ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ПІДЛІТКОВЕ НАСИЛЬСТВО І ЯК З НИМ БОРОТИСЯ

Останнім часом деякі школярі взяли моду не лише знущатися зі своїх однолітків, а й знімати цей процес на відеокамери мобільних телефонів, аби потім розповсюдити запис серед знайомих, друзів, а то й у всесвітній мережі Інтернет. Сумну славу здобули одинадцятикласники однієї з чернівецьких шкіл, котрі навіть змонтували відеофільм. Цей «шедевр» став широковідомий далеко за межами України.

Загадки віктимології
Проблему насильства в дитячому середовищі широко обговорювали на спільній колегії міністерств освіти та внутрішніх справ. Керівник останнього Василь Цушко побачив один зі шляхів вирішення проблеми в забезпеченні фізичної охорони навчальних закладів і встановленні у них камер відеоспостереження. Що й казати, порада слушна. Тільки не для тієї ситуації, коли дитина сама свідомо чи несвідомо робить усе для того, щоб стати жертвою насильства.
Така поведінка називається віктимною, й стосовно цього є ціла наука віктимологія. Перед тим, як повести про це мову детально, спинюсь на деяких моментах, в котрих за аналогією можна провести паралель з проблемою насильства серед підлітків.
Якось оперативники з відділу боротьби з незаконною торгівлею людьми переповіли випадок із життя одного засудженого до позбавлення волі ділка, котрий переправляв українських дівчат до закладів розпусти Західної Європи. Він задля забави поставив цікавий експеримент. Вишикував десятеро дівчат, яких збирався відправити до Німеччини, і відверто повідомив, що на них чекає далі, коли після перетину кордону їх продадуть різним людям. Двом із них пощастить — вони потраплять в хороші руки і протягом року зароблять стільки грошей, що зможуть купити квартиру в Києві. Трьом, навпаки, не пощастить — вони опиняться в підпільних борделях, де нічого не зароблять, а ще й будуть раді, що вирвалися живими з того пекла (там їх жорстоко експлуатуватимуть і битимуть). Решта працюватиме у відносно нормальних умовах, але грошей заробить порівняно небагато — лише в півтора-два рази більше, ніж тут, займаючись тим самим. Тож у вас, дівчата, є час на роздуми.
Гадаєте, хтось відмовився? Аякже! Кожна сподівалася, що щасливий квиток випаде саме їй, й кожна була певна, що лихо її обмине. Це — класичний приклад віктимної поведінки, коли людина свідомо йде на ризик. Але далеко не кожну відверто попереджують про небезпеку — частіше обіцяють лише золоті гори. Скажуть, що наших дівчат штовхає на цей шлях безпросвітне жебрацьке існування? Можливо. Та повернімося від проблем проституції до проблем школярів. Щоправда, поки що не наших, а тих, котрі живуть по той бік океану. В країні, яку (багато в чому справедливо) вважають взірцем демократії й матеріального добробуту.
Громадськість США стурбована тим, що все більше школярів у вільний час займається проституцією (як дівчаток, так і хлопчиків). Причому з цілком забезпечених як для середнього класу родин. Головний мотив підлітків — бажання заробити кишенькові гроші, щоб не бути в цьому питанні залежними від батьків.
А нещодавно з тих же Сполучених Штатів прийшло чергове скандальне повідомлення: в одній із середніх шкіл штату Луїзіана учні віком 11–12 років влаштували публічний секс. Двоє хлопчиків позакладались, хто з них швидше здійснить статевий акт із дівчинкою за п’ять-десять хвилин, на які вчитель зазвичай виходить з класної кімнати. Служити їм за «асистенток» погодилися двоє однокласниць. Не виграв ніхто: вчитель повернувся раніше, ніж вони розраховували, тому застав своїх учнів, коли ті захоплено вболівали за певну пару. Тепер цією справою займається поліція штату.
Героями цієї історії були дітлахи зовсім не з бідняцьких «кольорових» кварталів, де мешкають африканці, латиноамериканці чи філіппінці. Вони були з родин американців, котрих ще називають «стовідсотковими». Отже, справа явно не в тому, що важка економічна ситуація нібито не дає батькам змоги приділяти належну увагу вихованню дітей.
Тепер повернімося до проблем українських підлітків. Статистика насильства в їхньому середовищі практично не ведеться, а дані, що є в розпорядженні МВС, довіри не викликають. Аби переконатися в цьому, варто процитувати невеликий уривок із аналітичної довідки про динаміку злочинності в Україні протягом 2002–2006 років, котра була опублікована Департаментом громадських зв’язків.
Там, зокрема сказано, що «підліткова злочинність почала скорочуватися: з 30,9 тис. злочинів у 2004 році до 19,6 тис. у 2006-му. Водночас на тлі зниження підліткової злочинності зростають деякі її види — крадіжки, розбої, грабежі, хуліганство». Отже, у пересічного читача, напевно, складеться враження, ніби все йде добре, от тільки з деякими видами злочинів не все гаразд. Така собі невелика пляма на сонці.
Але дозвольте запитати, які ще злочини, крім чотирьох названих, найчастіше скоюють підлітки? Зрозуміло, що не господарські, як то ухилення від сплати податків, і не службові, як, приміром, отримання хабара. Частка убивств і зґвалтувань ніколи не перевищувала відсотка у загальній структурі злочинності, тож їхнє збільшення чи зменшення не може суттєво вплинути на загальні показники. За рахунок якого виду злочинів досягнуто зменшення їхньої кількості, якщо розбійні напади, грабежі, крадіжки та хуліганства разом узяті становлять майже 90 відсотків підліткового криміналу.
Лишається тільки наркоманія — зменшилася кількість виявлених випадків незаконного зберігання наркотиків. Але ж даруйте, кримінальну справу по них порушують не на підставі заяви потерпілого, а рапорту працівника міліції, котрий під час обшуку вилучив їх з кишені чи оселі затриманого. Зменшення їхньої кількості може свідчити лише про послаблення оперативного тиску на наркоманію, що аж ніяк не можна вважати позитивною тенденцією.
Тож зрозуміло, що з такими аналітиками ми далеко не заїдемо, й дати правильну оцінку ситуації можна із залученням цивільних фахівців. Навіть якщо йдеться про суто міліцейські питання. Ми пропонуємо проаналізувати явище на двох типових конкретних прикладах того, як «білі ворони» потрапляють в об’єктиви відеокамер.

