ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
КАТЯ CHILLY: «НИНІ БРАКУЄ МУЗИКИ СЕРДЕЧНОГО СПІЛКУВАННЯ»
Зі співачкою Катею Chilly я вперше познайомився в столичному приватному театрі «ДАХ». За секунду до затемнення в залі я шаснув на запропоноване мені місце, поруч зі мною улаштувався хлопчик-горобчик.

А народ далі прибував у маленьку глядачеву залу, розміщуючись якщільніше. Я жартівливо сказав «горобчикові»: «У крайньому разі я примощуся на ліхтарі (поруч на підлозі, що переходила в сцену, справді стояв величезний театральний ліхтар) і візьму тебе на ручки». Горобчик-хлопчик весело погодився. Почалася вистава — містерія «Річард ІІІ. Пролог» за Шекспіром: пантоміма, колоритно озвучена фольклорною групою «ДахаБраха». За деякий час, кинувши погляд убік, я зніяковіло усвідомлюю власну нетактовність: симпатичним «хлопчиком» виявилася Катя Chilly. Я впізнав її, хоча ніколи не зустрічався з нею особисто. А тут несподівано ми виявилися притиснутими одне до одного.
Після спектаклю відбулося офіційне знайомство, а за кілька тижнів ми зустрілися для інтерв'ю — де б ви думали? — у храмі Миколи Набережного на Подолі.
Потім знову був «ДАХ» — участь у творчому вечорі кінорежисера Олександра Дірдовського (він представив цикл документальних фільмів «Блазні та янголи», де центральними героями були «міські божевільні». Пізніше був концерт в арт-клубі «44».
Містерія за мотивами Шекспіра (з українською автентикою!); церква Миколи Набережного; фільми про «міських божевільних» — поетів, художників, музикантів; «Клуб 44» — весь цей «конгломерат» органічно поєднався з образом русалки плюс ділової дівчини на ім'я Катя Chilly — створіння «портативного», ніжного, усміхненого, не метушливого і безпосереднього, як дитина.
Зірка Каті Chilly (Катерини Кондратенко) засяяла в 1996 році, коли артистка вперше з'явилася на концертних майданчиках, виконуючи неординарний матеріал. Її поява в меломанів викликала бурю захвату-подиву. У створеному нею музичному світі переплелися фольклорні мотиви, власне народні пісні, суперсучасний електронний поліритмічний «інструментал» й іноді навіть оперна подача вокалу. Менш як рік знадобилося голосистому «горобчикові» для того, щоб набути упевненого статусу зірки. Перемога на фестивалі «Червона рута», численні інтерв'ю, участь у телепрограмах, виступи в найбільших престижних концертних залах країни. Творчість співачки викликала жвавий інтерес і з боку західного співтовариства: Катю запросили канал MTV і фестиваль «Fringe» у шотландському Единбурзі. У березні 2001 року в Лондоні вона дала понад 40 концертів. Виступ Каті в прямому ефірі транслювала Бі-Бі-Сі. Ця компанія також зняла кліп (live) співачки, котрий упродовж року не сходив з телеекранів. Її манеру виконання представники мас-медіа охрестили «співом прекрасного ельфа».
Нагадаю, дебютний альбом Каті Chilly «Русалки іn the house» вийшов у 1998 році. На початку 2001-го співачка підготувала матеріал до нового альбому «Сон», що так і не одержав офіційного релізу, і після цього Катя надовго пропала з поля зору меломанів. Чому? (Про це та інше читайте в інтерв'ю).
На щастя, у 2006 році Катя відродилася, як птах Фенікс, в альбомі «Я — молодая», почала активно концертувати.
