ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ПАНІ ДУЛЬСЬКА З ТАРНОВА

Назва п’єси Габріели Запольської «Мораль пані Дульської» давно стала афоризмом, який вживають, коли йдеться про брехливу, святенницьку «мораль». Написана сто років тому і вперше показана в Кракові, драма має щасливе сценічне життя. Її перекладали і ставили словацькою, чеською, українською, російською, угорською, болгарською, румунською, іспанською, німецькою мовами.

Із цією виставою пов’язано важливий київський період у творчості відомого режисера Леоніда Варпаховського, котрий створив виставу «Мораль пані Дульської» на сцені Театру російської драми імені Лесі Українки в 1955 році. Режисерське вирішення, що визначило жанр п’єси як «міщанська трагікомедія», і блискуче виконання головних ролей Євгенією Опаловою (Дульська) та Віктором Халатовим (Феліціан) зробили виставу яскравою сторінкою в історії українського театрального мистецтва. Мені, на жаль, не пощастило побачити згадану виставу, але добре пам’ятаю іншу пані Дульську — Ольгу Аросєву з телевистави 1980-х років за участю акторів московських театрів.
Вершиною реалістичної драматургії у Польщі на зламі ХІХ і ХХ ст. були драми Габріели Запольської «Мораль пані Дульської», «Їх четверо», «Панна Малічевська», «Агасфер» та інші. У цих трагіфарсах, або «трагедіях нерозумних людей» (так письменниця визначала свої твори) виявляється її спостережливість за побутом і характерами міщанського середовища. Драми Запольської вирізняють чудове знання законів сцени, вміле розгортання дії, живий діалог і мова, що передає індивідуальні риси персонажів.
Нещодавно киянам випала нагода переглянути ще одну виставу за актуальною п’єсою. Її зіграли актори Тарнівського драматичного театру імені Людвіка Сольського у приміщенні Київського академічного Молодого театру. Показ вистави гості з сусідньої держави присвятили 150-річчю від дня народження Габріели Запольської та 100-річчю написання п’єси. Завітавши на прес-конференцію перед виставою, журналісти були здивовані, зокрема, великою кількістю друкованої продукції про творчий колектив із воєводського (тобто обласного) міста зі 125-тисячним населенням. Зі смаком виготовлені різнокольорові програмки, газети, буклети українською та польською мовами з докладними розповідями про історію Тарнова, його театру, про привезену на гастролі п’єсу та її авторку. От би взяли за приклад українські завліти й прес-секретарі!
У розмові з журналістами режисер-постановник Кшиштоф Міклашевський наголосив, що публіка побачить саме театральну версію твору:
— Я кажу «спектакль», бо постановки п’єс мене не цікавлять. Текст — не найголовніше в театрі. Значно важливіші динаміка, експресія. Театр — це обмін енергією. І він не може існувати, якщо відсутні ідеї. Габріела Запольська вигадала те, що тепер називають «реаліті-шоу». Відкидаючи штучність тогочасного театру, вона брала «шматки» брудного, невідшліфованого життя. На сцені ми покажемо кілька доль героїв водночас.
Справді, вистава Тарнівського театру «Мораль пані Дульської» у постановці Кшиштофа Міклашевського нагадувала дивовижне телебачення, де можна бачити різні канали, «перемикаючи» лише увагу. В центрі, звичайно, історія родини Дульських, точніше, спільноти людей, підпорядкованих волі «залізної пані» — домовласниці Анелі Дульської. Сценограф Малгожата Червінська недаремно відтворила обстановку цього помешкання у найдрібніших деталях, мабуть, у домі Дульських справжніми є лише гарні меблі, посуд та інші побутові аксесуари. Все решта — штучне й дволике, як спосіб мислення господині. Поважну пані, яка за нагоди любить зводити руки до неба й промовляти: «Матка боска!», а також невпинно твердить, що її оселя — одна з найспокійніших, анітрохи не хвилює, що під тим самим дахом живе Кокотка (надомна жриця кохання), котра щодня обслуговує численну клієнтуру. Проте пані Дульська відмовляє в помешканні Суфражистці (так у минулому столітті називали прибічниць жіночої емансипації). Провина квартирантки полягає лише в тому, що нещасна жінка зробила спробу самогубства через зраду чоловіка, а потім розлучилася з ним. Для самотніх жінок у «благопристойному» домі місця немає. Такими є неписані закони моралі пані Дульської. «Для жінки головне — її дім. Я завжди берегла себе від публічності!» — наставляє Суфражистку досвідчена господиня. Ще одне роздвоєння особистості пані Дульської — в її ставленні до шлюбу. З одного боку, для неї це святе. Лише в законному шлюбі вона уявляє серйозні стосунки двох шляхетних людей. Однак ці переконання не заважають «залізній пані» всіляко перешкоджати наміру сина Збишка одружитися зі служницею Ганкою, яка завагітніла від нього. Життя змушує грізну Анелю навіть грішми відкупитися від Ганки, аби вона пішла геть.
Скинути владу моралі пані Дульської — справа складна. Одчайдухів мало. Доньки господині — панни Геся і Меля, всотавши дволикість з молоком матері, розуміють, що «тут усі брешуть», але обирають обережну тактику — в присутності матері кажуть і роблять «як годиться», а за спиною — інакше. Не борець і чоловік головної героїні — Феліціан. Він із мовчазною покірністю виконує все, що наказує дружина й впродовж вистави промовляє одну лише фразу: «А щоб вас усіх чорти взяли!» Протистояти намагається один Збишко, але... тут ламали й не таких! То чи насмілиться ще хтось? Запитання лишається риторичним.
Вистава Тарнівського театру напрочуд видовищна, хоч і зіграна в традиціях старого, доброго класичного театру. Польські актори майстерно грають, співають, танцюють, рухаються по сцені.
Різноманітним є й музично-вокальне забезпечення спектаклю, здійснене Ельжбетою Куземко-Рауш. Кожна з трьох дій розпочинається іронічними куплетами про життя родини Дульських. Герої танцюють «благопристойні» вальс і краков’як, а коли матуся не бачить, її доньки хвацько витанцьовують модний, але не надто «моральний» кейк-уолк (хореографія та сценічний рух Зоф’ї Рудницької). На завершення хочеться ще раз сказати «браво» режисерові й виконавцям ролей у виставі, а найперше Агнешці Шімшайнер — неповторно чарівній, лукавій та владній пані Анелі Дульській.
також у паперовій версії читайте:

• МОНОЛОГ ПРО ЖІНОЧУ ДОЛЮ
• «ЖИВА ДУША ПОЕТОВА СВЯТАЯ»

назад »»»