаком оформленого музейного куточка, де з цікавістю розглядаємо макет установи, ознайомлюємось з історією. Своєю офіційною датою народження тут вважають 15 жовтня 1932 року, відколи почала діяти виправно-трудова колонія № 35, підпорядкована УНКВС. У роки війни вона була евакуйована, відновила роботу одразу після визволення Полтавської області від ворожої окупації.
Пригадуєте фільм «Холодне літо 53-го», де йшлося про сумнозвісну амністію, коли помилували мало не весь злочинний світ, випустивиш його на волю? Після смерті Сталіна колонію в Кустолово-Суходілці прикрили, створивши на її базі свинорадгосп. Однак не надовго — вже в листопаді 1956-го знову з’явились ув’язнені, почав функціонувати філіал Божківської колонії. Впродовж майже двадцяти років — з 1971-го до 1999 року покарання тут відбували «аварійники», діяла єдина на Союз універсальна експериментальна колонія-поселення для осіб, котрі скоїли злочини з необережності. А далі сучасна назва — колонія мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання.
— У нас відбувають покарання особи за нетяжкі злочини, або ті, хто частину строку відбув у колоніях із середнім рівнем безпеки,— пояснює начальник Юрій Шевченко.
Нині «контингент» помітно зменшився. Якщо «аварійників» тут було до двох тисяч, то тепер колонія приймає в межах двохсот засуджених практично з усіх куточків України. Мені випало поспілкувалися з молодими людьми з Рівного, Львова, Чернігова, Ніжина, Миргорода. Полтавчани чомусь рідко сюди потрапляють.
Начальник розповів, що серед арештантів переважають грабіжники, шахраї, злісні хулігани, є навіть два ґвалтівники. Здебільшого молоді люди віком від двадцяти до тридцяти, хоч є і старші, навіть передпенсійного віку. На запитання, як справи і чи хочеться додому, відповіді практично подібні: «Все тут нормально. Але вдома краще. Скоріше б...».
Колонія донедавна називалась виправно-трудовою, тепер зосталось лише одне слово — виправна. На праведний шлях тут спрямовують передовсім працею. Це дещо спрощує діяльність, адже немає «камерних відсидників». Ці молодики матеріальних благ не створюють, а їсти, як за себе кидають. Колонія має сільськогосподарське спрямування, в користуванні майже дві тисячі гектарів землі. «Як колись у середньому колгоспі»,— прилучається до розмови заступник начальника Євген Сліпець. А начальник продовжує, оперуючи аграрними та економічними термінами: «сівозміна», «машинно-тракторний парк», «ринок збуту», «диспаритет цін». Саме за рахунок підсобного господарства колонія й виживає, адже державного фінансування таким виправним установам не передбачено. Вирощені на полях овочі, картоплю, вироблені на фермах молоко, м’ясо, яйця та іншу продукцію використовують для власних потреб, основну ж кількість намагаються якомога вигідніше реалізувати. Під овочами півсотні гектарів, продукцією забезпечують майже всі однотипні установи області, картопля чомусь родить не дуже рясно, але і її купувати не доводиться. А от зерно збувають навіть за межі Полтавщини.
Звичайно, ми їхали до Кустолово-Суходілки не з метою переймати найкращий досвід сільськогосподарського виробництва, але з цікавістю дізналися, що в колонії утримують корів більше, ніж у всіх господарствах району, а річний надій молока нижче від планки «4000» не опускається. Всі роботи у тракторній бригаді й майстерні, на полях і фермах виконують засуджені, вільнонаймані лише спеціалісти й наглядачі-контролери.
До речі, арештанти мають непогані заробітки. Проте розпоряджатися всією сумою, звісно, не можуть. 140–150 гривень щомісяця бухгалтерія вираховує за харчування, ще майже півсотні за так зване комунально-побутове обслуговування. Трохи (30–40 гривень) залишають на «кишенькові» витрати — щось у крамниці прикупити, до рідних зателефонувати.
