ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОСТАТІ
ПЕРЕМАГАТИ І ЖИТИ!

Про Олену, заслуженого майстра спорту мені розповіли в Національному комітеті спорту інвалідів України. Першу перемогу здобула ще школяркою на обласній олімпіаді спортсменів-інвалідів, що відбувалася в Боярці. Тоді Оленка представляла Макарівський район, де вона жила. Легко і з високими результатами дівчина виступала в багатьох видах інваспорту.

У ТРИРІЧНОМУ ВІЦІ ЇЙ АМПУТУВАЛИ НІЖКИ, А ЧЕРЕЗ ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ВОНА ПІДКОРИЛА ОЛІМП І СТАЛА ГЕРОЄМ УКРАЇНИ!

Торік на ІХ Паралімпійських іграх у Турині Олена досягла тріумфального успіху з біатлону та лижних гонок. Вона стала володаркою шести медалей — чотирьох золотих, однієї срібної та бронзової. Ще одну нагороду — 75-грамову спеціальну медаль зі щирого золота найкращій спортсменці Паралімпіади-2006 вручили організатори. За визначні досягнення Олені Юрковській у 22 роки надано найвище звання в державі — «Герой України» із врученням Золотої Зірки.
На зустріч Олена стрімко вирулила на модерновому авто. На обличчі — сонячна усмішка. Дівчина — щира і приємна співрозмовниця. Не хочеться вірити, що в неї немає обох ніг, що ходить вона на протезах...

Там, де гори підпирають небо
У славнозвісній Коломиї на Прикарпатті жила родина Юрковських: мама Наталя Дмитрівна, тато Юрій Сергійович, старша сестричка Тетянка, молодша Юля та наша героїня — Оленка. Дзвінким сміхом дівчинка зустрічала світанки, збивала ніжками росу на зелених луках, збирала оберемки лісових квітів. Хто б міг подумати, що казкове дитинство переможе звичайнісінька підступна хвороба — вітрянка, обернеться для дитини трагедією. Хвороба дала ускладнення і призвела до гангрени.
Велика біда постукала в двері родини Юрковських. Оленку рятували всі гуртом — рідні й сусіди. Але... Життя дівчинки лікарі врятували, але ніжки довелося ампутувати. Одну до коліна, другу — трохи вище. Певний час дівча перебувало на межі життя і смерті. Недуга відступила. Через кілька місяців Оленка вчилася ходити знову, тепер уже на дитячих протезах. У перший клас, як і всі діти, пішла до середньої школи. Хоч як важко було крок за кроком, метр за метром долала чималу відстань. Подружки дитячим серцем відчували, як непросто дається однокласниці кожен той крок. Інша справа дорослі: хтось посміхнувся, хтось жорстоко й дошкульно глузував з інваліда. Боялася, щоб ніхто не побачив її сліз, а вже на ранок просила маму, аби вчителі приходили займатися з нею вдома.
Батько поїхав на заробітки до Росії і за рік безвісти пропав. Родина подавала на розшук, але безрезультатно. Трьох доньок — Таню, Оленку і Юлю мама Наталя Дмитрівна виховувала, вчила і ставила на ноги сама. Коли Оленці виповнилося років дванадцять, родина Юрковських переїхала з Івано-Франківщини на Київщину. І це зрозуміло: ближче до столиці, кращі фахівці-ортопеди. Оселилися у Макарові.

