ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
КИЙ І КИЇВ У «КНИЗІ ВЕЛЕСА»

І.
Дехто з дослідників стверджує, що «Велесова книга» — це не легендарний виклад давньої язичницької історії слов’ян, а підробка ХІХ чи навіть ХХ ст. Але в 1990-х роках стали доступні публікації, видані на Заході, з’явилися нові дослідження, у яких цей текст поставлено в один ряд із «Словом о полку Ігоревім» та іншими пам’ятками Київської Русі. Серед нових видань найбільш ґрунтовними є два. «Велесова книга». Ритмічний переклад і коментар Б. Яценка (К., 1995); Книга Велеса. Перевод и пояснения А. Асова (СПб., 2000).

«Книга Велеса — це Святе Письмо слов’ян. Вона була вирізана на букових дощечках новгородськими жерцями в ІХ столітті нашої ери й присвячена богові Велесу». Таке визначення цього загадкового тексту дав один з відомих його дослідників Олександр Асов. Судячи з тексту «Велесової книги», у якій згадано Рюрика, Аскольда і Діра, вона була, на думку О. Асова, завершена у 860–870 рр. у Києві.
Дощечки, як припускають їхні дослідники, збереглися після хрещення Русі й розгрому язичництва, вони були вивезені Анною Ярославною (дочкою Ярослава Мудрого, яка стала дружиною французького короля Генріха І) до Франції, а під час бурхливих тамтешніх подій кінця XVIII ст. куплені російським дипломатом П. Дубровським (разом із іншими давньослов’янськими документами) й потрапили до Петербурга. Ці язичницькі тексти (які багато хто вже тоді вважав підробленими) потрапили до приватної колекції. Так вважає Олександр Асов. А Борис Яценко на основі дослідження мови книги доходить висновку, що вона залишалася в Україні й переписувалася (копіювалася) в XIII–XIV ст., а востаннє — у XVI або XVII ст.

ІІ.
Про «Велесову книгу» стало відомо в 1919 р., коли офіцер білої армії знайшов дощечки в зруйнованому панському маєтку біля Харкова. Дощечки опинилися в Брюсселі, де Ю. Миролюбов скопіював їх від руки і зробив кілька фотографій (збереглося дві). Ці копії не раз ставали об’єктом гострих суперечок прихильників і противників справжності «Велесової книги» (самі дощечки зникли під час Другої світової війни).
Не вдаючись до детального аналізу тексту (щодо якого в науковців, незважаючи на численні публікації, досі немає одностайної думки), спробуємо викласти слідом за «Книгою Велеса» легенди про князя Кия і про Київ. (Послуговуємося перекладами Б. Яценка й О. Асова з незначними правками).
Кий, Щек і Хорив називаються дітьми праотця Ора, який закликав їх до переселення на нові землі: «А підемо до іншої землі, у якій течуть меди і молоко». На поклик батька рушили племена на чолі з трьома його синами. Урешті-решт прийшли «до Гори великої, до долини травної, багатої на злаки. Там і оселився Кий, що був засновником Києва». Ця сама легенда переповідається дещо іншими словами в іншому місці «Велесової книги». Батько наказав «трьом синам своїм поділитися на три роди і йти на південь і на захід сонця. А то були Кий, Щек і Хорив. І так зробили, і пішли три роди, і сіли всі на землю свою. А Кий, як розповідають, поставив град, якому ім’я дано Київ». У Києві ще за часів князя Кия оселилося багато племен — «і всі стали русичами». Розселення слов’ян (уже після заснування Києва) описано так: Одійшли Хорив і Щек од інших і переселилися до Карпатських гір, і там інші городи заснували, і торгували з племенами іншими, і багатства мали великі».
Братів зображено як вождів усіх слов’ян, причому східнослов’янського Кия вважають серед трьох братів першим. Щек — вождь чехів (західних слов’ян), а Хорив — вождь хорватів (південних слов’ян). «Кий усівся в Києві, і йому підкорились, і з ним до цього часу будуємо Русь. І навіть якщо буде нам інша сила, не йдемо з нею, а з Руссю, оскільки вона є мати наша, а ми діти її і будемо до кінця з нею». (Тут варто згадати думку М. Державіна про загальнослов’янську, всеслов’янську роль заснування Києва).