Про безпечну й небезпечну зони
Отже, фабула перша. Місце дії — один із районних центрів Полтавської області. Головний герой — 14-літній хлопчик, назвемо його Романом, над яким періодично знущалася група підлітків, котрі мешкали з ним в одному мікрорайоні й ходили разом до однієї школи. Його били, роздягали догола, примушували виконувати принизливі процедури, а одного разу зґвалтували у збоченому вигляді й відзняли це на відеокамеру мобільного телефону. Батьки потерпілого дізналися про все останніми, коли зроблені записи «гуляли» по місту. Справа розглядається в міліції та суді.
Усе ніби просто й зрозуміло, поки не почнемо розбиратися детальніше. Коли почнемо, то з’ясуємо, що знущання відбувалися в недобудованій споруді цегельного заводу, розташованій у кількох сотнях метрів від житлового масиву. Але найцікавіше те, що Романа ні після першої, ні після другої екзекуції ніхто туди силоміць не тягнув. Швидше навпаки: хлопці ще й проганяли його, але він сам раз за разом за ними ув’язувався.

Вам незрозуміло? Я теж спочатку нічого не втямив.
Виявляється, усі підлітки мікрорайону поділялися на дві категорії: «мамині синочки» та «справжні пацани». Це однак не заважало їм разом гратися на спортивному майданчику масиву у футбол, волейбол чи баскетбол. Ніхто ні над ким не насміхався, ніхто нікого не зачіпав. То була, умовно кажучи, безпечна для всіх зона: поглянеш збоку — діти як діти.
Та потім «мамині синочки» розходилися по домівках, а «справжні пацани» вирушали до небезпечної зони — до зарослої будівлі. Там вони займалися тим, чим підлітки зазвичай воліють займатися чимдалі від очей дорослих: курили коноплі, пиячили, вели непристойні розмови. Бувало, що гуртом займалися сексом із легкодоступними дівчатами, якщо були гроші скластися їм на вино, шоколад і цигарки. Але найбільше полюбляли битися між собою.
Бійки виникали з будь-якого приводу: щось не те сказав, не так подивився. Дав щигля по носі задля загального сміху — от вже й причина побитися. Якщо зумів за себе постояти — значить «справжній пацан». При цьому не мало значення, хто переміг, головне, аби бився завзято. Якщо стерпів образу й не став до бою, отож — боягуз, бути тобі білою вороною. На такого накидаються всі й вигадують для нього найогидніші знущання.
Роман був саме з тих, хто не міг за себе постояти. Здавалося б, якщо тебе побили раз, побили другий, то й не ходи туди більше. Йди додому: грайся на комп’ютері, переглядай телепередачі, читай книжки. Врешті-решт, грайся з усіма на спортивному майданчику — там тебе ніхто не зачіпатиме. Але ж ні — дуже хлопчикові подобалося бути в гурті «справжніх пацанів»: вести з ними погані розмови, споглядати їхні бійки, вживати з ними алкоголь. Задля такого спілкування він був згоден терпіти всі приниження. Тим більше, що не щоразу йому випадало таке лихо — не завжди у хлопців був настрій на те, щоб із когось познущатися.
Щодо легкодоступних дівчат, то в цьому питанні «справжні пацани» жорстко дотримувалися принципу такої собі «демократії»: якщо ти складався грішми нарівні з усіма, то на рівні з усіма маєш право на секс. Незалежно від того, чи ти авторитет, чи біла ворона.

