ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
МИКОЛА ОВЧІННІКОВ:«УКРАЇНУ МАЄ ОБ’ЄДНАТИ ВЕЛИКИЙ МИСТЕЦЬКИЙ ШЛЯХ»
В українській столиці на вулиці Костьольній, практично поруч з галасливим Майданом Незалежності, розташована затишна галерея «Грифон», у сокровенній тиші якої делікатно переміщаються поціновувачі образотворчого мистецтва. Коли вони знову виринають на вулицю, то керамічний грифон (згідно з грецьким міфом, казкові птахолеви охороняють золоті скарби) над входом однозначно підморгує пронизливим оком: найбільші скарби накопичуються в душах, а не в кишенях.

В особливі дні (зазвичай у святкові) у «Грифоні» стає весело: тут збирається творча інтелігенція — поети, барди, артисти, вчені. Вони демонструють свої таланти, прилучаючись до розкоші спілкування. Нещодавно ці посиденьки оформилися в мистецько-творчий клуб «1+3», тобто «родзинкою» таких вечорів стає конкретний художник плюс три гості, що дарують присутнім свої творчі здобутки.
Наприкінці березня Творчо-художнє об’єднання «Грифон» відзначило чотирнадцятий день народження, тобто двері галереї для відвідувачів уперше відкрилися 1995 року, тоді це офіційно зробив мер Києва. Відтоді жоден столичний голова не показував сюди, як кажуть, носа. За ці роки було проведено понад 400 виставок живопису, графіки, скульптури, декоративного мистецтва (емаль, художнє скло, вишивка), відбулися експозиції, присвячені українському авангардові 60–80-х років. «Грифон» співпрацює з багатьма талановитими художниками, допомагає молоді й, що особливо важливо, відкриває нові яскраві імена в сучасному українському мистецтві.
Галерея — справжня творча лабораторія, оскільки нею керує не функціонер при мистецтві, а художник Микола Овчінніков, він гуртує самобутніх високопрофесійних художників із академічною освітою, котрі мають свій стиль у виготовленні ліплення й різних виробів з кераміки, у яких застигає глибока давнина і віртуозна майстерність.
Микола Овчінніков втілює свою мрію поєднати Костьольну і Андріївський узвіз («вузол» поєднання — уявлюваний Храм Душі на Володимирській гірці) у Великий Мистецький шлях.
— Пане Миколо, в чому полягає «серцевина» Вашої діяльності?
— Я займаюся тим, чим хочу і що люблю,— мистецтвом, духовністю. Людство завжди прагне до краси, і, значить, до любові. Для мене це стало всепоглинаючою потребою.
Ми з Вами розмовляємо на Володимирській гірці, там, де колись стояла знаменита художня панорама Голгофа. На цю гірку піднімається вулиця Костьольна, я щодня входжу в один зі стародавніх будинків — до скарбниці краси-духовності, що називається «галерея «Грифон». Мистецька вулиця сформувалася дванадцять років тому: тут оселилися художники, відкрилися галереї, творчі майстерні. Дуже хочеться, щоб ця вулиця зберегла своє призначення, примножила свою художню ауру, аби вона працювала на киян, на Україну і далі — на весь світ...
— Як примудряються співіснувати в одній особі художник і директор?
— Напевно, «містком» став мій педагогічний досвід. Річ у тім, що керамікою я займаюсь останніх п’ятнадцять років, до того готував фахівців для «Укрреставрації», мої учні нині відомі ліпники, оздоблюють собори, реставрують унікальні пам’ятки архітектури. Ще раніше моїм захопленням були вітражі, монументальне мистецтво, готував фахівців для Художнього фонду України.
— Що таке кераміка?
— Вихідним матеріалом для кераміки є глина, яка в біблійному розумінні — основа землі, отже, історія кераміки почалася в прадавні часи. Коли наші далекі предки з’ясували, що глина після обпалювання перетворюється в каменеподібний стан, вони стали робити домашнє начиння.
Трипільську цивілізацію ми вивчаємо за керамікою, інших артефактів майже не збереглося. На різних предметах утилітарного і культового призначення виявлено унікальні багатосмислові орнаменти, розшифровка яких багато про що розповідає. Останні три роки скрупульозно вивчаю трипільську кераміку, на міжнародний артфестиваль до Магдебурга возив свій проект «Humus. Трипілля», який примушує глядача замислитись: «Що є земля у нас під ногами?» В основі проекту — інсталяція у вигляді п’ятиметрової скляної конструкції — своєрідної «колби» з «пробою ґрунту», що містить глину, чорнозем, пісок, археологічний культурний шар з вкрапленнями керамічних черепків із сакральними магічними знаками. Цей образ української землі ніби концентрує інформацію про наших предків. Проект справив враження, європейці довідалися, що ми — давній народ.
Глина — улюблений матеріал в Україні, з якого роблять різний посуд, фігурки людей і тварин, сопілки, предмети побуту, прикраси, художні твори. Самобутністю вирізняється закарпатська, буковинська, полтавська, чернігівська, кримська кераміка.