Під час своїх виступів Катя Chilly, схоже, впадає в транс, потрапляє у вихор молитовних вібрацій і перевтілюється чи то в представника іншого світу, чи то в медіума, що спілкується з духами давніх жителів слов'янської землі. Цікавим є особисте самовизначення Каті Chilly: «Звісно, як і кожна творча особистість, позбавлена манії величі, я переконана, що в мене є місія і що я спілкуюся з Тим, з ким треба, через музику. Питання лише в тому, наскільки я відкрита, щоб почути Його, і наскільки майстерна, щоб вивергнути Його, і наскільки переконлива, щоб ви повірили». Або: «Мій голос — це насправді ключ до дверей, що ведуть у часопростір, де зберігається інформація про історію нашої землі і народу. Найголовніше — стан, який навіває музика. У лоні автентики народжуються сучасні мантри, завдяки яким виникає певний резонанс із залом і людьми в ньому. Я впевнена, що кожна старовинна українська пісня — то ціла книга, котру, якщо є бажання, можна прочитати і зрозуміти». Про це Катя знає не з чуток, адже за фахом вона етнограф-фольклорист, її наукове дослідження міфології древніх слов'ян розкриває таємниці світосприйняття працивілізацій...
— Чим ти нинішня відрізняєшся від колишньої?
— Мені здається, що я стала більш відповідальною, що критерії відносно себе в мене набагато зросли, моя внутрішня планка піднялась. З другого боку, хоч це й здається дивним, я у своїх літературних уподобаннях доросла до Паустовського лише тепер, і в музиці доросла до акустичних музикантів нещодавно. Мій перший альбом «Русалки in the house» — спонтанний сплеск, юнацька жага якогось революційного виходу за межі усталених норм. У 1996 році це було дуже актуально, що і відбилось у музиці, з якою я вийшла на сцену. До того я виступала на конкурсах з естрадною піснею й одночасно вивчала народну творчість. Відтак вирішила поєднати естраду і фольклор за допомогою чудового музиканта Сергія Сметаніна, згодом взяла псевдонім Катя Chilly.
— Що саме вкладається в псевдонім «Chilly»? Наскільки він актуальний нині і чи не виникала думка відійти від нього?
— Мене звуть Кондратенко Катерина Петрівна, я цим дуже пишаюся, це моє ім'я, мій рід, моя кров. А «Chilly» — назва моєї справи, мого корабля. А виникла вона несподівано. Коли я вийшла на сцену з новим репертуаром (це сталося в день народження гурту «Грін Грей» 30 травня 1996 року), так мене оголосив діджей Толік. «Chilly» походить від слова «chill out» (зона відпочинку, прохолода). Спочатку я опиралася цій назві як чужорідній, відчувала дискомфорт, але вона пристала як прізвище, і я його прийняла. Тепер це псевдо я можу обіграти, як мені хочеться і як зручно: і відпочинок, і прохолода, і перчинка гостра,— усе це близьке моїй натурі, творчості і справі. Так що Chilly — не так випадковість, як визначеність, згадаймо мультик «Капітан Врунгель» — як назвеш корабель, так він і попливе.
— А тепер повернімося до твоїх метаморфоз.
— У 1999 році у гастрольному турі конкурсу «Червона рута» я впала зі сцени, дістала травму і... мої пріоритети похитнулися-змінилися, виникли думки про те, щоб покинути сцену, бо я залишилася фактично сама. У юному віці це здавалося катастрофою. Коли ти на гребені хвилі успіху, то добрі посмішки людей сприймаєш за чисту монету, за щирість. І раптом опиняєшся в ополонці самотності. А тепер я, чесно кажучи, вдячно згадую той час: по-перше, він спрацював як лакмусовий папірець, по-друге, прийняти такий удар у юні роки, мабуть, все ж таки не так болісно, ніж, приміром, як би це сталося тепер. Я знайшла сили все почати знову. Записала альбом «Сон», у котрий увійшли пісні 1999–2002 років, але вирішила його не видавати. Цей альбом гарний, але інтравертний, тобто не достатньо відкритий: це музика періоду, коли я почала боятися людей. Я тоді виходила на сцену і співала ніби добре, але бракувало чогось дуже важливого. Цього майже ніхто не помічав, але я знала, що відбувається щось руйнівне, була форма, а замість змісту — порожнеча. Я тоді перелякалася, що втратила дар. А проблема полягала в тому, що я просто закрилася — від себе, від людей, від Бога. Втратила дитячу безпосередність, стала цинічною, скептичною, все сприймала розумом, логікою, аналізом. Я збагнула, що сама себе ув'язнила.
