ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОКСАНА ПОЛТАВЕЦЬ-ГУЙДА: «ЗЛЕТ ДЕРЖАВАМ ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ АРИСТОКРАТИ ДУХУ»
В її імені і прізвищі — Оксана Полтавець — закодовані небо (о скільки повітря й простору в тому о-а-а: Оксана) і земля козацька, її слава (недарма Полтавець римується із словами боєць і жнець).

Блакитноока, білява, усміхнена, терпелива, талановита, рафіновано інтелігентна, вона здається улюбленицею долі, що виросла в елітарному мистецькому середовищі. Але всі її досягнення — це не щасливі білети фортуни, а велика праця, замішана на спротиві життєвого матеріалу.
Оксана з дитинства прагнула малювати, та батько, народний художник України Віктор Полтавець, жаліючи доню (занадто важкий хліб у художників) намагався спрямувати її на іншу стезю. А вона, закінчивши загальноосвітню школу з золотою медаллю, настирливо пішла у вільні слухачі Республіканської художньої школи імені Тараса Шевченка. Потім — на живописний факультет Київського державного художнього інституту. Закінчила майстерню чудового живописця, майстра батальних сцен, народного художника України, професора Віктора Шаталіна (за хист, працелюбність і ставлення до справи отримувала престижну підвищену стипендію ім. Василя Касіяна). В роки навчання Оксана стає дружиною Михайла Гуйди, який нині є народним художником України (безперечно, у творчому сходженні чоловіка Оксана зіграла непересічну роль).
З 1980 року Оксана Полтавець-Гуйда — вже повноправний учасник художнього процесу: експонує свої роботи на всеукраїнських, всесоюзних і закордонних виставках, проявляє себе як художник з власним поглядом на життя і творчість.
Спрага удосконалення привела її в творчі майстерні Академії мистецтв СРСР до народного художника СРСР, професора Сергія Григор’єва.
У 1983 році Оксана Полтавець-Гуйда за рекомендацією Тетяни Нилівни Яблонської вступила до живописної секції Національної спілки художників України. (Уявімо, як не просто було заслужити прихильність живого класика, тут, як то кажуть, самими красивими очими не обійдешся).
Вплив цих неординарних педагогів і насамперед батька Віктора Полтавця на творчість талановитої художниці був таким потужним, що вона безстрашно бралась за вирішення й виконання складних у творчому й психологічному плані картин (приміром, «Народні месники», «Великокняже соколине полювання на Русі»).
Дотепер Оксана Полтавець-Гуйда схильна до найскладніших тем у живопису — до портретів, багатофігурних композицій, у яких зображувані події мають розвиток у часі і просторі, особливою складністю вирізняються її картини на історичні теми. Оксана Вікторівна як вправний сценарист, режисер і актор, наповнює кожен образ характерною психологією і грамотно, пружно організовує драматургію твору, аби точно й переконливо донести ідею до глядача. Виникає враження, що чим важчий хліб художниці, тим він їй смачніший. І цю «смакоту» миттєво відчуває глядач.
За манерою живопису Оксана Полтавець-Гуйда дуже жіночна, летюча, мрійлива, романтична, сріблясто-золотава. Вона аж ніяк не співець суму, тільки радості й світла (як цього нам усім не вистачає в наш цинічно-песимістичний час!). Її мазок ніжний, переливчастий, примхливий, він розчиняється у предметі й просторі. Її живопис — це магія реалізму чистої води, де живими й одухотвореними є дерево, камінь, хмара, річка, трава (о як в ту воду хочеться занурити долоні і по тій траві пройти босоніж!).
А ще пані Оксана виховала двох талановитих донечок — Марію і Стефанію. А ще викладає в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука, завідує кафедрою живопису.
Аристократка духу, вона лагідно й принципово засіває зерна аристократизму в душі студентів, підкріплюючи теорію переконливою практикою своєї творчості.
— Пані Оксано, коли саме для Вас пролунав «дзвоник» покликання? Невже інші стежки Вас не вабили?
— Напевно, він пролунав у перші дні життя. Непереборно спрацював династичний фактор. Мій батько був одержимий мистецтвом, без нього не уявляв свого життя. Я виросла в атмосфері захоплення мистецтвом, батько постійно малював, і всі, хто був поруч з ним, мимоволі «втягувалися» у світ живопису.
Але, хоч це й здається парадоксальним, батько був проти того, щоб я стала художницею, він вважав, що це не жіноча справа, бо надто складна. Коли всі діти з будинку художників на вулиці Філатова, де ми мешкали, пішли вчитися в Республіканську художню школу імені Тараса Шевченка, батько сказав: «Ні, вчись в нормальній школі, з українсько-англійським ухилом». Він згадував слова Мікеланджело, який казав, що мистецтво — це не забавка, це справа сильних чоловіків. Батько практично все життя без свят і вихідних професійно працював: зранку йшов в майстерню (нехай навіть це було перше січня). У нього ніколи не було пропусків: перша половина дня — живопис, після обіду він займався графікою.
