ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ІВАН СТЕПАНОВИЧ ЗМІНЮЄ ПРОФЕСІЮ
Нині однією з головних тез у вітчизняному політикумі є така: катастрофічно не вистачає нових імен. Мовляв, «колода» старих кадрів тасується уздовж і впоперек. Певно, раціональне зерно у такому припущенні є. Це доводить, зокрема, несподіване призначення Івана Плюща Секретарем Ради національної безпеки та оборони.

Узагалі, Іван Степанович — постать унікальна в українській політиці, саме тому, що він понад півтора десятка років перебуває, так би мовити, у провідних її ешелонах. Пан Плющ став широко відомим ще у 1990 році, коли під його головуванням Верховна Рада тоді ще УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет, по суті, перший серйозний документ на шляху до утвердження державності. На той час Іван Плющ був першим заступником керівника парламенту. Проте голова — наразі покійний Володимир Івашко — саме тоді віддав перевагу московській кар’єрі, що згодом виявилася невдалою.
На посаді першого віце-спікера Іван Плющ зустрів українську незалежність. Тож лаври першості щодо ухвалення Акту про державний суверенітет від 24 серпня 1991 року цілком заслужено належать не йому, а Леонідові Кравчуку, тодішньому голові Верховної Ради. Місце Леоніда Макаровича Іван Степанович посів пізніше — після обрання Кравчука президентом України.
Саме на долю Плюща випало вести тодішній склад Верховної Ради до дострокових виборів. Нагадаємо, тоді, як і тепер, парламент обирали на п’ять років, але творити закони депутатам першого скликання вдалося лише чотирирічку. Оскільки у 1994 році дочасно проводилися як парламентські, так і президентські вибори, голова ВР вирішив узяти участь в обох «марафонах».
До парламенту Плюща обрали, що називається, без особливих проблем, але на посаду спікера свою кандидатуру він висувати відмовився, мотивуючи це бажанням позмагатися за головну «булаву» в державі. Втім, аналітики запевняють, що то був лише тактичний задум Івана Степановича. Мовляв, він настільки був переконаним, що з першої спроби спікера обрати не вдасться, що сподівався запропонувати свої послуги після невдалих спроб. Одначе не так сталося — головою Верховної Ради другого скликання став Олександр Мороз.
Іван Плющ залишився рядовим депутатом, адже і на президентських перегонах його спіткала невдача — лише п’яте місце з шести претендентів. Та прізвище «Плющ» продовжувало викликати неабияку повагу та цікавість у журналістів. Більше того, в розпал численних прем’єрських криз Івана Степановича мало не щоразу називали одним із претендентів на посаду глави уряду.
Прем’єром Плющеві побувати не довелося. Однак у 1996 році під час утворення нової й, як вважалося, перспективної партії НДП, Іван Степанович виявився серед її активістів. На установчому з’їзді він навіть назвав НДП партією своєї мрії.
Після президентських виборів 1999 року, коли Леонід Кучма вдруге посів найвищу державну посаду, новий-старий глава держави вирішив утворити у парламенті більшість, котра б діяла в унісон із ним. Тодішній спікер Олександр Ткаченко для нової стратегії не підходив, адже колись теплі стосунки між ним і Кучмою були зруйновані президентськими виборами, на які Ткаченко, попри палкі протилежні обіцянки, пішов як кандидат. Нагадаємо, нічого путнього з його балотування тоді не вийшло.
Створена у суперечливий спосіб у приміщенні Українського дому парламентська більшість висловила недовіру спікерові Олександру Ткаченку та його першому заступникові Адамові Мартинюку. Було обране і нове керівництво Верховної Ради на чолі з Іваном Плющем. Для зведення свого однопартійця у ранг парламентаря номер один, члени фракції НДП навіть відмовилися від головування у п’ятьох комітетах ВР.