У 2003 році, намагаючись вирватися з пастки, я багато працювала над собою, відвідувала семінари з психології, тренінги. У Києві пройшла психологічний курс «Крок у майбутнє», побудований на іграх для дорослих (розвідки певних життєвих стратегій на тлі власного досвіду). Після того я вирішила, що йтиму власним шляхом, що все ж таки буду співачкою і готова платити за те, щоб залишитися на шляху свого покликання.
Я пристала на правила гри під назвою «шоу-бізнес» і вирішила створити альбом «Я — молодая». Написала собі на аркушику, з ким хочу його реалізувати, найкращих майстрів собі вибрала з тих, кого знаю. Потім вибрала настрій: які саме емоції хочу охопити своєю музикою, щоб вона будила ідентичні почуття в людях. Потім почала створювати композиції. Вийшов альбом «Я — молодая». Так я повернула собі дар спілкування з Богом, тобто це вже було не просто сприймання Його як дива — почала користатися даром як інструментом, навчилася «вмикати» Бога в собі і в людях, коли виходжу на сцену. Я дуже вдячна тому періоду.
Тепер я працюю над наступним альбомом, його девіз — «Серце». Я вважаю, що нині бракує музики сердечного спілкування, люди перетворюються на споживачів, роботів, які заробляють гроші — вони поставлені в такі умови. Тепер людина відчуває «голод» на людину-творця в собі, хоча сама й обмежила її. В альбомі йдеться про стосунки між людьми, між жінкою і чоловіком. Є в мене ще декілька проектів: створення саундтреку до поетичної вистави і реалізація електронного альбому (мінімалу) з Катею Заволокою.
Треба творити, мобілізовувати волю і нагадувати собі про те, що не слід бути маріонеткою, яка залежить від суспільної думки, інакше можна вбити в собі творця внутрішнього. А ресурсів в мене, відчуваю, багато.
— Як на мене, з українським шоу-бізнесом відбуваються дивні речі. Усе частіше лунають запитання: «А куди поділися Катя Chilly, Тая Повалій, Олександр Пономарьов, Руслана?..» Зрозуміло, що Палац «Україна» через кабальні орендні умови не по зубах українським артистам, але чи відбуваються взагалі сольні концерти? Чи ознакою часу стали збірні концерти, так звані «солянки»?
— Мені здається, що «солянки» — це закономірна ознака часу, бо настала «епоха» комерції. І найкраще продається середньостатистичне.
Особисто я найчастіше виступаю в клубах — і в столичних, і в інших містах України, за кордоном. Беру участь у фестивалях, у зйомках для телебачення.
Щодо середньостатистичного «товару», то, звісно, можна лаяти і час, і країну, і можновладців, але це теж певною мірою «страусина» поведінка. Треба фокусуватися не на викриттях-плямуваннях, а на якості, підвищенні майстерності, на тому, щоб робити справу сумлінніше, переконливіше, аби вона могла стати стандартом для когось, тоді і сам будеш потрібнішим, успішнішим. Ісландка Бйорк, наприклад, теж виконує неординарну музику, але вона довела її право на життя.
Це щастя, коли творчість і Бог струмують крізь тебе, і ти цвітеш, як квітка. Та для цього треба ще зібрати талановиту і самодостатню команду, яка б у тебе вірила. Я виписала для себе таку фразу з щоденника Леонардо да Вінчі: «Навіщо бути внуком, якщо можна бути сином Бога». Я це тлумачу так: навіщо бути внуком — тобто пізнавати Бога через чийсь досвід, якщо можна бути сином — самому його сприйняти. Отже, коли збереш відповідну команду творців і Бог теж буде з ними і вони теж цвістимуть, то це вже як букет, і разом ми будемо сильніші, як пальці однієї руки.
