ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВОЛОДИМИР КУШПЕТ:«МІЦНЕ КОРІННЯ — ПОТУЖНІ ВІТИ»
Сьогоднішнього гостя «Вітальні» — бандуриста, викладача, дослідника-мистецтвознавця Володимира Кушпета можна сміливо назвати постаттю легендарною. Він не тільки залишив слід у багатьох мистецьких сферах, а й вивищив своє творче ім'я непересічними досягненнями.

Ще студентом Київської консерваторії Володимир Кушпет став ініціатором утворення студентського оркестру українських народних інструментів (тоді ту «крамолу» розігнали), натхненником створення електробандури та засновником ансамблю «Кобза». У 1970 році у складі ВІА «Кобза» записав першу платівку-гігант, яка набула феноменальної популярності серед українських слухачів у всьому світі.
Існування ВІА із світовою славою привернуло увагу «компетентних органів», з 1977 року члени «першого призову» «Кобзи» почали звільнятися. Доля привела Кушпета до музичної редакції Українського радіо, де Володимир почав експериментувати: вперше з'явилися монтовані гала-концерти з ілюзією живої трансляції, створювалися розважальні цикли за участі Тарапуньки і Штепселя (Ю. Тимошенка та Ю. Березіна), у музичному ефірі зазвучали рок та джаз-рок. Різновиди музично-розважальної програми «Для тих, хто за кермом» живі й донині. Зрозуміло, що втручання у застиглу консервативну систему радянського українського радіо дратувало керівництво, тож, урешті-решт, В. Кушпет, утворивши новий ВІА «Мальви», перейшов на роботу в «Київконцерт». Уперше на українську сцену вийшов шоу-гурт з яскравою сценічною дією (Кушпет виконував функції бандуриста-гітариста і режисера-постановника програм колективу).
Наступний творчий етап у житті Володимира Кушпета пов'язаний з його режисерською діяльністю. Перебуваючи на посаді художнього керівника Київського театру естради, створив першу феєричну рок-оперу «Суд» за поемою Б. Олійника «Сім» (постановка В. Кушпета, музика С. Бедусенка). Досить неординарною за формою та змістом для того часу була постановка свята кобзарського мистецтва в рамках першого фестивалю «Музичний вернісаж». За цей захід Володимир Кушпет отримав звання лауреата Всесоюзного конкурсу-огляду програм режисерів естради.
Подальша діяльність митця була спрямована на відродження кобзарсько-лірницької традиції. Знайомство з пропагандистом старосвітської бандури Г. Ткаченком змінило погляди В. Кушпета на музичну виконавську традицію, він захопився реконструкцією зниклого з музичного народного побуту кобзарсько-лірницького інструментарію. Підсумком тієї діяльності був запис аудіокасети «Воскреслі мелодії України» та створення «Самовчителя гри на старосвітських музичних інструментах».
Науково-реконструкторські пошуки знайшли практичне втілення в педагогічній роботі, яку музикант розпочав однозначно з відкриттям Стрітівської школи кобзарського мистецтва. Згодом Кушпет почав викладати гру на старосвітських інструментах в Національному університеті культури і мистецтв. На фірмі «Етнодиск» реалізував музичні проекти: «Кобзарсько-лірницька традиція: кобза, бандура, ліра, торбан» (власне виконання), «Міст із минулого» (виконавці — учні В. Кушпета), «Кобзарський монолог Сергія Захарця» (учень В. Кушпета), «Антологія традиційної музики українців». Як член Всеукраїнської спілки кобзарів активно популяризує традиційне виконавство серед українців у всьому світі.
— Пане Володимире, навколо якого стрижня нині «намотуються» всі Ваші турботи-досягнення?
— Щодо цього стрижня, то все огорнуто певною містикою. Моя доля нерозривно пов'язана з бандурою, з народними — в тому числі із старовинними — інструментами, з їхньої популяризацією. Хоча, здавалось би, я від того й намагався був відійти, приміром, працював на радіо, був головним режисером Театру естради, але все одно повертався саме в цю сферу, у якій мені найбільше фортунить. Скажімо, чимало людей стикається з величезною проблемою — видати свої книжки, особливо посібники і розвідки. А мене й тут супроводжує містика. Я написав «Самовчитель гри на старосвітських народних інструментах», з його виданням взагалі не виникло проблем, дивним чином знайшлись спонсори-помічники, які вивели цей посібник у світ. Коли наступна моя книжка «Старці: мандрівні співці-музиканти в Україні XIX — початку XX століття» ще не була допрацьована, а видавництво «Темпора» виявило бажання її надрукувати, та ще й гонорар заплатити.
