ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ХТО ПОКЛАДЕ КРАЙ БЕЗГОСПОДАРНОСТІ?
НА СЕМИ ВІТРАХ ОПИНИЛИСЯ КОЛИШНІ ВІЙСЬКОВІ МІСТЕЧКА, ВИВІЛЬНЕНІ В ПРОЦЕСІ РЕФОРМУВАННЯ НАШОЇ АРМІЇ

Україна успадкувала від колишнього Радянського Союзу близько 10 тисяч військових містечок. Звісно, що після скорочення чисельності армії вони стали не потрібні Міністерству оборони. Їх передають на баланс місцевих органів влади. Цей процес регулюється законами України, нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, військового відомства. Здається, проблем не повинно бути: непотрібне армії містечко в установленому порядку передайте цивільній владі. Проте на практиці все значно складніше.

Свого часу полковник Сергій Олійник — командир авіаційного з’єднання — довго оббивав пороги кабінетів місцевих чиновників, аби ті прийняли на баланс селищної ради майно авіаторів. Ті погодилися, але висунули вимоги: відремонтувати десятки будівель, встановити в котельні нове обладнання тощо. Де ж у командира такі матеріальні ресурси, кошти? Але в селищній раді й слухати не хочуть... Зрештою, після втручання високого начальства полковникові Олійнику таки вдалося спихнути військове містечко місцевій владі. Але нерви Сергію Петровичу та його колегам попсували добряче!
За словами міністра оборони України Анатолія Гриценка, процес передачі військового майна складний, сповнений всіляких бюрократичних перепон. Можна зрозуміти й керівників місцевих органів влади, котрі бояться приймати аварійні об’єкти, нести за них відповідальність. Тому часто колишні військові споруди залишаються без господарів. Так сталося і з містечком, що неподалік Вінниці. За кілька місяців все майно, що було на його території, розібрали місцеві жителі: державі завдано збитків на кілька мільйонів гривень. А коли виникла необхідність розмістити на його базі полк, то довелось все відновлювати й будувати наново.
За часів колишнього Союзу поблизу Узина на Київщині дислокувалася авіаційна дивізія стратегічного призначення. Зрозуміло, що для стратегічних ТУ-95, які несли на собі ракети з ядерними боєголовками, був побудований добротний аеродром зі всією необхідною інфраструктурою. Вартість бази сягала сотень мільйонів радянських карбованців.
На початку 1990-х дивізія була розформована, а аеродром, за словами тодішніх керівників військового відомства, мали адаптувати до цивільних літаків. Розглядалося навіть питання про те, щоб на його базі побудувати філіал Бориспільського аеропорту. Були й інші варіанти використання колишнього військового об’єкта, але далі розмов справа тоді не пішла, і злітно-посадочні смуги поступово позаростали бур’янами. А ще сюди почали навідуватися жителі навколишніх сіл, забираючи все, що могло знадобитись.
Подібна доля, на жаль, спіткала десятки колишніх військових аеродромів у різних куточках України. Свого часу близько 40 таких об’єктів військове відомство передало на баланс місцевих органів влади. Відверто кажучи, авіабази були не в ідеальному стані, але після відповідного ремонту їх можна було б використовувати якщо не за призначенням, то в інших цілях, пов’язаних з господарською діяльністю місцевих громад. Проте на ці дорогі й складні об’єкти здебільшого махнули рукою. Та й хто у Василькові чи Узині може дати раду військовому аеродрому?
Ще один сумний приклад — Мукачівський військовий аеродром, на якому раніше базувався полк винищувальної авіації. Упродовж кількох років вирішувалася його доля в різних чиновничих кабінетах, аж поки у 1999-му його не передали із загальнодержавної власності до обласної, а наприкінці 2005-го — під юрисдикцію Мукачівської держадміністрації.
Сьогодні цей об’єкт, вартість якого становила десятки мільйонів доларів, може слугувати... музеєм! Так, саме музеєм нашої безгосподарності: аеродром кілька років охоронявся підрозділами МВС, приватними фірмами. Але це не завадило охочим цупити з нього все, що погано лежало...
Нині, за словами заступника міністра оборони України Володимира Бойка, на балансі військового відомства є близько двох тисяч військових містечок на площі понад 500 тисяч гектарів. Якщо говорити конкретніше, то йдеться про майже 42 тисячі різних будівель і споруд. Міноборони докладає — не побоюсь цього слова — титанічних зусиль для того, аби їх позбутись. Цивілізованим шляхом. Зокрема, останнім часом під юрисдикцію місцевих органів влади вдалося передати понад 100 військових містечок з кількома тисячами різноманітних споруд.
Поступово крига скресає. До важливості проблеми нарешті повернувся обличчям уряд. Торік Міністерство фінансів виділило 106 мільйонів гривень субвенції на фінансування передачі в комунальну власність 1 213 житлових будинків. Що це дало Міністерству оборони? Відомство звільнилося від виконання невластивих йому функцій і більше уваги може приділяти питанням, пов’язаним з обороноздатністю нашого війська. У поточному році передбачається виділити місцевим органам влади 170 мільйонів гривень, що сприятиме передачі до комунальної власності понад тисячі житлових будинків.
Правда, до остаточного вирішення складної проблеми ще далеко: нині МО змушене опікуватись ще 450 військовими містечками, витрачаючи чималі кошти на їхню охорону, підтримання в належному стані. А так не повинно бути: в армії дещо інші функції.
Процеси скорочення військових формувань відбувалися в багатьох країнах. Зокрема, в Угорщині, Чехії, Польщі, Німеччині. Мені доводилося спілкуватися з представниками армій цих країн і ні від жодного я не почув, щоб їхні збройні сили опікувалися майном, яке стало не потрібним.
— У цих країнах створили відповідні інституції, що охороняють майно військових і поступово вирішують його долю,— розповідав мені Веслав Топольський — заступник військового аташе з питань оборони при посольстві Республіки Польща.— Наприклад, майнові комплекси виставляють на аукціони. Не скажу, що є черга, аби їх придбати, але, як правило, вони не чекають роками нових господарів.
У деяких країнах, скажімо, в Німеччині, коли немає інших варіантів розв’язання проблеми військових містечок, то їх просто знищують, а землі рекультивують і на них вирощують сільгосппродукцію або ж будують сучасне житло. Одне слово, не витрачають державні кошти на їхню охорону тощо. Нам, звісно, не потрібно сліпо копіювати чужий досвід. Але повчитися в сусідів варто. Хіба не можна на базі покинутих військових містечок створювати виробничі підрозділи?

Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• БУДІВЕЛЬНИЙ БУМ ІЗ ЗЕМЕЛЬНИМ ПІДТЕКСТОМ

назад »»»