ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
ЩАСТЯ, ПОДАРОВАНЕ ВСЕВИШНІМ
ІНТЕРВ’Ю З ЙОГО ПРЕОСВЯЩЕНСТВОМ, КЕРУЮЧИМ СПРАВАМИ УКРАЇНСЬКОЇПРАВОСЛАВНОЇЦЕРКВИ (МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ), ВІКАРІЄМ КИЇВСЬКОї МИТРОПОЛії, АРХІЄПИСКОПОМ ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИМ МИТРОФАНОМ

— Ваше Преосвященство, слово «віра» таке ємне, таке всеосяжне. Невипадково ж наші предки наголошували: без Бога — ні до порога. Людина без віри — що птах без крил...
— В усі часи віра була і залишається найбільшим скарбом, який здобуло, виплекало людство. Віра допомагає людині жити на землі, звершувати добрі справи, є запорукою нашого вічного життя, як сказано в Євангелії. Тому в суспільстві немає більш важливішої справи як відродження християнської віри. Якщо хочемо мати хороше майбутнє, маємо багато часу приділяти вихованню молоді, наших дітей саме у вірі, щоб вони розрізняли добре і погане, мали право вибору, щоб саме віра допомагала творити їм добрі вчинки, бути добрими й чуйними людьми, свідомими громадянами Вітчизни земної, а особливо — Вітчизни небесної, тобто Царства Божого. Каже нам святий апостол Павло: без віри не можна догодити Богові. Тому кожному, хто вірує, хто приходить до віри, потрібно знати, що Господь воздає кожній людині по її заслугах. І саме віра відкриває нам майбутнє, відкриває перспективи майбутнього. Тому наша церква завжди надавала велике значення вихованню молоді у дусі покори й прапрадідівської віри.
— Ваше Преосвященство, владико Митрофане, хоча Ви (мабуть) наймолодший за віком на кафедрі архієпископ Української православної церкви, та вже кілька років успішно керуєте справами найбільшої в Україні церкви.
— Усе — в руках Божих. Людину, яка, можливо, вперше ознайомлюється із специфікою праці єпископа церкви, вражає надзвичайна різноманітність питань, проблем, які доводиться вирішувати. Це не лише справи духовного спрямування, не лише адміністрування, богослужіння, а часто-густо справи, до яких духовний пастир раніше не мав відношення. Це, зокрема, зустрічі з людьми, котрі приходять з життєвими бідами, зовсім не пов’язаними з церквою. Вірні чада відкривають душу, бо сподіваються, що в церкві знайдуть допомогу. Безперечно, нині бути керуючим справами Української православної церкви, яка є однією із найбільших православних церков світу, непросто. Я вдячний Блаженнійшому Митрополитові Київському і всієї України Володимиру, помічником якого є, бо його духовний, життєвий, адміністративний досвід допомагає нам. Спілкуючись із Блаженнійшим, намагаюсь отримати від нього настанови, поради й повчання для того, щоб робити правильні висновки, правильно чинити за тих чи інших обставин. Та передусім — допомога Божа. Без Божої допомоги ми і маленької справи не можемо зробити. Тому я дякую Всевишньому за надані мені сили звершувати служіння, дякую Блаженнійшому митрополитові Володимиру, який також повсякчас турбується, заглиблюється в усі справи і підказує, допомагає. Дякую тим людям, котрі працюють разом зі мною, розділяють мої труди. Усі ми разом робимо одну Божу справу.
— Ваше Преосвященство, щоб Ви хотіли вдосконалити в діяльності Української православної церкви?
— Вважаю, що вдосконалювати церкву не потрібно, бо вона є досконалою, як і досконалим є її засновник, Господь Ісус Христос. На жаль, недосконалими часто бувають людські закони, що не дають нам повною мірою здійснювати церковну місію тут, на землі. Моя думка з цього приводу: потрібно вдосконалити українську законодавчу базу, зокрема те, що стосується відносин між церквою і державою. Нині залишаються невирішеними чимало питань, що ускладнюють виконання нашої місії. Насамперед ідеться про те, що в церкви, як цілого організму, немає статусу юридичної особи. Окрім того, непокоїть невизначеність багатьох законодавчих норм стосовно землекористування, сплати податків. Церква нині позбавлена можливості відкривати свої дитячі садки, школи, що крім середньої освіти, прищеплювали б освіту духовну. Я не розділятиму конфесії, бо зазначені проблеми мають і католики, протестанти, інші церкви, зареєстровані в Україні. Є ще багато різних проблем у церкві. Отож, гадаю, потрібно вдосконалювати нашу законодавчу базу у сфері відносин церкви і держави, церкви і школи.