Спорт полонив несподівано
Одного дня мама прийшла з приємною звісткою:
— Оленочко, я зустріла чудову людину — Олександра Івановича Каурайнена. Він тренер з волейболу.
Та про який спорт мова, коли дівчині 13–14 років, а в голові лише дискотеки, друзі. На допомогу прийшла подружка: «Оленко, заради мене сходимо на тренування, хоча б подивимося». Ось так і розпочала свою спортивну кар’єру із «сидячого» волейболу. Пізніше займалася настільним тенісом. Навіть на змагання до Миколаєва їздила. Здається, третє місце тоді привезла. Виступала за Макарівську чоловічу команду.
Згодом доля подарувала їй ще одне знайомство — з Валерієм Сушкевичем, головою Національної асамблеї інвалідів України.
— Коли вперше з ним спілкувалася,— зізнається Олена,— не надала особливого значення тому, хто він. На всі запитання лише кивала головою «так» або «ні». Наступна зустріч з Валерієм Миколайовичем уже потребувала конкретної відповіді. Він запропонував спробувати себе в лижних гонках. І тоді я погодилася, хоча жодного разу не ставала на лижі. Звісно, бачила, як дорослі їздять, але не уявляла, як їздитиму сама, на протезах. Потрібна спортивна рівновага.
І все ж — відважилася. Олену посадили за спеціальний пристрій і... вона поїхала. Після тренувань нестерпно боліло все тіло. Ще мить, і можна було обрати легший шлях — відмовитися. Та захопили й перемогли неймовірної краси гірські пейзажі, сніг вигравав дрібними діамантами, а вдалині виднілися Альпи! Водночас хотілося довести іншим людям, котрі мають проблеми зі здоров’ям, що головне — не опускати рук. Тоді до неї підійшов Орест Стефанишин: «Олено, я дуже вимогливий тренер. Даю тобі час на роздуми і хочу почути ствердну відповідь, чи хочеш ти займатися цим видом спорту». Вона відповіла одразу: «Так! Хочу!» Дуже хотілося повернутися сюди ще раз...
У 2001 році на світовій першості з лижних гонок серед спортсменів-інвалідів Олена Юрковська здобула срібну медаль. А потім були зимові Паралімпійські ігри 2002 року в американському Солт-Лейк-сіті. Тут спортсменка завоювала срібну медаль з біатлону та три бронзові медалі на різних дистанціях лижних гонок. Олені Юрковській було надане високе звання заслуженого майстра спорту. Заслуженим тренером став і її наставник, старший тренер збірної України Валерій Казаков.
А вже за рік юна спортсменка завоювала п’ять золотих медалей на міжнародних змаганнях у Німеччині. Українська лижниця стає популярною в світі інвалідного спорту, про неї пишуть газети, знімають репортажі.
І ось — Турин, ІХ зимова Паралімпіада. Справжній фурор Олени Юрковської — чотири золоті, срібна та бронзова медалі! Оргкомітет визнає її найкращою спортсменкою світу на Паралімпійських іграх в Італії і під час закриття ігор нагороджує спеціальною медаллю із щирого золота. Такого успіху не чекали ні тренери, ні рідні.

Подарунок для мами
Олена без краплиночки гриму. Здається, вона схожа на героїнь Рембрандта. На мить зосереджується.
— Я часом дивуюся людям, котрі кажуть, що Господа немає... Був такий випадок. Я тоді ще їздила в колясці. Заплющу очі, бувало, і кажу: «Боженько, допоможи, аби мені зробили операцію і виготовили протези!» Через два дні телефонує мій тренер і каже: негайно готуйся до операції, бо знайшли спонсора і обіцяють виготовити протези! І сталося диво! Певно, я добре молилася і просила Всевишнього допомогти. Чесно зізнаюся, що в основному покладаюся на власні сили, у відповідальні моменти звертаюся до Всевишнього. Бо ж якщо нічого не робити, то що можна вимолювати?!
Якось перед Паралімпійськими іграми мама попросила мене: «Оленко, донечко, подаруй мені медальку... Золоту!» Перед самісінькими змаганнями я згадала про мамине прохання і знову звернулася до Господа: «Допоможи мені, Боже, здобути хоча б одну медаль...» А тут аж чотири, ще й золоті! Чесно кажучи, я розгубилася, не чекала такого успіху. Певно, це був найкращий подарунок до маминого ювілею. На жаль чи на щастя, я не вмію виражати емоції на людях. Але своїй матусі дякую щодня. Адже усі ці перемоги — завдяки її недоспаним ночам і чуйному материнському серцю. Я вдячна їй за те, що не лише подарувала мені життя, а й змогла разом зі мною подолати перешкоди. Коли зі мною сталася біда, їй сказали, мовляв, віддай її до інтернату... І на те мама відповіла: «Це моя дитина. Я її народила. І якщо мені випала така доля, то я мушу цей хрест нести!» Після перемоги в Турині я сказала мамі: «Досить працювати, сиди вдома». Але вона не змогла без колективу, людей, далі працює.
Часом хтось, можливо, й ненавмисне, та все ж дорікне: «Як добре, що ти займаєшся спортом, все ж таки якась реабілітація...» На що я відповідаю: «Свою реабілітацію я пройшла ще в дитинстві, коли мама возила мене по санаторіях». Сьогодні — це для мене серйозний спорт і я прагну до кращих результатів.

