ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
В «АКТОРІ» ВСІ РОЛІ — ГОЛОВНІ

«Велике прохання — вимкніть, будь-ласка, мобільні телефони. Хто не може цього зробити, віддайте їх краще мені, аби не задзвонили у найбільш незручний момент. Я гарантую їхнє збереження й повернення. Ще одне. Є неписані правила камерних театрів. Якщо під час вистави вам треба буде вийти — виходьте, але до зали не повернетесь, аби не заважати іншим глядачам».

Тих, хто завітає сюди вперше, можливо, дещо здивують такі оголошення, які робить перед кожною виставою Київського театру «Актор» його директор Тетяна Родіонова. Потім ви звикнете до них і зрозумієте, що саме ці неписані правила спонукають до глядацької дисципліни, а отже, до поваги акторської праці й полегшення сприйняття спектаклів. Утім, не подумайте, що Тетяна Сергіївна така вже сувора, вона надзвичайно привітна жінка, і кожен глядач неодмінно відчує її увагу до себе — гостинна господиня зустріне, допоможе знайти своє місце, вручить програмку з репертуаром. Такі ж чемні й інші працівники одного з найцікавіших столичних камерних театрів — театру «Актор», який щойно відзначив 20-річчя.
В його афіші — повість про кохання «Гітель і Джеррі» У. Гібсона, «Граємо Стріндберга» Ф. Дюрренматта (комедія про трагедію шлюбу), лірична комедія О. Гельмана «Лавка», музична любовна авантюра А. Осецької «Смак черешні», мелодрама А. Ґерні «Листи любові», історична мелодрама Ю. Щербака «Стіна»... Вистави різні не лише за жанром, а й тематикою, проте драматургічні твори, що втілюються на сцені «Актора», мають спільне — все в них обертається навколо існування людини в світі. Герої тренують власні душі, формуючи ставлення до життя, стосунки з іншими людьми, шукаючи відповіді на складні питання — ці процеси відбуваються і в комедіях — вони в цьому театрі не лише смішні, а й такі, що спонукають до роздумів.
Характерною рисою театру є те, що його вистави (за невеликим винятком) розраховані на двох виконавців, котрі мають майстерно відтворити душевні перипетії персонажів. Це завдання до снаги відомим артистам столичних театрів, яких можна тут побачити,— Ларисі Руснак, Аллі та Олегові Масленніковим, Ользі Когут, Лідії Яремчук, Галині Стефановій і, безумовно, засновнику й художньому керівникові театру «Актор» Валентинові Шестопалову.
З-поміж вистав, які мені вдалося побачити на цій камерній сцені, чи не найбільше вразила п’єса американського драматурга Альберта Ґерні «Листи любові». Історія, що починається з тривіального листування підлітків і переростає в спілкування душ двох людей, роз’єднаних долею. На сцені — народні артисти України Лідія Яремчук і Валентин Шестопалов. Вони ніби не грають, а просто озвучують листи. Та це — лише на перший погляд. Згодом приходить розуміння глибини драми, яку вони розкривають. А глядацький зал віддячує напруженою тишею (багато хто з глядачів не приховує сліз). Художній керівник театру «Актор» Валентин Шестопалов каже, що «Листи любові» він прочитав у той час, коли працював над постановкою іншої п’єси — «Любий брехун» Дж. Кілті. І відклав останню. Тому що зрозумів: перед ним твір, якому хочеться віддати перевагу. Відтоді спливло п’ять років, за цей час «Листи любові» зіграли близько ста разів. Вистава живе й продовжує хвилювати.
Розмовляю з Лідією Яремчук, актрисою Національного драматичного театру імені Лесі Українки, котра розкрила у «Листах любові» нові грані свого таланту.
— Які особливості має для Вас робота на камерній сцені?
— Тут залучено іншу акторську технологію. Театр, розрахований на невелику глядацьку аудиторію, потребує інших виражальних засобів. На великій сцені є мізансценічне, сценографічне багатство, поряд — чимало партнерів. А в камерних умовах актора видно, як на долоні. Тому в такому театрі можна працювати з палітрою акторських можливостей, які недоступні на великій сцені. У маленькому залі можу дозволити собі шепіт, порух брів. Мікроскопічний поворот голови щось означає, а не просто хитання... Тут можна предметно заглибитись всередину і п’єси, і вистави, і ролі, показати інші творчі можливості, якщо вони достатньо відшліфовані. До того ж, якщо є бажання і пристрасть до такої сценічної діяльності, то актор може отримати насолоду. Мені подобається тут працювати. Безмежно люблю, коли настає оця тиша, яку ви спостерігали сьогодні. Ще в юності прочитала, чому актори такі живучі. Тому, що відчуття (інтуїтивне, за тишею в залі або іншими ознаками), що на сцені все зроблено правильно, породжує творче задоволення. Отже, витрачені зусилля повертаються. Глядач купує квиток задля того, щоб добровільно перебувати в стані ілюзії, яку ми, лицедії, створюємо. Здавалося б, навіщо? Вочевидь, для збагачення — психологічного, емоційного, філософського. Крім того, мистецтво — це лікування душі.