ІІІ.
«Книга Велеса» повідомляє і про наявність у Києві багатьох язичницьких храмів, і про хозарів (тюркське плем’я), «які дійшли до града Київського і там осіли», і про те, що «в той час ішли до Києва варяги з купцями і побили хозарів». Ідеться також і про те, що Київ задовго до приходу князя Олега в ІХ ст. був столицею великої держави. Так, про місцевість, де був розташований Сурож (теперішній Судак у Криму) сказано, що «край то був сонячний і підлягав Києву». Прибуття варягів на Русь (Рюрика в Новгород — 862 рік, Олега в Київ — 882 рік) сталося «через років тисячу триста після Кия-отця». Це означає, що діяльність Кия припадає на V ст. до н. е. «Можливо, «Велесова книга» точніше визначає час життя Кия»,— припускає Б. Яценко.
Потребують спеціального аналізу не раз згадані у «Велесовій книзі» божества індійського та іранського походження. Оскільки історія індійських та іранських мов добре відома й засвідчена давніми документами, дослідження цього аспекту книги дозволить, по-перше, зробити глибші висновки про особливості самого тексту, по-друге, точніше визначити дати описаних у книзі подій, зокрема заснування Києва.
«Кий сів у Києві.., і з ним Русь зібралася воєдино». Кий правив тридцять років, а після його смерті київським князем був його син Лебедян, який був правителем упродовж двадцяти років. О. Асов вважає, що «430 рік — це рік початку царювання Кия в Києві й будівництва його стін». Однак це суперечить наведеному вище часові діяльності Кия за «Велесовою книгою» (V ст. до н. е.), тому О. Асов припускає, що було щонайменше два князі на ймення Кий — Кий Давній, який заснував місто, і другий Кий, який укріпив його й організовував військові походи (на болгар, готів, гунів). Цей другий Кий, за О. Асовим, князював у 430–460 рр., а його син Лебедян (який, за «Велесовою книгою», залишався в Києві під час батькових походів) — у 460-480 рр. Згадка про сина Кия Лебедяна замість сестри Либеді додає цьому варіанту легенди про Кия унікальності, неповторності.
Кий був полководцем, який воював навіть з могутнім вождем гунських племен — Аттілою. Князь хоробро спрямовував на ворогів свої раті, «і слава про нього пішла на всі боки». Після смерті Кия учасники його походів казали: «Кий пішов від нас — і прийшла біда... У походах Кия було краще, за часів Кия звечора заздалегідь мовилося про перемогу».
Київські князі були виборними. «У ті часи, після Кия, князями обирали багатьох отців, а князі... після князювання ставали на вічі простими мужами. І так ставала земля розквітлою, і вибрані князі дбали про людей». Зауважимо, що традиція вибору князя довго зберігалася в другому за значенням місті Київської Русі — Новгороді, де жили нащадки племені полян, що колись переселилося на північ з-під Києва (саме тому в російських новгородських говірках досі є риси, спільні з українською мовою).

ІV.
У «Велесовій книзі» згадується не лише Кий, а й Кісек, онук Скіфа, «який був володарем степу південного і багатьох корів». Маємо, здається, всі підстави припускати, що Кісек — інший варіант імені Кия. Дощечка № 35 містить розповідь про Кісека як про першого князя, який ішов на південь, що дуже нагадує оповідь про Кия в іншому місці того самого твору.
Текстові «Велесової книги» властива неточність у визначенні дат, особливо коли йдеться про дуже давні епохи. Це звичайне явище для творів, які є записами усних легенд. Так, на одній з дощечок ідеться про те, що Щек іде в Карпати «так літ за тисячу п’ятсот до Діра». Оскільки Дір князював у Києві в другій половині ІХ ст., то Щек і його брат Кий діяли аж у VII ст. до н. е. (а не в V ст. до н. е., як зазначено на згадуваній вище іншій дощечці). Отже, якщо ми погодимося з автором (чи авторами) «Велесової книги», то мусимо визнати, що Києву понад 2500 років.
Варто додати, що події, описані в тексті «Велесової книги», починаються «за тисячу триста років до Германаріха». Оскільки готський король Германаріх покінчив самогубством у 375 р. н. е. у віці 109 років, то це означає, що «Велесова книга» описує події з Х ст. до н. е. до Аскольда, тобто до ІХ ст. н. е.— протягом двох тисяч років! На думку Бориса Яценка, «Книга Велеса» як «збірка епічних творів» багатьох авторів була складена в V ст. н. е., а вперше записана в ІХ ст. (потім ще переписувалася). «Книга Велеса» має багато спільного і в особливостях тексту і в своїй долі зі «Словом о полку Ігоревім», оригінал якого давно втрачений, бачило тільки кілька людей.
Книгу названо іменем слов’янського язичницького бога Велеса, хоча в тексті згадано не тільки його, а й багатьох інших богів. Одна з дощечок починається словами, які перекладають так: «Я присвячую цю книгу нашому богові Велесу, найвищій силі, яка нас захищає». Досі ще не розгадано таємницю імені Велеса, не визначено напевно походження образу цього бога. У «Повісті временних літ» Велес — «скотій бог», що більшість сучасних дослідників розуміють як «бог худоби» (яка була символом багатства). Але є припущення, що «скотій» — це трохи викривлене грецьке слово «скотеос» — «темний», тобто «сліпий» (міфологічно це може означати, по-перше, зв’язок із підземним світом, по-друге — мудрість і знання священного фольклору: згадаймо образи сліпого поета Гомера й мудреця Демокріта, який сам себе осліпив). «Називання Бояна «Велесовим онуком» у «Слові о полку Ігоревім» може відображати давній зв’язок культу Велеса з обрядовими піснями й поезією»,— вважають В. Іванов і В. Топоров. Тому, очевидно, зовсім не випадково зібрання давньослов’янських міфологічно-історичних переказів було назване «Книгою Велеса». Хоч би які суперечки точилися навколо цієї книги — вона залишається цікавим джерелом нових відомостей про князя Кия і про виникнення Києва.

Юрій МОСЕНКІС
також у паперовій версії читайте:

• ВИЯВЛЕНО «ПОВІЛЬНІ» ЗЕМЛЕТРУСИ
• ЕКРАН, ЯКИЙ НЕ БЛЯКНЕ НА СОНЦІ
• ЗАМІСТЬ БЕНЗИНУ — СОНЦЕ
• ПОЛІГОН ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ КЛІМАТУ

назад »»»