Сімнадцять років він був головним художником-редактором видавництва «Веселка». Саме тоді «Веселка» єдиний раз за час свого існування отримала найпрестижнішу нагороду «Золоте яблуко» на міжнародному бієнале книжкової графіки в Празі — за книжку з ілюстраціями Голозубова. Між іншим, в Україні її довго «маринували», не пускали в друк, бо вона була неординарно оформлена.
У роки хрущовської «відлиги», коли був сплеск творчої свободи, батько відкрив багато імен у книжковій графіці й в образотворчому мистецтві взагалі. До художників ставився не за принципом «галочки»: отримай роботу, зароби копійку, розпишись, іди. Він зустрічав кожного молодого художника як творця, і ретельно, вдало підбирав йому відповідну книжку, бо відчував людину, не ламав її, не підганяв під якісь рамки (а рамки в ті часи вимагали ой-ой-ой), ходив у Держкомітет преси як на бій, бо знав, що буде важка, складна розмова, він завжди захищав талановите, вільне, оригінальне.
Фронтовик, високоосвічений інтелігент, батько широко, толерантно мислив, ще в 60–70-тих роках мені казав, що Союз розпадеться, що є приливи і відливи розпаду імперій. Оскільки він не вступав у партію, то йому було непереливки. Коли ж «відлига» минула, його поступово «з’їли», створили такі умови, що батько написав заяву і пішов з «Веселки». Але те, що він зробив, досі художники згадують добрими словами, при зустрічах обнімають мене і кажуть: «Спасибі, що твій батько колись мене підтримав».
Після десятирічки я вперто пішла в художню школу вільним слухачем. Хотіла займатися книжковою графікою, аби стати художником дитячої книги. Та батько знову скорегував: «Ні, якщо твердо хочеш іти в художники, то вступай на живописний факультет. По його закінченні будеш універсальним, широким художником. А підеш на графіку, великих картин не зможеш писати».
— Що нині є стрижневим, серцевинним для Вас у творчості? Тематично, жанрово, стильово?
— Безумовно, кожен художник інколи відступає від себе і думає: «Господи, куди я йду і що роблю? Чого прагну?» По-перше, в мистецтві треба бути дуже відвертим і чесним, і цей «постулат» невідворотно спрацьовує. Тільки-но починаєш фальшувати, це одразу відчуває глядач, і ти стаєш нецікавим собі.
Колись я мріяла бути психологом, мало не психіатром, мене дуже цікавить людина з її внутрішнім світом, тому, напевно, я понад усе люблю писати психологічні портрети.
Коли пишу етюди пейзажного характеру, натюрморти, я дещо відпочиваю він напруженої праці над портретом. Здається, Рєпін сказав про те, яка це важка праця — замовний портрет,— і щоб була схожість, і щоб він був високохудожній, і ще треба до деякої міри догодити тому, кого зображуєш, виявити найкращі, найцікавіші риси.
З великим задоволенням малюю композиції: людей в цікавих ситуаціях.
Відчула в собі силу взятися до серйозних історичних тем. Підготувала ескізи до декількох картин про епоху українського бароко: Мазепа, козацька старшина... То не просто красиві люди в красивих строях, вони були романтичні, мужні і за державу стояли. І життя не шкодували.
— На своєму творчому і життєвому шляху Вам, напевно, траплялося чимало знаних людей. Недарма кажуть, що не тільки художник малює свою модель, а й вона формує художника.
— Ви в саме «яблучко» влучили. У мене, за висловами моїх близьких і друзів, натура досить міцна, напевно тому, що мій батько з козацького роду. За сімейними переказами, Тиміш Полтавець був писарем війська запорозького. По «вуличному» татову родину ще називали «Писарі». Я завжди відчувала потребу спілкуватися з духовно міцними людьми. Мій чоловік, художник Михайло Гуйда, є кубанським козаком по батькові й матері, він дуже сильна й енергійна особистість.
Якось у його майстерні знімали фільм про народних артистів України Хостікоєва і Бенюка. Я тоді вдома бавила другу малу дитину, практично не малювала, руки як у художниці майже «засохли». І тут з’являються такі особистості! Згадую, як під час зйомок, коли зникла електроенергія, з’явилась гітара, запалені були свічки, запанував імпровізаційний романтичний вечір. Особливо мене підкорив Хостікоєв, я твердо вирішила написати його портрет. Подивилась кілька його спектаклів, ми заприятелювали. І, незважаючи на те, що я була в не найкращій формі, у мене з’явився колосальний стимул — образ Хостікоєва, я не могла його написати погано. І стрибнула вище голови. Далі мені стало набагато легше працювати, тому що здолала високу планку. Створила портрет народної артистки України Наталі Сумської. Згодом цю галерею поповнили портрети феноменального хірурга, професора Шалімова та його соратника професора Радзіховського. А ще я портретувала незрівняну теледикторку — народну артистку України Тамару Стратієнко. Написала великий портрет Кравчука.
— Леоніда Макаровича, першого президента?
— Так. Хоча малювати наших політиків, як ви здогадуєтеся, справа не вдячна. Але я вважаю, що Кравчук зробив чимало доброго. До того ж він дуже фактурний, вродливий. Я його зобразила на схилах Дніпра — в природі, через драматичне небо передала складний час (це був початок Незалежності).