Спочатку як скульптор я працював із бронзою, каменем, деревом, мармуром, чимало моделював, але тісне знайомство з художниками-керамістами змінило моє життя: я сів за гончарне коло і став фанатом кераміки. Галерея «Грифон» на Костьольній була створена керамістами, свій діапазон вона розширила пізніше: тут стали виставлятися художники всіх напрямів у образотворчому мистецтві — живописці, графіки, скульптори, фотографи, дизайнери... Відвідувачі галереї бачили твори багатьох видатних художників сучасності, у проекті «Авангард 60–80-х років», який ми ведемо десять років, фігурували такі імена, як Віктор Зарецький, Алла Горська, Микола Тригуб, Євген Звєздов... (усього тринадцять художників). Нещодавно в рамках цього проекту виставлялася творчість художника Еріка Дане, етнічного латиша, що понад двадцять п’ять років творить в Україні. Пам’ятною стала виставка, присвячена китайській художниці Мао-Мао. Вона жила, працювала, і викладала в Києві, трагічно загинула в автокатастрофі.
— У чому полягає «родзинка» Вашої творчості?
— Основний свій шедевр я ще не зробив. Були цікаві твори, що створювалися навіть в екстремальних ситуаціях. Торік, приміром, я створив статуетку-приз всеукраїнського конкурсу «Жінка третього тисячоліття». Вийшло так, що одне поважне підприємство, якому доручили цей приз виготовити, не впоралось із завданням. Коли організатори зрозуміли, що це дарувати не можна, звернулися до мене: «Виручай, зроби приз». За тиждень довелося придумати і втілити його в матеріалі: у кераміці й бронзі з позолотою. На думку фахівців, вийшла гідна робота для такого рівня заходу.
Мені важко сказати, чому я віддаю перевагу: посуду, фігуркам, вазам, свічникам... Удачі траплялися в будь-якому піджанрі. Головне — впіймати певний стан, коли потреба щось зробити стає невідступною. Художник творить не тому, що потрібно зліпити, наприклад, лева чи вазу,— він не може цього не зробити.
Чим відрізняється художник від ремісника? Ремісник трудиться винятково задля матеріальних благ, а художникові духовна позиція «диктує» створювати річ не заради речі, а задля краси. Реалізуючи естетичні завдання, художник водночас прищеплює людям потребу в духовному. Щирий твір мистецтва, відриваючись від побутової прагматики, «чіпляє» серце, викликає почуття замилування, поліпшує мораль.
— На мій погляд, на Андріївському узвозі під відкритим небом розцвів сувенірно-побутовий ринок, припорошений кічем і несмаком. На вулиці Костьольній була спроба створити вулицю високого Мистецтва, що складається з творчих майстерень і галерей. Проте кількість галерей скоротилася із семи до чотирьох (банки наступають!), і все частіше художників і галерейників турбують не муки творчості й художні аспекти, а комунально-податкові проблеми.
— Зауважу, щоб не наводити тінь на тин, що на Андріївському узвозі, крім базару, існують чудові галереї й творчі майстерні, де працюють знані майстри. Наш «Грифон», до речі, теж починав колись діяльність на Андріївському узвозі в об’єднанні «Гончарі». На жаль, це унікальне об’єднання розпалося, хоча мало велике значення не лише для Києва, а й для України загалом. «Грифон» — ніби саджанець від «Гончарів», що оселився на вулиці Костьольній. Поруч із нами на конкурсних засадах знайшли дах колеги (крім галерей, ще вісім творчих майстерень), загальними зусиллями ми почали розвивати цю ділянку в центрі Києва, сформувалася нова вулиця Мистецтв.
Тим часом Андріївський узвіз (той, що просто неба) справді перетворився на суцільний базар: у «тапки, шапки і шкарпетки». Мистецтва, як такого, залишилося обмаль, за 20 років «художній рух» розчинився, загубився, виродився... Завирував комерційний «гармидер». Ми на Костьольній намагаємось втримати планку високої естетики і духовності. Але! Реалізація цього завдання нині наштовхується на потужну бюрократію: після адміністративного перерозподілу, коли вулиця Костьольна з Печерського району «перекочувала» до Шевченківського, у художників і галерейників пішла з-під ніг земля. Ми не бачимо перспектив розвитку, йде елементарне виживання. Щороку орендна плата зростає удвічі-утричі. Це, певна річ, не сприяє розвитку творчості. Відзначу, що художники не мають регулярного заробітку, часто працюють «на завтра», ще частіше стають визнаними після смерті...
Вулиця Костьольна цікава вдалим розташуванням: з’єднує Володимирську гірку з Майданом. 2004 року я підготував програму, метою якої є об’єднання Андріївського узвозу і Костьольної. Обидві вулиці не так далеко розташовані одна від одної: Костьольна — у верхній історичній частині Києва, а Андріївський узвіз піднімається від Подолу в це «верхнє» місто. Як було б мудро, коли б ці дві мистецькі вулиці з’єдналися саме на Володимирській гірці — нашій духовній святині. Це благотворно вплинуло б не лише на художню атмосферу на обох вулицях, а й, таким чином, з’явився б Великий Мистецький шлях, у центрі якого — на Володимирській гірці — художники зі всієї України могли б збиратися на вернісажах (приміром, у дні всенародних свят), аби показувати свою творчість, позитивно впливати на рівень культури.
