ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
ЖИТТЄВЕ КРЕДО МИКОЛИ КОЗАЧКА

Професію обирають по-різному: для одних — взірець батьки, друзі, для інших — улюблені літературні герої. В сім’ї Козачків медиків зроду не було, старші товариші Миколи працювали біля землі в колгоспі, сам він захоплювався пригодницькою літературою, головні герої якої теж далекі від медицини. А ще відвідував історичний, географічний гуртки і вчителі вважали, що ці свої захоплення він продовжить в інституті. Та після восьмого класу Козачок подав документи до медичного училища.

— Схаменися, хлопче,— казали йому здивовані родичі.— З твоїми оцінками, грамотами за участь у районних олімпіадах гріх навчатись в училищі: треба вищу освіту здобувати.
— Вона від мене не втече,— жартував Микола. Успішно склав вступні іспити. З перших днів із головою поринув у навчання, розуміючи, яка відповідальна робота його чекає.
Швидко минули чотири роки, і молодий фахівець отримує направлення до Могилів-Подільського онкодиспансера. Там устиг пропрацювати лишень кілька місяців: призвали до війська.
Строкову службу проходив в окремому інженерно-саперному батальйоні Групи радянських військ у Німеччині на посаді санінструктора. Надаючи першу допомогу травмованим, хворим солдатам, він остаточно переконався у правильності свого життєвого вибору. Проте відчував потребу в подальшому навчанні. Після військової муштри вирішує вступати до медінституту у Вінниці. Стати студентом найпрестижнішого ВНЗ без сторонньої допомоги було із серії фантастики. Батьки Миколи — Микола Федорович і Ганна Митрофанівна — не мали змоги допомогти сину, тож розраховував лише на власні сили.
— Ви яку, молодий чоловіче, школу закінчували? — поцікавився на іспиті з хімії один із викладачів-екзаменаторів.— Мабуть, четверту?
Вихованці Вінницької міської школи № 4 тоді вважалися найсильнішими за знаннями. Приємно вражений відповідями Миколи, подумав, що саме там той і навчався. Хлопець, не розуміючи, про що йдеться, розгубившись, мовчав.
— Ви звідкіля родом? — прийшов на допомогу екзаменатор.
— Із Могилів-Подільського району,— відповів спантеличений абітурієнт.
— Усе зрозуміло,— усміхнувся співрозмовник.— Хороші у вас вчителі були. Та й «червоний» диплом в училищі, бачу, не за гарні очі видали...
Після четвертого курсу здібний студент укотре здивував рідних і друзів, вступивши на військово-медичний факультет Куйбишевського медінституту.
Непомітно промайнули роки навчання. Для подальшого проходження служби лейтенанта Миколу Козачка направили до Південної групи військ, що дислокувалася в Угорщині. Лікар-токсиколог медичного батальйону — його перша офіцерська посада.
Жадібний до знань, самовдосконалення військовий медик через деякий час вступає до клінічної ординатури Ленінградської військово-медичної академії ім. Кірова.
— За два роки навчання не пропустив жодного заняття,— говорить Микола Миколайович.— Я ловив, занотовував кожне слово корифеїв медицини, котрі читали нам лекції, проводили практичні заняття. Завдяки службі у військах знав: від навчання в академії потрібно взяти якнайбільше, бо іншої такої нагоди не буде.
1985 року майор Козачок залишає береги Неви, отримавши призначення на посаду старшого ординатора Омського військового шпиталю, де чотири роки лікував хворих солдатів і офіцерів. І ось чергове відповідальне призначення до Анголи.
Лікар-спеціаліст Східного фронту — так називалася його посада під час цього спецвідрядження. Не раз доводилося ризикувати життям, адже противники стріляли в усіх, хто у військових одностроях. За зразкове виконання інтернаціонального й військового обов’язку в Республіці Ангола (за президента СРСР Михайла Горбачова) його нагородили медаллю «За бойові заслуги».
— Навчаючись в академії, доводилося брати участь у випробовуванні медичних препаратів, які мали уберегти радянських воїнів від зброї масового ураження,— розповідає Микола Миколайович.
Тоді, пам’ятаю, жартували: не вистачає лише справжньої радіації. А за кілька років багатьом із нас довелося сповна відчути на собі її вплив. І не на навчаннях, а в реальній ситуації...
У липні 1986-го майор медичної служби Микола Козачок у складі полку хімічного захисту Сибірського військового округу прибув до Чорнобильської атомної електростанції. Для ліквідації наслідків аварії було залучено десятки тисяч солдатів. Їх, попри смертельну небезпеку, кидали на найнебезпечніші ділянки.
Як лікар Микола Миколайович розумів: із часом усі вони відчують на собі згубний вплив радіації, для багатьох з них участь у приборканні атомного диявола стане фатальною.
— Але чим я міг їм зарадити? — гірко каже полковник медичної служби Козачок.— Я не мав навіть повноважень, достатніх для забезпечення особового складу елементарними засобами протирадіаційного захисту: це входило до компетенції вищих посадових осіб. Не всі з них переймалися здоров’ям своїх підлеглих, у чому за час перебування в Чорнобилі не раз переконувався: не цінували тоді життя солдатів...
Залишалося одне: щодня попереджати воїнів про небезпеку, просити дотримуватись інструкцій щодо мінімізації радіаційного опромінення, оперативно реагувати на перші прояви променевої хвороби серед особового складу полку, місцевих мешканців, які теж зверталися по допомогу. А їх, цих проявів і звернень, вистачало! Зважаючи на специфіку згаданих навчань, учасником яких він був, Микола Козачок швидко виявляв перші ознаки променевої хвороби.
— Мав рацію Вольтер, стверджуючи, що справжня мужність людей виявляється під час трагедій,— каже Микола Миколайович.— Юні солдати не ховалися за спини товаришів, а рвалися в бій з невидимим ворогом. Тих, хто «підхопив» надмірну дозу радіації, доводилося стримувати...
...Повернувшись 1992 року з Анголи, підполковник Козачок написав рапорт з проханням перевести для подальшого проходження служби до Збройних сил України. Керівництво госпіталю не хотіло відпускати перспективного офіцера — пропонувало полковникові посаду й всі умови для написання кандидатської дисертації.
Службу на рідній землі продовжив у військово-медичному відділенні при Національному медичному університеті ім. О. Богомольця.
З 1998 року — начальник кафедри військової терапії Української військово-медичної академії.
У 2001-му захистив кандидатську дисертацію, нині працює над докторською. Микола Миколайович написав понад 50 наукових праць з проблем гастроентерології, кардіології, є співавтором двох наукових монографій.

Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• НАШІ МУЗИКАНТИ ПОЛОНИЛИ СЕРЦЯ НІМЦІВ
• МАРЕВА НЕ НАЗДОЖЕНЕШ, А КВАРТИРУ ХОЧЕ МАТИ КОЖЕН

назад »»»