ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
СПОГАДИ ДЕСАНТНИКА. «ВОСТОК — ДЄЛО ТОНКОЄ»
Напевно, у багатьох українців Афганістан викликає неприємні асоціації. Похмурі гори без ознак зелені, бородані в бахматому лахмітті, й ніде не замилує око жіноче обличчя. Втім, це ще можна йому подарувати — не можна подарувати цинкові домовини, над якими нестямно ридали ще не старі жінки. В Україну їх, зокрема, прибуло 3360. Щоправда, з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року більше молодих хлопців загинуло у п’яних бійках і дорожньо-транспортних пригодах, але з того невелика втіха. Ми так і не зрозуміли цієї країни: спочатку нам не дозволяли знати правду про Афганістан, а коли дозволили, українці втратили до нього будь-який інтерес.

Найкраща бойова операція — без єдиного пострілу
Звернутися до цієї теми мене наштовхнула не річниця введення чи виведення наших військ. Якось на одному з «гарячих» засідань Київської міськради мені довелося зустрітися зі старим знайомим — Сергієм Бобком, котрий воював у Афганістані у 1986–1988 роках. Нині він співробітник спецпідрозділу міліції «Титан», що крім інших завдань, ще й охороняє в приміщеннях Київради громадський порядок. Це місце, де порушувати його можуть лише народні обранці: людей з вулиці туди, звісно, не пропускають. Втім, бійки між депутатами — цілком звичне явище для парламентів усіх країн, крім тоталітарних. Якщо туди обирають людей, котрі вболівають за справу, а не слухняних переможців соцзмагання з числа металургів чи доярок.
Проте розмова з Сергієм Бойком спонтанно перейшла із сьогодення в минуле, у спогади про службу в Афганістані. Кожна розповідь колишнього десантника — це окрема картинка з пережитого.

Монолог перший
«До Радянської армії мене призвали з Новосибірська, куди мої батьки приїхали з України зводити «новобудови п’ятирічок». Проте я щоліта приїздив до бабусиного села, товаришував із сусідськими хлопчаками, а коли одружився з сусідською дівчиною, то так і лишився на своїй новій старій батьківщині. Проте все це було потім. Тоді у 1986-му мене спочатку скерували до навчального центру в Литві, потім ні сіло ні впало до Афганістану. Не дали навіть акліматизуватися в Узбекистані чи ще десь в Середній Азії. Таким був хитрий тактичний хід генштабістів. Батьки новобранців розуміли: якщо дитину направляють служити в Середньоазіатський військовий округ, то вона неодмінно потрапить до Афганістану. Тому усіма правдами й неправдами через зв’язки у військкоматах намагалися відвернути лихо. А Литви, приміром, не лякався ніхто.
Протягом двох років я брав участь у 15 бойових операціях або, як казали там, у 15 бойових виходах. Наш полк охороняв автоколони на гірських дорогах. Розвідувальна рота заздалегідь займала найвищі точки, звідки партизанам-духам найзручніше було влаштувати засідку й атакувати колону. Інколи все обходилося без єдиного пострілу: противник або не встигав, або не наважувався напасти.
Найкраще було тоді, коли попереду колони рухався представник армійської розвідки, як його ще називали «особіст-договорник». Це був офіцер, котрий знав мову, звичаї серед племені, територією якого рухалася колона. Він домовлявся зі старійшинами про хабар, за який воїни племені не нападатимуть на колону, а також не дозволятимуть робити це іншим. Ватажки «духівських» банд вважали таких офіцерів найнебезпечнішими для свого руху людьми й призначали за їхню голову величезну винагороду».

Душмани лізли на кулі, бо їхні сім’ї тримали в заручниках
Афганістан — конгломерат безлічі різних націй та народностей, з яких панівне місце посідають афганці, котрі самі себе називають пуштунами. Ще довідники позаминулого століття зазначали, що в мирний час афганці великодушні й гостинні, на війні жорстокі, мстиві й лукаві. При цьому обов’язково наголошували, що війна — то природний стан афганців.
У країні обмаль землі, придатної для обробітку, а відтак мало осілого землеробського населення. Більшість афганців займається скотарством і ведуть напівкочовий спосіб життя. Коли ж воно не дає статків, промишляють розбоєм. Об’єктами їхніх нападів споконвіку були каравани, оскільки в Афганістані перетинаються торгові шляхи з Близького Сходу на Далекий, з Індії до Середньої Азії. Влада правителів країни слабка, обмежена свавіллям племінних вождів і доходи має переважно з торгового мита, тому афганські монархи постійно зайняті збройною охороною караванів та каральними експедиціями проти бунтівних племен.
Таким є мирний час Афганістану, який в його історії трапляється рідко. Порушити баланс рівноваги надто легко. Виявити надмірну твердість — обуряться й повстануть. Послабити віжки — сядуть на голову. Правити Афганістаном — все одно, що ходити по канату. Схибиш трохи ліворуч — впадеш. Схибиш трохи праворуч — теж упадеш. Якщо племена ще й об’єднаються для спільного походу на Кабул, то еміра (падишаха, президента) не врятує ніщо.
Наступна фаза громадянської війни настає тоді, коли з’ясовується, що Кабул із його караван-сараями не в змозі задовольнити усіх переможців, кожен з яких розраховує на ласий шматок. Тоді вони потроху починають знищувати один одного. Такі громадянські війни в Афганістані можуть тривати десятиліттями, зачіпаючи сусідні країни.