Саме тоді приязнь Івана Плюща до народної демократії почала підупадати. Головна причина була не стільки в уподобаннях спікера, скільки в поведінці його однопартійців. Нагадаємо, прем’єр-міністром тоді був чинний глава держави Віктор Ющенко. Іван Плющ усіляко підтримував більшість його реформаторських починань. Однак фракція НДП стала однією з тих, хто проголосував за відставку прем’єра.
Плющ-спікер зійшов із перших ролей невдовзі після Ющенка-прем’єра — через рік, коли відбулися парламентські вибори-2002. До Верховної Ради четвертого скликання Іван Степанович також потрапив без особливих проблем. Претендував він і на спікерство, але спромігся отримати трохи більше 160 голосів підтримки. Та навіть у ролі одного з 450 рядових депутатів він постійно намагався підтримувати Віктора Ющенка. Спершу як лідера опозиційної «Нашої України», а потім і як Президента.
У дні Помаранчевої революції Іван Степанович був помічений у роботі групи, котра намагалася напрацювати алгоритм виходу з кризи.
Торік Іван Плющ балотувався до Верховної Ради п’ятого скликання як один із лідерів блоку Костенка— Плюща (на той час його відносини з «Нашою Україною» були, що називається, не найкращі). Цього разу «аксакал» вітчизняної політики програв. Утім, навіть після цього його думка багато важила для Президента Віктора Ющенка. Наприклад, під час «круглого столу» торік улітку Іван Степанович посідав одне з провідних місць.
Нагадаємо також, що Плющ був одним із тих, хто активно агітував за формування так званої «широкої» коаліції між «Нашою Україною» та Партією регіонів. Причому подібні судження лунали з його вуст як до, так і відразу після парламентських виборів-2006. Особливо сентиментально звучала пропозиція Івана Степановича, котра зводилася до того, щоб «два Віктори» спільно вояжували Україною і, тим самим, засвідчили її єдність. Проте з того, як відомо, нічого не вийшло.
У нинішній ситуації Плющ підтримав Віктора Ющенка, знову працював від його імені у складі спільної робочої групи, котра займалася і займається питаннями підготовки дочасних виборів.
Суботнє призначення секретарем Ради безпеки та оборони знову виводить Плюща із «тіні» на перші ролі в державі. Чому так сталося? Передовсім, мабуть, тому, що Іван Степанович своєю багаторічною політичною діяльністю довів власну неконфліктність. Загалом його нормально сприймають як «регіонали», так і бютівці. Про комуністів розмова окрема. Адже Петро Симоненко заявив, що призначення Плюща — це шлях до радикального силового вирішення нинішнього протистояння, але КПУ приблизно так само реагує на будь-які кроки з боку Президента.
Після останньої зустрічі Віктора Ющенка та Віктора Януковича, яка відбулася минулої суботи, було домовлено, що робоча група має завершити свою діяльність до 16 травня. Звичайно, «потепління» у стосунках глав держави та уряду за останній час було не менше, ніж «похолодання», тому чергові терміни не можуть сприйматися як остаточні. Однак те, що остання зустріч «двох Вікторів» відбувалася у присутності їхніх найближчих соратників (для Ющенка це відтепер Іван Плющ, для Януковича — традиційно Микола Азаров), додає певного оптимізму. Якщо завтра ми почуємо остаточну дату виборів, то, можливо, «фактор Плюща» таки відіграє свою роль. Там, як знати, чи не претендуватиме Іван Степанович, скажімо, на роль спікера наступного парламенту. Причому цей варіант може бути прийнятним для багатьох сторін за різної політичної «погоди».

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• КОАЛІЦІЯ ХОЧЕ ПРОВЕСТИ «КРУГЛИЙ СТІЛ»
• КПУ ВІДКЛИКАЛА СВІЙ ПІДПИС ПІД УНІВЕРСАЛОМ
• КОМПРОМІС — ЦЕ ВЕРЕСЕНЬ?
• ПРЕЗИДЕНТ ВИЗНАЧИВ ДЛЯ ПЛЮЩА РОЛЬ

назад »»»