Такої самої думки дотримується й Валентин Шестопалов:
— Я переконаний у тому, що драматичний театр — це не кафедра й не храм, а фітотерапія: ми зобов’язані ділитися екологічно чистим духовним продуктом. Нині деякі актори розпещені серіалами, де за один знімальний день отримують стільки грошей, скільки в театрі не снилося. Але вони приходять і грають — це свідчить про їхню моральну етику. Ми вже 20 років дружно живемо з владою Шевченківського району, яка взяла нас «під крило» і, по можливості, допомагає (так само, як і міська влада, «Актор» — муніципальний театр). Ми вельми вдячні за підтримку. Завдяки їй маємо можливість сплатити комунальні рахунки, тримати ціну на квитки на рівні 20 гривень. Звичайно, прагнемо заробляти і самотужки. Та от актори, як і раніше, грають за символічну платню. Однак плекаємо надію, що вони отримують на нашій сцені моральне задоволення, адже у виставах театру «Актор» усі ролі великі, масовок не буває. Деякі артисти працюють у нас по 10–12 років, а, приміром, вистава «Лавка» йде вже 21-й рік. За роки існування театру якось само собою визначилось, що на цій сцені має втілюватися якісний драматичний, виграшний для акторів матеріал — розумний і театральний, а виконавцям належить його опанувати й розвивати, адже драматичний театр не має права замикатися в усталеній формі. Тож намагаємось вдосконалювати свою роботу і хочемо завжди мати таку можливість.
— Два десятиліття тому Ви створили театр «Актор» із метою повнішої творчої реалізації таланту — власного і Ваших колег. І реалізуєтесь не лише як актор і художній керівник, а й самі ставите п’єси. Чи маєте намір запрошувати режисерів?
— Колись у нас працював Анатолій Решетников, знаний актор Театру імені Лесі Українки. Прийшовши сюди, одразу спитав: «А де режисер?» Я відповів: «Спочатку спробуємо самі, а коли заплутаємось, покличемо режисера». Режисерська професія особлива, копатися в двох акторах постановникові не завжди хочеться. Не менш важлива річ — гроші, не приховуватиму цього. Я можу репетирувати без додаткової оплати, а режисерові треба платити. Якби у нас був постановочний, концептуальний театр, то, звісно, був би потрібен режисер. Оскільки добираємо добрий драматургічний матеріал, то в принципі акторської майстерності відсотків на 80 вистачає, а на решту 20 я, як художній керівник, намагаюсь оформити п’єсу. Так і працюємо, хоча в деяких випадках запрошуємо постановників. Приміром, виставу «Стіна» ставив Микола Мерзликін, а «Листи любові» — Ігор Славінський.
— Валентине Микитовичу, Ви — один із провідних акторів Київського Національного драматичного театру імені Лесі Українки. Чи змінилось ставлення до Вас керівництва після того, як заснували театр «Актор»?
— Коли я створював свій театр, працював ще в Театрі поезії (нині — «Золоті ворота»). Потім мене запросив Едуард Митницький у Театр драми і комедії, а після цього вдруге був запрошений до Театру імені Лесі Українки. Коли приходив у названі колективи, там знали, що в мене є театр.
— У Вас, окрім «Актора», велике навантаження у Театрі імені Лесі Українки.
— Граю по 12–15 вистав на місяць, але це навантаження не видається мені завеликим. Актор — практична професія. Що більше він гратиме, то корисніше для нього. Страшно уявити ситуацію, коли артист не виходить на сцену три місяці. Це дискваліфікація, але від цього ніхто не застрахований. Люди часто й не здогадуються, які безцінні скарби є в наших музеях, театрах. Київ має 20 акторів європейського класу, а глядач не пошкодує грошей — піде на московських зірок.... Після телесеріалу «Зцілення коханням» мене запитували: «Що Ви в Києві робите? А як вам Київ, подобається?» Я у відповідь пояснював, що працюю в київському Театрі Лесі Українки 22 роки.
— Яку п’єсу оберете для наступної постановки на сцені «Актора»?
— Це буде твір сучасного драматурга Миколи Коляди, сильно написана п’єса для молоді. Мені цікаво було б обмінятися з новим поколінням якимсь своїм посланням. Більше поки що нічого не скажу. Прем’єру сподіваємось випустити у жовтні.

Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• КИТАЙСЬКИЙ СТУДЕНТ СПІВАВ ЛИСЕНКА

назад »»»