Зґвалтування «за згодою» й без
Фабула друга. Місце дії — місто Київ. Головна героїня — 13-літня школярка, яку ми назвемо Ганна. За те, що вона нібито зводила наклепи на подруг і взагалі багато базікала, її вирішила покарати однокласниця Оксана: вона жорстоко побила бідолашну дівчину, яку потім по черзі зґвалтували п’ятеро хлопців.
Постраждала Ганна заздрила Оксані, котра приятелювала зі старшими за віком хлопцями, в яких водилися гроші (звідки вони бралися, дізнаємося згодом), й попросила залучити і її до їхнього гурту. Оксана попередила, що за це приятелювання доведеться платити своєю дівочою честю, але дівчинка була згодна на все.
Згодом Ганна закохалася в одного з хлопців і відверто розповіла йому чимало пліток із життя своїх подруг. (Урешті-решт, не про музику ж із літературою їм було говорити в ліжку). Тож вона балакала, балакала, та й набалакала зайвого. Хлопець таємниць з її базікання не робив. Невдовзі Оксана мала через це великі неприємності: дехто дізнався про подробиці її статевого життя дещо більше, ніж йому належало б знати. Таким був привід до помсти.
Ганну викликали на розправу прямо зі школи. На той час скандал поміж дівчатами пройшов свою словесну фазу, тож дівчинка знала, що хлопці забирають її не для приємної розмови. Вона могла б не піти з ними, але залишила уроки й пішла. Потім вона сказала на допиті, що її примусили йти погрозами.
Тепер найцікавіше. В школі, звідки її забирали, знаходився кабінет інспекторів міліції, але вона не звернулася по допомогу ні до них, ні до своїх учителів. Річ тут зовсім не в погрозах: Ганні самій страшенно кортіло відверто поговорити з подругою в присутності свідків: якщо не виграти дискусію з нею, то хоча б виправдатися або вибачитися й відновити нормальні стосунки у компанії. Тож навіть якби її тримали за одну руку мати, а за іншу вчителька, дівчисько все одно зробила б свій вибір — пішла б із хлопцями.
Інший момент. Коли розправа була в розпалі, хлопцям довелося терміново перебазуватися на іншу квартиру, оскільки ось-ось мали повернутися з роботи батьки одного з них. Близько години вони шукали по житловому масиву іншу оселю, потикаючись то до одного, то до іншого будинку. Ганну в цей час водили із собою. Вона достеменно знала, що там, куди приведуть, її битимуть й ґвалтуватимуть. Водили її не зі зв’язаними руками і не під дулом пістолета, тож по дорозі у неї було безліч можливостей втекти. Кілька разів вони проходили повз будинок районного управління міліції, біля якого в будь-який час доби можна побачити його працівників. Тож покликати на допомогу було кого. Проте дівчинка цього не зробила та й не збиралася робити: вона ще сподівалася, що їй вдасться умовити компанію вибачити її та не проганяти зі свого кола.
Через два роки хлопці, котрі її ґвалтували, були засуджені до різних термінів позбавлення волі: від п’яти до семи років. Але не стільки за зґвалтування, скільки за численні розбійні напади та грабежі, в яких вони були викриті (от звідки у них водилися гроші). Ганна та її мати під час слідства поводились дивно: то подавали заяву в міліцію, то забирали її. Коли стало зрозуміло, що її кривдники надовго потраплять до в’язниці незалежно від того, дасть вона обвинувальні покази, чи ні, оперативники таки умовили їх дати. Ганні з матір’ю байдуже, а їм зайвий показник розкриття злочину надзвичайно потрібен для статистики.
Проте дівчинка зуміла й тут насмішити людей. Про того хлопця, в якого вона була закохана, так і не дала свідчень. На суді Ганна стверджувала: поки інші ґвалтували, цей спитав дозволу вступити з нею у статевий зв’язок. Вона йому не відмовила.
Тож мораль нашої «байки» буде короткою: не хочеш бути битим, не лізь туди, де б’ють. Аби лишень дорослі вміли роз’яснити це дітям так, щоб ті повірили.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»