ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
СПАДОК ДЛЯ НОВОГО ГОСПОДАРЯ КРЕМЛЯ
Завершується другий термін президентства Володимира Путіна. Характерною ознакою нинішньої зовнішньої політики Москви стала втрата союзників на Заході. Отже, доводиться відбудовувати добрі відносини з такими традиційними партнерами, як Німеччина і Франція. Росію все частіше критикують на Заході, тому вона намагається перехопити ініціативу. Наприкінці травня Путін зателефонував французькому президентові. Це був майже жест відчаю, бо незабаром після виборів Кремль вирішив демонстративно не вітати Саркозі. Тріумфатор перегонів «завинив» перед Москвою тим, що критикував війну в Чечні.

Олексій Макаркін з московського Центру політичних технологій констатує: «Путін розгубив усіх своїх союзників і будь-що мусить тепер шукати нових. Останнім часом від нього відвернулися президент Буш, канцлер Меркель та інші лідери Європейського Союзу».
Російський президент реально втрачає вплив. Наприклад, ще у 2002 році лише протягом кількох тижнів у Москві побувала ціла плеяда світових лідерів, серед яких були Джордж Буш, керівник дипломатів ЄС Хав’єр Солана, голова Єврокомісії Романо Проді. Через рік Москву відвідали президент Франції Жак Ширак і канцлер Німеччини Герхард Шредер. Останній навіть назвав Путіна «чистим, як сльоза, демократом».
Проте все свідчить про те, що Захід, якому господар Кремля презентував себе як політика-демократа і єдиного потенційного партнера в масштабних газо-нафтових проектах, залишився в минулому. Канцлера Шредера замінила вихована в НДР і неприхильна до росіян Ангела Меркель. А Ширак, останній президент Франції, який шукав у Кремлі підтримки своїм антиамериканським пориванням, передав владу Саркозі, позитивно налаштованому до Вашингтона.
Але навіть потрапивши в складну ситуацію, Путін не перестає грати в старому стилі. Проте, як зауважує Макаркін, вибір у нього невеликий: «Єдине, що російський президент може робити в нинішній ситуації, це проводити свою традиційну лінію з метою поділу ЄС і пробувати відновити зв’язки з провідними державами старої Європи — Францією і Німеччиною».
Здається, кремлівські стратеги визнали, що спробу відновити вплив потрібно починати, постукавши в двері Єлисейського палацу. На німців покладатися тепер не варто, оскільки вони головують у Європейському Союзі і можлива «душевна» дружба з Путіним здатна зіпсувати ставлення до Німеччини на сході ЄС, особливо в Польщі, Естонії, Литві, які перебувають у конфлікті з Росією. Тому залишається Франція. «Але нова проамериканська еліта, яка прийшла до влади в Парижі, намагатиметься всіляко перешкодити цьому», вважає російський політолог.
Інший російський аналітик, Борис Каймаков, не прогнозує Володимирові Путіну великих шансів на успіх: «Про його політичну дружбу з європейськими лідерами варто забути. Старі союзи вже не відродяться. Залишився неповний рік до президентських виборів у Росії і залишення Путіним посади. Цього часу замало, щоб налагодити стосунки з Саркозі, тим більше, що той налаштований до Кремля неприхильно».
Тому ні ця несподівана телефонна розмова, ні можливі наступні, нічого не змінять у поведінці і поглядах «Сарко». Він ніколи не приховував, що буде набагато суворішим до росіян, ніж його попередник. Під час своєї виборчої кампанії Саркозі мав намір, у разі обрання, поговорити з Володимиром Путіним на тему російської демократії, оскільки, на його думку, її стан міг би бути кращим. Під час одного з телеінтерв’ю новообраний французький президент чітко визначив свої геополітичні пріоритети: «Якщо спитаєте мене, з якою з двох країн Франція матиме тісні контакти — зі США чи з Росією, моя відповідь буде однозначною: зі Сполученими Штатами».
Це новина для Росії. Раніше вона чула подібні висловлювання з Варшави та деяких інших столиць Східної Європи, на які до цього, сказати відверто, не звертала особливої уваги. Фактична поразка в психологічній війні з Таллінном, однозначна підтримка Брюсселем нових членів ЄС у їхніх відносинах з Москвою, ставлять перед Росією нові завдання, явно несподівані для Путіна наприкінці другого президентського терміну, і які для російської політичної еліти є ознакою провалу зовнішньої політики у взаєминах з європейськими партнерами. Нинішня ситуація свідчить про неефективність подальших спроб ділити Європу на «стару» і «нову», і використання суперечностей між Вашингтоном і Брюсселем для задоволення інтересів Москви.
Насправді Європа, ЄС, НАТО і Росія мусять на основі компромісу вирішувати багато складних геополітичних, енергетичних й екологічних проблем. Однобічні й егоїстичні підходи є програшними для всіх партнерів. Але відновлення дієвої і взаємовигідної співпраці з Заходом, напевно, буде завданням для наступного президента Росії.

Петро ПЕТРІВ
також у паперовій версії читайте:

• ПЛАН МАРШАЛЛА: ПІДВАЛИНИ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ
• ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА ЧЖЕНА СЯО

назад »»»