ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПИЛЬСТВО
ВИБОРЧІ «ДІАМАНТИ» В ПЕРЕГОВОРНОМУ «СТІЛЬЦІ»
Якби у нинішніх політичних консультаціях брав участь легендарний Остап Бендер, він неодмінно прокоментував би результати переговорів відомою фразою: «Шанси усе зростають, а грошей — катма». Пошуки компромісу в українському виконанні нагадують пошуки скарбів мадам Пєтухової. Головне — першим знайти потрібний стілець і залишити опонентів «із носом».

Президент Віктор Ющенко був за крок від такого «стільця». Йдеться про розрекламоване засідання Ради національної безпеки та оборони, заплановане на п’ятницю, котре, як відомо, не відбулося. Вочевидь, глава держави вирішив не ризикувати, бо вірогідність того, що заповітний «стілець» усе ж таки виявиться частиною бездіамантного «гарнітуру генеральші Попової», продовжувала існувати.
У чому могло полягати «надзавдання» РНБО? По-перше, згідно із законом про Раду нацбезпеки, до функції цього органу віднесено «координацію та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного чи надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України». Як бачимо, постійні натяки опонентів глави держави на те, що він перебував за крок до запровадження надзвичайного стану були, м’яко кажучи, перебільшенням, бо ж послатися можна було не на надзвичайний стан, а на кризову ситуацію.
До того ж, поняття «загроза національній безпеці» також виписане чітко, відтак президентським юристам не довелося б тут нічого вигадувати. В законі про основи національної безпеки до таких загроз належать «порушення з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування Конституції і законів України, прав і свобод людини і громадянина, в тому числі при проведенні виборчих кампаній». Власне кажучи, це формулювання до нинішньої ситуації підходить якщо не на всі сто, то, принаймні, відсотків на дев’яносто.
Проте слабкість президентських позицій у разі застосування цього плану полягала б у тому, що тоді було б нівельовано досягнуті на початку травня домовленості з Прем’єром. Оскільки в нинішніх обставинах вийти з кризи можна лише завдяки домовленостям, глава держави, вочевидь, не бажає втрачати навіть крихкого підґрунтя до майбутнього компромісу.
Теоретично таким компромісом може стати перенесення дострокових виборів на осінь, але не на жовтень-листопад, як говорять представники коаліції, а, скажімо, на початок вересня. Минулої п’ятниці, виступаючи перед активом Київської області, Президент Віктор Ющенко сказав знакову фразу. За його словами, «вибори відбудуться і відбудуться вони не в жовтні». Себто заперечення про те, що волевиявлення може статися у перший місяць осені, не було.
Нині доводиться чути чимало припущень щодо того, чого опозиція може вимагати за відтермінування виборів. Скажімо, активно говорять про можливе збільшення прохідного відсоткового бар’єра (до 10%) для потрапляння у Верховну Раду. Тож за таких умов опинитися у парламенті матимуть шанс лише три політичні сили — «Наша Україна», БЮТ і Партія регіонів. Утім, подібні дискусії ведуться разом із припущеннями про зворотний процес — зниження прохідного рубікону чи не до одного відсотка. Зрозуміло, тут компромісом може стати збереження нинішнього статус-кво.
Ще одна потенційна проблема для коаліціянтів і опозиціонерів — як голосувати за так званий «малий пакет» домовленостей (якщо він нарешті з’явиться). Спікер Олександр Мороз неодноразово говорив, що «пакетного голосування» він не допустить. Мовляв, воно суперечить регламенту і таке інше. Загалом Голова Верховної Ради має рацію. Та й історія українського парламентаризму свідчить: майже завжди «пакетні голосування» мають не надто приємні наслідки. Один із найсвіжіших прикладів — 8 грудня 2004 року, коли зміни до закону про вибори Президента ухвалювалися спільно зі змінами до Конституції. Але тоді принциповий Олександр Мороз, котрий у політичній реформі бачив мало не панацею від державних «недугів», чомусь не виступав проти «пакетного голосування»...