Напевно, з бандурою пов'язана моя певна місія в цьому світі. Хоча, здавалося б, для цього не було передумов. По-перше, я народився в сім'ї військовослужбовця. За радянських часів українців зазвичай відправляли служити у віддалені республіки, мій батько практично 37 років відслужив на Далекому Сході й у Казахстані, у перший клас я пішов в казахському місті Кушмурун. Коли батько демобілізувався, ми повернулися в Полтаву, згодом перебралися до Києва. Зрозуміло, що в чужомовному середовищі батьки майже забули українську, і я ріс в цій стихії, закінчив російськомовну школу. Та завдяки бандурі я повернувся в українство. Тут теж, напевно, не обійшлося без містики. Я дуже хотів займатися музикою, маму просто тероризував: «Я хочу в музичну школу, хочу грати». А моїм батькам чомусь здавалося, що в мене немає слуху. Та на другий рік умовлянь мама збагнула, що це щось серйозне, пішла в музичну школу № 6 в Дарниці, яка тільки-но відкрилася. Звісно, що всі хотіли на баяні чи фортепіано навчатися, одначе мене як переростка (мені було майже 13 років) в класи академічно-класичних інструментів не брали. Маму вмовили: «Віддайте сина на бандуру». Вона вдома запитує: «Підеш на бандуру?» А я: «Що це таке?» Мама, родом з Переяслава-Хмельницького, туманно пояснила: «Колись я ще дівчинкою чула кобзаря, який перебирав пальцями струни. Будеш співати, грати». Я відповів знічев'я: «Та мені все одно на чому, аби грати». Відтоді все й почалось. Я потрапив до гарної вчительки, через два з половиною роки вступив до музичного училища, став лауреатом конкурсу. Потім — консерваторія. З моїм другом Костем Новицьким (нині викладачем Національної музичної академії) ми постійно намагались вигадати щось свіже, наприклад оркестр, який нам розвалили, сказали, що це націоналізм, не можна грати на українських народних інструментах, треба — на домрах-балалайках. Тоді ми з Костею створили бандурний дует (люди донині згадують), грали класику: Баха, Моцарта, твори українських композиторів, представляли консерваторію на високому — часто міжнародному — рівні. Оскільки бандура не має потужного звуку, ми звернулись до інженера Олександра Зарубінського, і він розробив звукознімач. Це стало сенсацією, інструмент ніби зазвучав по-новому, йому підкорювався будь-який зал і навіть вулиця. А вже накочувалась слава «Бітлз», «Ролінг стоунз». При тому зауважу, що наприкінці 1960-х до бандури ставлення, скажімо так, було ніяке, тому ми дуже хотіли якось «засвітити» її, розрекламувати. Природно, виникла ідея створення ансамблю, у якому основою були б бандури. І такий гурт ми створили, ввели в нього барабани, бас-гітару і флейту. Як інструментальний ансамбль поїхали на всесоюзний конкурс артистів естради в Москву, там уперше почули білоруських «Піснярів». Ми були просто шоковані (як потім і більшість населення Радянського Союзу): народну пісню, виявляється, можна виконувати оригінально, свіжо і неповторно. Почали шукати соліста, «центровий» голос якого підкреслював би імідж ансамблю. І знайшли художника Валерія Вітера.
Але, дивна річ, розпочалися «маразми». Ми сподівалися, що новостворений ансамбль «Кобза», орієнтований на народну музику, в «Укрконцерті» сприймуть на «ура», а нас змусили бігати по колу: брати дозволи в Спілці композиторів, Спілці письменників, міськкомі партії, міськкомі комсомолу, мовляв, що вони не заперечують проти бандури на естраді. Та ось раптом усміхнулась фортуна. Співачка Валентина Купріна запропонувала нам взяти участь у записі її платівки-гіганта, де могли б розміститися і наші дві пісні. Ми за цю пропозицію вчепились. Представник фірми «Мелодія» послухала Валентину, потім дві пісні у виконанні «Кобзи», питає: «Хлопці, а у вас є ще щось?» Ми заграли свій репертуар, вона рішуче каже: «Знаєте що, Валюшо, давайте спочатку зробимо сольний альбом «Кобзи» з вашими двома піснями, а потім запишемо ваш сольний альбом».
Відтоді пішла щаслива хвиля. Диск-гігант у той час був дуже авторитетною візиткою, такі платівки мали лічені колективи: «Орера», «Пісняри», «Дружба»... Він набув популярності не тільки в Радянському Союзі, його розповсюдили у світі. «Кобза» концертувала за аншлагів, це здавалося дивовижним: хлопці з бандурами, з українськими піснями збирають повні зали...