А співак Тарас Петриненко чого вартий! Він так гонорово, енергійно, пружно заходить в майстерню.
Після спілкування з такими людьми сам міцнієш. Коли художник зустрічається зі своїм портретованим, той також художника оцінює: «Чого ти вартий? А чи зможеш мене добре зобразити?» Тому треба бути самому впевненим і потужним, щосили тягтися до себе найкращого.
В Україні проект «Видатні постаті XXI століття» втілював Олександр Тимченко. Але через те, що він не вирішив проблеми фінансування, проект на сьогодні згорнуто. А шкода, бо в ньому брали участь чудові художники, які працювали заради того, щоб залишились не фотки якісь репортажні, а колоритні характери-образи. Але й створених портретів достатньо, щоб організувати цікаву виставку робіт, у якій відображена наша епоха.
— Як викладачеві Вам є що з чим порівнювати. Людством визнано, що радянська художня освіта — фундаментальна і глибока, одна з найкращих у світі. Чи не виникає у Вас з огляду на це відчуття, що сучасна молодь поверхова, «кліпова», легковажно-кон’юнктурна?
— Певною мірою це так. Хоча час, коли я вчилася, називають епохою занепаду (соцреалізм і тоді на всі заставки лаяли, мовляв, він віджив своє, це — пута, а на Заході — там усе прогресивне, розкуте), ми були свідками як у павільйоні біля Жовтневого палацу в столиці відбувалися могутні республіканські виставки — з великими картинами: портретами, імпресіоністичними пейзажами, авангардними роботами... Тетяна Яблонська своїми експериментами постійно розхитували догми, інші художники сміливо себе стверджували, тобто в нас, молоді, були славетні взірці, ми знали, до чого треба прагнути.
З чим стикаються нинішні молоді художники? З тим, що так званого соціального замовлення на картини нема, взагалі будь-яке замовлення на серйозну, глибоку річ не відомо, звідки брати... І для того, щоб вижити, молодь за вітром ніс тримає, бачить: «Ага, ось це продається...». А продаються подарункові натюрморти, солоденькі пейзажі.
— Веде за руку не мистецтво, а комерція...
— Так, комерція. Молоді міркують: «Продав три пейзажі, приміром, з церквою або дівчиною, оптом взяли п’ять штук марин, значить, треба й далі штампувати в такому дусі». З другого боку, акцент робиться на не твір як такий, коли художник пише вистраждану картину, а люди приходять на виставку й оцінюють. Тепер у фаворі акції. Художник з помпою виставляє п’ятдесят робіт під маркою «акція», у кожній окремій роботі наче нічого глибокого, змістовного і нема, але в цілому наголос робиться на дійство під назвою «акція». Багато галасу, епатажу, піару. Як театральне дійство все це, може, і цікаво, але минає час і починаєш ніяково на ці картинки дивитися і думати: «Ну то й що?»
— Яким є Ваше ставлення до того, що відбувається в Києві і країні?
— Мене дивує, що люди, які стоять біля керма влади, і решта, що живуть у нашій країні, далеко не всі хочуть збудувати національну державу під назвою Україна з власною мовою, з власною самобутньою культурою. Вони цим не переймаються, самі себе обкрадають (і, звісно, нас). Якби в наших людей було більше патріотизму, любові до своєї держави і нації, до своїх предків, своєї культури, то, на мою думку, нинішнього безладу не було б.
— Справді, як можна не розуміти: допоки не буде єдиної національної держави, не буде заможності і благоустрою?
— Це перевірена історією істина. А ще мені болить те, що боліло колись Івану Степановичу Мазепі (а я за своїми переконаннями фактично мазепинка). Він мріяв про те, щоб в Україні була своя аристократія, своя національна інтелігенція, бо без цієї верстви не буває держави. Великий француз Оноре де Бальзак казав, що державою не може керувати буржуазія, вона вирішує суто економічні питання, і хай їм Бог помагає, а от правити політично мають аристократи духу. Мазепа зробив ставку на аристократію, яка була ще дужа слабка тоді в Україні, аби виграв народ.
Нині треба докладати зусиль, щоб саме інтелігенція сформувала владні верхівки і щоб вона повела за собою націю.
Тому я писатиму картини саме про українську шляхту. Селян і козаків малювали, а де ж наша шляхта? Адже жили духовні люди, які будували палаци, створювали колекції картин і піднімали козаччину за волю, творили державність.
І дай Боже, щоб така національна верства в нас набирала силу, для цього, безумовно, треба розвивати культуру й освіту, виховувати патріотизм. Необхідно, щоб образотворче мистецтво викладали в школі, бо нині випускники не знають навіть, що таке ренесанс, класицизм, українське бароко. Мистецтво обов’язково має бути в шкільних програмах, як це є в Японії, Китаї, республіках Балтії й багатьох інших країнах. На злеті нині ті національні держави, у котрих панує глибоке розуміння вітчизняної і світової культури, які плекають інтелігенцію, духовність й аристократизм духу.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»