До речі, нинішня поведінка Голови ВР знаменується не лише намаганням не допустити будь-якого компромісу між «регіоналами» та опозицією. Мороз другий тиждень пропагує свій черговий конституційний «шедевр», заперечуючи, що мета його нового творіння — зменшити президентські повноваження, натомість, натякає лише на продовженні реформи. Одначе такі пояснення більше схожі на рядки зі Степана Руданського: «Або я туди піду, а ви сидіть, діду, або ви собі сидіть, а я туди піду...». Бо ж, як пропонований Морозом процес не назви, а глава держави, за його версією, має перетворитися навіть не в англійську королеву.
Зокрема, у Президента пропонується відібрати право подавати на затвердження парламенту міністрів закордонних справ і оборони. Він, по суті, втрачає право вето. У проекті Олександра Мороза йдеться ось про що: коли глава держави не підписує ухвалений депутатами закон і повертає його до Верховної Ради, тій достатньо ще раз за нього проголосувати простою більшістю (226 голосів), аби Президент був зобов’язаний поставити на документі автограф. Якщо він цього не робить, то закон набирає чинності за підписом спікера.
Пан Мороз зазіхнув і на деякі повноваження керівника Кабінету Міністрів. Так, розробленим документом пропонується, щоб усі міністри затверджувалися у Верховній Раді (як і нині), але не за поданням Прем’єра, а коаліції. Важко зрозуміти логіку представників Партії регіонів, котрі наприкінці минулого тижня спробували взяти активну участь в акціях на підтримку цієї реформи. Щоправда, ці акції резонансу не отримали, бо масовими їх назвати аж ніяк не можна.
Та найбільше лицемірство документа Олександра Мороза полягає в іншому. Пригадується, він чимало років наголошував на необхідності підвищення ролі місцевого самоврядування в Україні. А от як насправді виглядає пропоноване Морозом «вдосконалення»: щоб міських, селищних і сільських голів обирала не територіальна громада (як нині), а відповідна рада. Нічого не скажеш, гарне «розширення прав».
Коли провести певні аналогії з Верховною Радою, то може статись ось що. Торік соціалісти на парламентських виборах здобули підтримку менш як шести відсотків виборців, а комуністи — ледь більше 3%. Проте парламент очолює Олександр Мороз, а його першим заступником працює комуніст Адам Мартинюк. Себто за таким сценарієм, мером, скажімо, Києва запросто могла б стати Валентина Семенюк, котра, пригадується, очолювала список СПУ на торішніх виборах до міськради. Дарма, що у столиці соціалісти ледь подолали прохідний рубіж. Головне — правильно домовитися.
Зрозуміло, що вже сьогодні більшість провідних політиків думають не лише про вибори, а й про майбутню коаліцію. Мабуть, саме з цим пов’язана нинішня позиція Партії регіонів, котрі діють майже за ленінським принципом: крок уперед, два — назад. «Регіонали», мабуть, втомилися від постійних ультиматумів своїх «молодших братів» по коаліції, але вони не ризикують остаточно від них відриватися, так би мовити, з прицілом на ситуацію після дочасних виборів. Аж раптом знову доведеться блокуватися із тими самими. Звісно, якщо усі з «тих самих» потраплять до наступної Верховної Ради.
Після дострокового волевиявлення може скластися ще одна цікава ситуація. Нагадаємо, за Конституцією, Президент упродовж року не має права розпускати парламент, який обрано на дострокових виборах. Якщо навіть наступна Верховна Рада не зможе сформувати коаліцію, річний імунітет вона матиме гарантовано. Це, у свою чергу, означатиме, що чинний уряд на чолі з Віктором Януковичем буде легітимним досить довго. Не думаю, що «регіонали» не розглядають таке розгортання подій як потенційно прийнятне. За таких умов у потенційної коаліції для формування буде не 30, а 365 днів. Детальніше про такі перспективи ми поговоримо пізніше, коли визначиться дата проведення виборів. Цього разу нам обіцяють дійти згоди в середині нинішнього тижня. Почекаємо?..

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• ПОЗИЦІЯ ПАРЄ Є НЕУПЕРЕДЖЕНОЮ
• БОГАТИРЬОВА: СТВОРЕННЯ ШИРОКОЇ КОАЛІЦІЇ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ЮЩЕНКА
• МИ — ПОПЕРЕДУ ЄС!

назад »»»