Заходимо до двоповерхової казарми. Це щось на зразок робітничого гуртожитку. Переважна частина засуджених — на роботі, залишились тільки чергові, до обов’язків яких входить прибирати в приміщенні та дворі. Чогось особливого, в’язничного, на перший погляд, не помітиш, хіба що надто скромна обстановка. Роздивились побутові кімнати, пральню, душові, зал, де проводять збори, читають лекції, переглядають телепередачі, знайомляться з пресою. Навідались і до маленької церкви. Трапився якось серед «відсидників» справжній художник, так доладно, зі смаком усе оформив. Щотижня сюди приходить місцевий священик, але не всіх сюди «зганяють», лише охочі приходять послухати проповіді.
Їдальня служить і клубом. Тут своя самодіяльність, непоганий інструментальний ансамбль.
Вправні хлопці прибирають приміщення, розставляють посуд — обід незабаром. Біля котлів із варивом теж парубійко з числа засуджених. Запросили й нас до столу, насипавши свіженького борщу, каші з капустою й шматком м’яса, принесли не дуже солодкий компот. Не ресторан і не кав’ярня, але... якби так у лікарнях годували! Рівненський Петро, який працював пекарем, «сидить» за викрадення автомобіля, вирішив продемонструвати гостинність: приніс дві білих хлібини ще й баночку зі свіжою олією.
Ще один важливий об’єкт — пошта, куди надходять довгоочікувані листи, бандеролі та посилки. Вхідну і вихідну кореспонденцію контролюють, щоб не прислали комусь пляшку самогону чи наркотики, не написали зайвого. З пошти можна зателефонувати додому. Мобілки заборонено, а купуй талон і говори, скільки завгодно. Через алею — сільська амбулаторія. Не засуджені ходять у село, а навпаки — хто з кустолян занедужає, йдуть «у в’язницю, до лікаря».
У так званому готелі ощасливлені приїздом батьків, сестер, дружин розповідають про свої справи. До Максима з Ніжина батьки завітали, а з ними наречена. Все допитується, коли додому випустять та наказує, щоб «подібне більше не повторилося». Побачення довгострокове до трьох діб — наговоритися можна. Його треба заслужити. А от короткі, чотиригодинні рандеву — будь ласка. Було б лише кому провідувати...
У бібліотеці засуджені, схоже, не так часто бувають, але хто бажає газетну підшивку переглянути, художню книжку чи якийсь посібник взяти — вибір непоганий. У спортивному залі зазвичай багатолюдніше, тут можна у баскетбол зіграти і м’язи на тренажерах «накачати».
Звісна річ, журналіст хоче побачити щось оригінальне, одне слово, суто тюремне. Коли заговорили про дисципліну і тих, хто її порушує, почули, що існує так званий дисциплінарний ізолятор. Сюди потрапляють нечасто, от і зараз у прохолодних, не зовсім затишних камерах порожньо. Кому хочеться потрапляти під пильне око наглядача і перебувати під арештом у справжній в’язниці?
Прямуючи до виходу, ще раз звернеш увагу на зразкову чистоту, яку рідко коли навіть на території престижної оздоровниці не побачиш. Щовесни тут розширюють сад, територію прикрашають молодими деревцями. Все нагадує оздоровницю, якби не... колючий дріт навколо високої щільної загорожі. «Втекти, мабуть, не так просто...» — висловлюю вголос своє припущення. Зачувши, начальник зауважив: «Маємо справу зі злочинцями, але вони теж люди. Хтось, може, не зуміє стати на праведну, чесну дорогу, проте таких, вважаю, небагато. Значно більше тих, хто оступився, дістав урок на все життя. А втікати? Для чого? Неодмінно знайдемо, а покарання тоді буде набагато суворішим».
На волі все ж таки спокійніше, надійніше, затишніше...

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ, Полтавська область
також у паперовій версії читайте:

• В ІВАНО-ФРАНКІВСЬКУ ЗНОВУ ПОГРАБУВАННЯ БАНКУ. МАЙЖЕ ЯК В ЧИКАГО

назад »»»