І мрія... котра — на двох!
— Усі мрії збуваються,— по-дитячому усміхається Олена,— але до того потрібно докласти багато зусиль. Перемоги даються важкою працею, часом непосильною. У дитинстві я мріяла злітати в космос. Я навіть вірила, що є інопланетяни. Тихенько виходила на балкон пізно ввечері і шепотіла: «Інопланетянчики, заберіть мене політати в космосі! Я так хочу зблизька подивитися на зіроньки!» Та вони не прилітали...
До зірок Олена злітала сама, підкорюючи Олімп. Досягши першого успіху й заощадивши трохи грошей, перевезла родину на Крюківщину, що під Києвом. Тепер у чотирикімнатній квартирі оселилися мама, старша сестра Тетяна з чоловіком Вадимом, їхні дітки та вівчарка Карат і лабрадор Альта Керолайн.
У відповідь на моє здивування Олена заспокійливо відповідає, що у власній трикімнатній квартирі, що у Вишневому, поки що робить ремонт і готується до самостійного життя.
Олені не притаманна зіркова хвороба. Вона ніколи не радіє до сліз. Вважає, що кожну мить життя варто сприймати як дарунок Всевишнього і прагнути наступної. А мрій вистачає. Скажімо, захотілося прибрати в кімнаті, негайно берись за справу. Бо за мить захочеться поїхати на іподром. Олена обожнює коней і верхову їзду. Любить кататися в Пирогово. А ще любить посидіти з вудочкою біля річки чи ставка. Вона водить авто і просить Господа, аби їй на дорозі не траплялися «гаїшники». Мріє політати на винищувачах... Колись поставила за мету стрибнути з парашутом і — стрибнула. От тільки трішечки розчарувалася: коли розплющила очі, усе було захмарено, проте є можливість повторити стрибок.
Єдина проблема — не вистачає вільного часу: послухати музику, посидіти за комп’ютером, дов’язати кофтину. Олена — четвертокурсниця факультету фізичного виховання Переяслав-Хмельницького педагогічного університету. Тішиться тим, що з деканом пощастило. Микола Васильович Данилко розуміє її завантаженість і дозволяє складати сесії достроково.
Олена ділиться своїм найпотаємнішим: вона щаслива, бо зустріла свою «половинку»! Сергій Хижняк прийшов у їхню команду у 2003 році. А ближче й романтичніше вона познайомилася з коханим на Львівщині.
— Напевно, весна вплинула,— зашарілася Олена.— Там така гарна природа, надихає на романтичні стосунки. Сергій — цікавий співрозмовник. Я відчула, що він мені подобається. У нас не було зізнань у коханні і вірності. Я навіть соромилася привести його додому. Тепер є мрія — одна на двох!

Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:

• УКРАЇНСЬКІ АЛЬПІНІСТИ ШТУРМУЮТЬ ГІМАЛАЇ

назад »»»