Монолог другий
«Війська, у яких я служив, називалися десантними. Однак то була лише назва, оскільки бойові виходи ми переважно робили пішки — гелікоптер був легкою здобиччю для душманів. Ракетна установка «Стрингер» — подарунок передової американської технології афганському народові — проста в обслуговуванні, проте може знищити вертоліт зі взводом вояків або й літак, якщо летить на низьких висотах і швидкостях. Для радянського командування то був такий неприємний сюрприз, що воно в перші роки війни обіцяло навіть присвоїти звання Героя Радянського Союзу тому, кому вдасться захопити цілий та неушкоджений «Стінгер».
Афганці, попри свою бідність, легко дістають й опановують нові види зброї. У XIX ст. англійці були здивовані, зустрівши в бою афганців, озброєних нарізними гвинтівками, котрі заряджалися з казенної частини. На той час ще не всі британські війська переозброїлися цією новиною.
Афганських партизанів під час війни з Радянським Союзом постачала вся Європа і особливо США. Водночас, як ми охороняли свої колони, інші наші війська полювали за ворожими караванами зі зброєю, котрі прямували до душманів із Пакистану. Цим займався армійський спецназ. Звучить красиво, але рідко хто з хлопців доживав до «дембеля». Вони тижнями блукали незнаними гірськими стежками, часто на «підніжному» кормі. Щохвилини могли підірватися на міні чи наткнутися на засідку. Нашій розвідувальній роті було трохи легше: ми охороняли колони, а не нападали на них. Однак теж часом доводилося «жарко».
Звичною тактикою «духів» було підірвати першу й останню машину колони, після чого вона стає нерухомою — дороги там настільки вузькі, що об’їхати палаючу машину неможливо. Спочатку партизани посилали в бій невеличкі групки чисельністю п’ять-шість осіб. Якщо тій вдавалося підібратися до колони та закрити її в пастці, тоді вони кликали решту душманів, аби пограбувати чи знищити вантаж. Якщо ця невелика група натрапляла на наш заслін, вона хутко повертала назад й зникала — афганці не дуже любили лізти під кулі.
Та одного разу полізли. Цілий полк з півтисячі вояків з вигуками: «Аллах-акбар!» кинувся на наш заслін чисельністю 38 солдатів. У нас, звичайно, була вигідна позиція, ми готувалися до оборони, й заздалегідь окопалися, але афганців було вдесятеро більше й лізли вони, немов навіжені. Дякувати Богові, нас підтримала наша артилерія, й ми вистояли, втративши лише шестеро вбитими. За цей бій усі, в тому числі я, отримали орден Червоної зірки, а загиблим посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
Потім з’ясувалася причина такої впертості. З даних радіоперехоплення розвідники дізналися, що нас атакував загін невеликого племені, котре ватажки душманів узяли в заручники: якщо, мовляв, не візьмете колону, усі ваші рідні та близькі будуть убиті. Пізніше з’ясувалося, що все плем’я вирізали. Отакі там закони війни».

Правити Афганістаном — все одно, що ходити по канату
У 1830-х роках Афганістан роздирала міжусобна війна великих племен, кожне з яких висувало свого претендента на трон еміра. Користуючись відсутністю сильної руки Кабула, дрібні племена робили нахабні розбійні набіги на Британську Індію, аж поки в англійців не урвався терпець. Зробивши ставку на дружнього їм принца Сауд-шаха, вони 1839 року відносно легко захопили Кабул і проголосили свого ставленика еміром.
Британці не лише утримували весь його придворний штат, а й щедро платили хабарі вождям племен, аби ті не повставали. Крім того, англійські інженери почали укріплювати фортецями вузлові афганські міста, будувати дороги й мости. Все це обходилося в чималу копієчку, але чого не зробиш для безпеки Індії, котра вважалася перлиною корони Британської імперії. Здавалося, в дику відсталу країну нарешті прийшла цивілізація. Та європейці надто шаблонно підходили до розуміння загадкової східної душі.
Один із впливових родичів еміра, принц Махмуд-хан, почуваючи себе обділеним, влаштував підступну змову. Спочатку він переконав британців, що вожді племені налаштовані лояльно, тож нема потреби витрачати на них гроші. Коли платежі припинилися, племена одразу повстали, а прибічники Махмуд-хана відчинили їм ворота Кабула. Багато європейців було вбито відразу, решта зачинилася у приміській фортеці, котру охороняв сильний англійський гарнізон. Оскільки без продовольства він не міг триматися довго, англійці погодилися на умови ватажка повстанців. Європейці мали залишити країну, а принц гарантував безпеку в дорозі, пообіцяв харчі.
Свого слова Махмуд-хан «дотримав» як «справжній афганець»: харчів на дорогу не дав, а в глухій Хайберській ущелині на англійський військовий обоз напали дикі племена. Чоловіків повбивали, жінок узяли в полон і продали в рабство. До своїх дістався лише один лікар, котрого афганці відпустили з поваги до його фаху. Ця повчальна історія допомагала вижити радянським хлопцям у 80-ті роки ХХ ст. І взагалі, як кажуть на Сході, «Восток — дело тонкое».