— А що, на Вашу думку, треба зробити для поліпшення міжконфесійного діалогу в Україні та поза її межами?
— Міжконфесійна ситуація в країні дуже не проста. Чимало значних проблем потребують розв’язання, зокрема й у часовій перспективі. Наприклад, з Київським Патріархатом не знаходимо спільної мови. З Українською автокефальною православною церквою ведемо двосторонній діалог, аби ухвалити відповідне рішення, що допоможе нам знайти шлях до об’єднання українського православ’я. З Українською Греко-католицькою церквою досі не розв’язані питання з приводу церковного майна. Наші відносини з Римо-католицькою церквою та багатьма протестантськими течіями можна охарактеризувати як нормальні. Я особисто від Української православної церкви був присутнім на похороні покійного Папи Іоанна-Павла ІІ та брав участь в урочистостях з приводу інтронізації нинішнього Папи Бенедикта XVI, особисто передавав вітання йому від Предстоятеля нашої Української православної церкви Блаженнійшого митрополита Володимира. Хочу зазначити, що високі владики не раз зустрічались у той час, коли Блаженнійший митрополит Володимир ще був екзархом Західної Європи, і нинішній Папа пам’ятає його. Отож, якихось певних проблем у відносинах з католицькою церквою латинського обряду в нас немає.
— Ваше Преосвященство, якщо говорити про об’єднану Європу та Україну, як складаються відносини УПЦ як інституції з Європейським Союзом?
— З Європейським Союзом у нас жодних проблем немає. Нещодавно гостем нашої Церкви був комісар Ради Європи з питань прав людини. Він зустрічався із Блаженнійшим митрополитом, я теж брав участь у цій зустрічі. Представник Євросоюзу з розумінням поставився до всіх проблем, які обговорювались. Основні теми діалогу, серед них питання про необхідність надання церкві статусу юридичної особи, а також питання дотримання прав і свобод наших громадян у сфері релігії знайшли відображення в спільній декларації. Євросоюз до опрацьованих для України рекомендацій додав наші пропозиції. Так що це — позитивна віха у наших взаємовідносинах. А що стосується Європейського Союзу і нашого можливого вступу до цієї спільноти, то це знайде своє відображення тоді, коли більшість українських громадян проголосує за цю ідею. Це не церковне питання. Ми не маємо до цього відношення, бо справа церкви — вести людей дорогою спасіння. А де люди будуть жити, у якій спільноті, за якої влади — вирішувати їм.
— Дуже багато українців працює нині за межами Батьківщини. Як здійснює церква духовну опіку над вірними за кордоном?
— Ви дуже слушно зауважили, що тепер за кордоном живе багато наших співвітчизників, котрі виїхали на роботу. І велика кількість наших людей потребують духовної опіки. Ми плануємо відкривати там українські православні парафії. Такі парафії вже є в Римі, Мілані, Флоренції тощо. Хочемо охопити й Португалію, де особливо багато наших співгромадян. Це один з пріоритетних напрямів нашої зовнішньоцерковної діяльності.
— Ваше Преосвященство, як Ви оцінюєте освітній рівень підготовки майбутніх священнослужителів?