— Як на цю ідею реагують батьки міста?
— Ніхто не підтримує. Ще в довиборний період були написані конструктивні листи мерові Києва, у Головне управління культури столиці, главам центральних райдержадміністрацій — Печерської, Шевченківської й Подільської. Нікого з попередніх керівників не залишилося, нові поки цю інформацію теж не сприймають. Напрошується логічний «прогноз»: якщо вони її не сприймуть, то не сидітимуть у кріслах,— мають же, врешті-решт, прийти такі люди, котрі сприймуть цю чудову у всіх відношеннях ідею, і вона втілиться, оскільки є очевидно корисною для столиці, яка «заростає» хмарочосами, бутиками, ресторанами, казино... Для культури і мистецтва залишається все менше ґрунту. Дух наживи витісняє потребу в музеях, театрах, галереях, бібліотеках. Не дай Боже дожити до такого часу, коли існування митця буде гласом волаючого в пустелі.
— Від художників я нерідко чую нарікання, що в Україні дотепер немає менеджменту в образотворчій сфері, тому арт-ринок звужений і відповідно ціни на художні твори занижено.
— Із менеджментом у нас поганенько, хоча національна Академія мистецтв і архітектури випускає таких фахівців, але вони кудись зникають. Я, скажімо, кілька років шукаю собі помічника — арт-менеджера, щоб професійно будувати роботу в галереї «Грифон»...
— Що мусить вміти арт-менеджер?
— Передовсім повинен бути класним мистецтвознавцем. Це ще й робота з художниками, правильна організація виставки, піар-підтримка, особиста чарівність, вміння відібрати талановиті роботи і запропонувати споживачеві. Нині — час швидких і якісних рішень, інакше випадеш із ритму життя.
— Чи не здається Вам, що в останні роки комерціалізація «поглинула» мистецтво? Навіть маститі художники, що люблять «чисте мистецтво», дедалі більше піддаються прислужницькій тенденції «чого зволите?»
— Така тенденція є, чимало художників змушені виконувати замовлення, потрафляючи низькому смаку. Це було за всіх часів: одні писали шедеври, реалізовуючи свої внутрішні високі потреби, інші реалізовували чиїсь потреби за принципом «Будь-яка забаганка — за ваші гроші». Згадаймо повість Миколи Гоголя «Портрет» — історію про художника, котрий спочатку малював для душі, а потім його лихий попутав, він став виконувати низькопробні замовлення і зник як особистість.
Художники постійно піддаються спокусам-провокаціям, бо треба заробляти на життя. Однією духовною їжею ситий не будеш, а з іншого боку, питання постає ребром — «Бути чи не бути?». Матеріальне змушує йти на компроміси, але є чимало непохитних художників, котрі працюють за покликом свого серця і навіть замовлення виконують з повною творчою віддачею. Зазвичай вони не такі відомі, як розпіарені «продажні» художники, але час розставляє усіх по місцях.
— Згадую випадок, що стався з моїм знайомим — відомим художником. Крутелик замовив йому велику картину розміром, здається, два на три метри. На ній треба було зобразити цього пана у кріслі під пальмою, а поруч — двох породистих собак, причому в одного з них замість морди мало бути обличчя дружини. Художник намалював картину, здав задоволеному замовникові, одержав чималі гроші. Та згодом сталася халепа: перед персональною виставкою цей крутелик телефонує художникові: «Шановний, я вважаю, що чудова картина про мене має зайняти на вашій виставці почесне місце, я готовий її вам надати». Художник ледь відбився від такої ведмежої послуги.
— Як бачимо, за все доводиться розплачуватися: іноді репутацією, іноді нервами. У моєму житті була одна замовлена робота, що закінчилася конфузом, але іншого плану. Це було наприкінці «перебудови», мені замовили розкішний фонтан: заввишки три з половиною метра, з кількома рівнями, з діаметром «дзеркала» басейну чотири з половиною метра. Як скульптор-модельник, я у короткий термін виготовив модель фонтана, усі форми (включаючи балюстради і вази), і віддав керамістам для реалізації задуму. Одначе фантастична інфляція призвела до того, що керамісти, доводячи фонтан до товарного вигляду, зрозуміли, що працюють задарма (адже загальна вартість роботи прораховувалася заздалегідь). Їхній ентузіазм згас, фонтан не зробили. Але! Я сам узяв у руки глину і сів за гончарне коло, став керамістом, аби, незважаючи на економічні негаразди, доводити справу до кінця. Тому що творити собі на збиток, але з любові до мистецтва і на радість людям, це вже аж ніяк не збиток.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

• ДЕТЕКТИВ ІЗ СКРИПКАМИ
• «ПРИГОЩАЙТЕСЯ» АНТИЧНИМ ВИНОГРАДОМ
• «СОВА» ЧИ «ЖАЙВОРОНОК» — ВИЗНАЧАЄ ОДИН ГЕН
• ФОТОЛІТОПИС ВАТИКАНУ

назад »»»