Монолог третій
«Під час війни інстинкт самозбереження пробуджував у людей такі здібності, яких самі від себе не чекали. Суворов, приміром, попереджав, що на два дні вперед не наїсися і не виспишся. Та коли нам загрожувала небезпека, ми відбивали ворожі атаки дві доби поспіль, й при цьому якось не хотілося ні їсти, ні пити, ні спати. Лише коли бій закінчився й небезпека минула, ми всі відчували, що смертельно втомилися. Якось перед атакою, котрої не чекали, треба було швидко окопатися, а під нами дрібне каміння. Так я за п’ять хвилин вирив окоп, із яким за звичайної обстановки вовтузився б щонайменше годину.
Коли роту «поливають» мінометним вогнем, й лишитися живим можна не завдяки силі, мужності чи досвіду, а сліпому випадкові, мимоволі починаєш молитися. Я не знав жодної молитви, не відвідував церкву, але там в Афгані Всевишній допомагав долати труднощі, вижити. Так ревно молився Господеві й Божій Матері, що самому стало дивно, звідки переконливі слова бралися.
Бували комічні ситуації, пов’язані з дрібним криміналом. Коли нас посилали на «точку» стерегти підходи до колони, зазвичай давали триденну пайку їжі (більше на собі не понесеш, бо важко). Потім, якщо доводилося сидіти довше, вертоліт скидав ще. Але молоді хлопці, у котрих від лазіння по горах прокидався звірячий апетит, з’їдали триденну пайку в перший же день. Потім сиділи «на дієті». Добре, якщо гелікоптер прилетить вчасно, якщо ж затримається, що тоді робити? Йшли до найближчих кишлаків і крали там курей. Соромно, звичайно, але іншого виходу не було».
* * *
Найдовше — сорок років, з 1933 до 1973 рр., удалося протриматися при владі Мухаммеду Захір-Шаху, останньому падишаху Афганістану. Звичайно, при ньому були і розбої на каравани, і повстання племен, і заколоти у військах, але загалом у країні, як за афганськими мірками, панував мир. Цей монарх вважався добрим сусідом Радянського Союзу, неодноразово відвідував Москву, де його зустрічали з великими почестями. Його образ навіть увічнено в кінокомедії «Невиправний брехун» за участю Георгія Віцина та Едіти П’єхи: там колоритного еміра Бурухана неперевершено зіграв Володимир Етуш. Проте під старість Захір-Шах таки десь схибив і був скинутий з престолу власними офіцерами. Заколотники оголосили Афганістан республікою і в країні настав такий безлад, що сусіди не на жарт були налякані за безпеку своїх кордонів.
Можна скільки завгодно критикувати керівництво СРСР за те, що воно влізло в Афганську війну, але погодьтесь, здорова логіка в його діях все ж таки була. Уявіть себе главою держави, з якою межує слабка країна, котру роздирає анархія й безглуздя. Вона не може ні завоювати вас, ні бодай відірвати шматок території, але може наробити чимало шкоди розбійними нападами. У вас є два варіанти дій.
Перший — силами свого обмеженого військового контингенту та слухняного місцевого уряду взяти під контроль хоча б вузлові міста й магістралі. Другий — не втручатися в чужі справи й посилити охорону кордону. В першому разі ваші вояки гинутимуть на чужій землі. В другому — будуть гинути на своїй землі, а крім них, ще гинутиме й цивільне населення, не рахуючи того, що знищуватимуться міста, села, дороги, мости.
Радянський Союз не вигадував нічого нового: він зробив те, що до нього неодноразово робили англійці, а пізніше американці. У тому, що південним кордонам СРСР загрожувала небезпека, можна не сумніватися. Після повітряної атаки на Нью-Йорк 11 вересня 2001 року стало зрозуміло, що з території Афганістану можна робити набіги не лише на сусідні землі, а й далеко за океан.
У листопаді того ж 2001 року історія вкотре повторилася: війська США разом зі своїми афганськими союзниками порівняно легко заволоділи Кабулом. Проте Афганістан — з країн, які легко завоювати, але якими важко правити. Що у них з того вийде, час покаже, принаймні через півсотні років.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»