— Ми порівнюємо та узгоджуємо наші церковні богословські семінарські й академічні програми з реаліями сьогодення, з тими ситуаціями, у які потрапляють наші священнослужителі. Тобто в нас відбувається реформа освіти, мета якої — ефективніше навчати наших студентів, давати їм якомога більше знань, аби вони не були безпорадні в сучасних умовах. Зокрема, у київських духовних школах планується перехід на нову освітню систему — термін навчання в семінарії складатиме п’ять років, в академії — три роки. Відповідно змінюються й навчальні програми. Подібні реформи вже відбулися в Білорусі й Росії. Сподіваємось, що і введення нових дисциплін пожвавить навчальний процес. Нинішні студенти духовних шкіл мають неабияке бажання навчатись, підвищувати свій богословський й інтелектуальний рівень. Про це свідчить значна кількість наукових робіт семінаристів та студентів духовної академії. І це тішить. Ми рухаємось назустріч Болонському процесові і намагаємось іти в ногу з часом, зважаючи на особливості нашої цивілізації.
— Києво-Печерська лавра разом з іншими монастирями України віддавна мала значення духовного й просвітницького центру. Чим позначена її діяльність нині?
— Хоча часи змінюються, монастирі були і залишаються духовними та культурними центрами, опорою церкви. У радянські, атеїстичні часи науку протиставляли вірі, розвиток культури нашого народу не пов’язували з церквою. Та насправді було зовсім інакше. При монастирях працювали школи, бібліотеки, трудилися вчені-монахи. Для прикладу: наш великий угодник Божий преподобний Нестор-літописець, написавши «Повість временних літ», створив неперевершений зразок історичного документа. Саме при монастирях квітла наша культура. Нині ми відроджуємо традиції, що завжди були притаманні монастирям. Стосовно нашої національної святині, святині загальнохристиянського значення — Києво-Печерської лаври, то ми зауважуємо зміни на краще. Окрім музею, при монастирі є іконописна майстерня, друкарня. Тут діють духовні семінарія та академія.
У стінах лаври часто проводяться конференції, зустрічі. Тобто лавра є не лише церковним закладом вузького спрямування, де монахи звершують молитву. Нині лавра є відомим культурним центром. Таку ж духовно-культурну місію здійснюють й інші монастирі на території України, яких налічується понад 180. Деякі з них відроджуються, бо зазнали значної руйнації. Монастир — це те місце, куди люди приходять по духовну підтримку, приходять, щоб розширити світогляд. Тут можна зустрітись з духовними людьми, спроможними дати настанову, допомогти, підказати, можна відвідати бібліотеку. Крім того, більшість монастирів здійснюють активну соціальну роботу: дбають про безпритульних, людей старшого віку, сиріт, дітей з неблагополучних сімей. Життя вимагає того, щоб монастирі відкривалися до світу, його потреб і проблем.
— Ваше Преосвященство, погодьтесь, у нинішньому секуляризованому світі, де багато розваг, спокус, де домінують матеріальні блага, складно бути священиком, наставляти інших на путь істинний. Що спонукало Вас обрати шлях душпастиря?
— На це запитання можна відповісти одним словом — «покликання». Можна й ширше. Наша родина була релігійною. Ми дотримувались усіх християнських звичаїв, шанували обряди. Скільки себе пам’ятаю, з дитинства мене завжди брали до церкви. І саме церква, з її внутрішнім оздобленням, службами завжди була мені до душі. Не зважаючи на те, що мої шкільні роки минали в умовах войовничого атеїзму радянської влади, коли все заборонялось, переслідувалось, батьки знаходили можливості відвідувати Почаївську і Троїце-Сергієву лавру, інші святині. І це зміцнювало мій вибір — служити церкві Христовій. Моє бажання остаточно сформувалось після того, як я завершив службу в лавах Радянської армії і вступив до духовної семінарії в Одесі. Потім — духовна академія в Москві, потім Варшавська богословська академія. Після закінчення цих навчальних закладів я прийшов сюди, до Києво-Печерської лаври, де був спочатку викладачем, потім проректором духовних шкіл. Нині обіймаю посаду вікарного єпископа Предстоятеля Української православної церкви Блаженнійшого митрополита Володимира, керую справами УПЦ. Вважаю себе людиною щасливою, бо те, про що мріяв з дитинства, те Господь мені послав. Дякую Йому в ревних молитвах і старанно працюю на процвітання рідної віри, рідної церкви.

Маріанна КАВКА
також у паперовій версії читайте:

• МЕЦЕНАТИ ПОВЕРТАЮТЬ СТАРОВИННІ ІКОНИ

назад »»»