Старт був успішний, та згодом почалися різні «обломи» — ідеологічні й бюрократичні. Та найгірше, коли вони стосуються творчості. Поки ми були з Олександром Зуєвим друзями на рівних, усе йшло добре. Та як тільки-но його призначили музичним начальником, Олександра наче підмінили. Він потрапив під вплив певних «порадників», які йому казали: «Ці «Дударики» і «Веснянки» нікому не потрібні. Сашко, роби пісні на три акорди». І почалося. Найкращий шедевр — це «А ми удвох», Зуєв почав штампувати російськомовні пісеньки типу: «Гитары здесь, гитары там, поют и стонут по дворам», або: «Твой троллейбус бросил мне искру золотую, это, видно, потому, что тебя люблю я». Ці «шлягерки» він пропонував замість українських народних пісень або достойних авторських творів. Конфлікт набрав сили. У цей час у колективі з'явився дуже потужний бас-гітарист Олег Ледньов, його чудові аранжування склали практично весь другий диск «Кобзи». Ми прощаємося з Зуєвим і висуваємо Ледньова на керівну посаду. І знову стається дивина: поки він не був начальником, була творча робота, став керівником — почалися п'янки-гулянки з дівчатами... Майже три роки ми гастролювали на старих запасах. Коли я його запитував: «Олеже, ти ж обіцяв, що ми робитимемо щось цікаве», він відверто відповідав: «А я хочу пожити красивим життям». У вогонь розбрату почав підливати оливи клавішник Євген Коваленко, «. Мені інтриги так дошкулили, що я застеріг: «Хлопці, ви не займаєтеся творчістю, вона вас не цікавить. Вас цікавлять квартири, звання, гастролі за кордоном. Вибачайте, але я з вами розпрощаюсь». У Житомирі я сів в таксі і поїхав додому. Відтоді колектив постійно лихоманило. Найвдалішим доробком відзначилась, на мою думку, «Кобза-оригінал» під орудою Валерія Вітера, а сегмент «Кобзи», що залишився в спадок Євгенові Коваленку, не подарував слухачам яскравих творів. Щоправда, виник третій клон — якісь молоді хлопці-хитруни скористалися відомим брендом «Кобзи».
— Як виникла у Вашій долі Стрітівська школа кобзарського мистецтва?
— Якось я зустрів свого приятеля-бандуриста Володимира Горбатюка, він розповів: «У селі Стрітівка відкривається кобзарська школа, у нас нема викладача». «А село красиве?», — питаю. «Красиве». «Ну, поїдемо подивимося». Там я познайомився з дев'яносторічним художником й архітектором Георгієм Кириловичем Ткаченком. Коли вперше почув у його душевному спокійному виконанні українську думу на старовинній маленькій бандурці, я був зачудований. Лауреат всіляких конкурсів, віртуоз-бандурист, я сказав таку фразу: «Знову мене обдурили». Я все життя думав, що граю на бандурі, а, виявляється, граю на якомусь зовсім іншому інструменті, з яким треба розібратися.
Річ у тім, що сучасна бандура, до якої ми звикли, розроблена й створена в 1950 році Іваном Скляром. Вона, на відміну від давніх народних інструментів, зроблена за іншою системою — академічною: це хроматичний інструмент з перемикачами.
Приблизно до тридцятих років минулого сторіччя кобзарів, лірників практично винищили, бо вони не вписувались у світле більшовицьке майбуття. Натомість нав'язувались і завозились балалайки, домри, «гармошки-кудесниці» (так писали більшовицькі ідеологи).
Слава Богу, не все знищили. Я з'ясував, що кобзар Остап Вересай грав на лютнеподібній старовинній кобзі, на якій перетискають струни на грифі. А споконвічна бандура, як і торбан (музичний інструмент українського бароко, похідний від лютні-теорби, мав два грифи), і ліра — це зовсім щось інше, ніж те, що ми бачимо в руках сучасних музикантів. Усі ці інструменти мають власну історію, цікаву практику.
Коли я це усвідомив, мені стало сумно за нашу культуру, тому що ми викинули на смітник наших «батьків-матерів», які породили сучасні зразки бандур, кобз тощо. Тому й відбувається певна чехарда. Музиканти вирішують вельми різні творчі завдання, і це теж додає плутанини.
— На що розгалузилось бандурне мистецтво?
— На три основних напрями. Перший уособлює академічна бандура, на якій вчать грати в музичних школах, училищах, консерваторіях (саме цей інструмент створив у 1950 році Іван Скляр). Другий напрям — реконструкція (вивчення, дослідження, виконавство) традицій, тобто відродження-майстрування старовинних інструментів, гра на них у певній манері. Є ще виконання авторських пісень. Ці хлопці теж називають себе кобзарями, серед них брати Литвини, Володимир Горбатюк, Віктор Лісовол, Едуард Драч... Це своєрідні, неповторні виконавці, які створюють співану поезію.
Та коли всі потрапляють в «купу малу», виникає плутанина-непорозуміння, сварка: «Ви не кобзар, а я кобзар!..»
— Хоча нема нічого поганого в такому розмаїття кобзарів-бандуристів...
— Так, у кожного своя справа, кожен займає певну нішу. На другому міжнародному конкурсі імені Григорія Китастого була введена номінація виконавської реконструйованої традиції. З'явилися висококласні виконавці. Мої учні Сергій Захарець, Микола Плекан, Андрій Шараєвський стали лауреатами, Павло Ласкавчук — дипломантом. Вони вивели старосвітські інструменти на такий рівень, що їх запрошують на концерти, без них не обходяться мистецькі заходи.
Я вірю, що не за горами той час, коли високий мистецький рівень «старосвітців» приверне до себе увагу аудиторії, яка прагне знати про своє коріння. А міцне коріння — це потужні віти.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

• ГЕНІЧЕСЬКИЙ МЕРИДІАН
• Є ЩО ПОДИВИТИСЯ...

назад »»»