— Що живить, аби добре співалось і творилось?
— Пожива для творчості — це емоційні потрясіння. Мистецький твір має бути сповнений життя, якщо нічого вкласти у форму, то вийде нікому не потрібна мертвеччина. Звісно, різноманітні захоплення, спілкування, подорожі можуть живити творчість, але я дійшла висновку, що абсолютно все може набриднути, всім можна пересититися, все може стати для тебе емоційним нулем.
Єдина порада для творчої людини — бути максимально уважним до всього на світі. Це складно, тому що кожен «вариться» в потоці власних думок, треба вчасно їх «відімкнути» і бути максимально уважним до того, що відбувається. Не зосереджуватися на тому, що було за п'ять хвилин, чи уявляти, що буде через п'ять хвилин, бо тоді ти собою живиш минуле чи майбутнє і є мертвим зараз. А якщо ти живий зараз, то це максимальне існування, ти здатен досягти максимального результату. І будь-якої миті можеш побачити своїм внутрішнім зором містерію,— коли, наприклад, з дерева листочок падає, у тобі виникає такий багатий потік асоціацій, що розцінюєш це як важливу подію, вона стає для тебе життєво значущою.
Я люблю ходити в театри, на виставки, читати книжки... Але це не завжди дає емоційну поживу, це радше можливість подивитися, як працюють митці, як вони передають свій досвід, свою майстерність. Це роблю з цікавості, з бажання виокремити соратників, нехай вони і не довідаються про це, але я буду впевнена, що я не сама.
Що ще мене підтримує і живить? Даю рецепт. Раз на півроку я голодую по десять днів, п'ю тільки воду. До речі, Платон приймав до себе в учні тільки тих людей, що пройшли сорокаденне голодування. Люблю ходити босоніж по землі. Іноді можна почути: «Я підживлююся від землі, від дерев, від води». Я з розумінням ставлюсь до цього, але це не моя позиція, тому що вона є паразитичною. Оскільки, по-перше, все побудовано на обміні, а, по-друге, людина створена за образом і подобою Божою, ми теж творці і маємо віддавати природі, насичувати її. Ми — невтомні генератори, любов, яка потрібна і землі, і зяблику, і дереву, і річці, не тільки вони повинні служити нам, а й ми їм. Мудрий цар це не той, хто хижо користається й маніпулює, а той, хто робить так, щоб усе гармонійно взаємодіяло.
— Чи можеш про себе сказати, що ти композиторка? Звідки черпаєш музику і слова?
— Певною мірою вважаю себе композиторкою. Інколи твори сняться, бува, чиюсь пісню слухаю і відчуваю серцем: я її співатиму. Вона проходить крізь мене, я додаю свого досвіду, і пісня стає трошки іншою.
Здебільшого я працюю з народним матеріалом, а в ньому слова — ніби магічні формули. Я розумію, що змінювати текст не маю права, навіть коли здається, що він примітивний; збережений у моїй творчості, він зробить свою справу, вплине належним чином, розкриє своє багатство, бо має під собою дуже важливе підґрунтя. Отже, змінювати — не змінюю, але часом додаю. У деяких народних піснях дуже багато особистісного контексту, і я інколи до основної наскрізної теми додаю ще від себе («свіжу кров»), щоб остаточний текст був актуальний у сьогоденні. Знову-таки слова приходять по-різному, інколи сняться, інколи приходять, коли їду в метро... Відкрила, що коли створюю вірші свідомо, розумом, то виходить словоблуддя, і від того згодом починає нудити, хоча спочатку слова мені подобалися. Коли ж рядки ніби з серця виливаються, навіть якщо вони дуже прості, то сколихують сокровенне в інших людях.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»