ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА 9 ТРАВНЯ — ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ
ГЕРОЇ ПОМИРАЮТЬ ВДРУГЕ

В українських селах і містечках руйнуються сотні пам’ятників полеглим у роки Великої Вітчизняної війни радянським солдатам, гине пам’ять кількох поколінь. Чиновники на місцях спокійно спостерігають за цим нечуваним неподобством. А тим часом вітри, дощі, температурні перепади роблять свою справу.

Напередодні всенародного свята — Дня Перемоги над фашизмом, телеглядачі й читачі України стали свідками політичного протистояння, що вибухнуло в естонській столиці навколо перенесення пам’ятника радянським солдатам. Тепер бронзовий борець за свободу стоїть на військовому цвинтарі, поруч із могилами полеглих у роки Другої світової війни. Сюди ж влада Таллінна має намір перепоховати останки дванадцяти радянських вояків, котрі багато років спочивали на центральній площі. На думку місцевих істориків, їм тут буде спокійніше й затишніше. Кожен охочий має змогу принести на могили квіти, у смиренній тиші, без столичного шуму й гаму подумки осмислити свої вчинки, своє місце й призначення в цьому неспокійному світі.
Власне, перенесення могил — внутрішня справа естонської влади. Є відповідне рішення парламенту, громадськості, пояснили, чим зумовлений такий крок. Гармидер, вуличні сутички, що кілька днів не сходили із екранів провідних телеканалів світу — все те нічого спільного не має з християнським шануванням полеглих. Спочатку російські журналісти професійно та майстерно прив’язали до акцій непокори промосковськи налаштованої молоді звичайнісіньке побутове вбивство, що сталось в іншому районі Таллінна з інших причин. Потім офіційна Москва вибухнула неадекватними заявами на адресу Естонії й закликала бойкотувати їхні товари. Розгнуздані молодики блокували роботу амбасади, про що заявила Надзвичайний і Повноважний посол Естонії в Росії.
Маленька прибалтійська країна звернулась до впливових міжнародних організацій за допомогою — нечуване зухвальство східного сусіда, його безпардонне втручання у внутрішні справи суверенної держави.
Українські політики коментували й коментують малоприємну подію кожен на свій смак. Особливо роздмухують полум’я розбрату ліві сили: «Фашизм не пройдет! Не допустим реабилитацию эссесовских головорезов!» тощо. І це в той час, коли сотні, тисячі бронзових захисників Вітчизни гинуть в Україні на очах крикливих політиканів. Не в далекій Естонії, під носом у сучасних ленінців і сталінців, у нас усіх з вами на очах позаростали бур’янами, облуплені й подзьобані непогодою та часом монументи зустрічають чергову Перемогу в мовчазній скорботі. На багатьох могилках уже не прочитаєш прізвище. Хто там покоїться — український Тарас, росіянин Іван чи Людвіг з Польщі. Про могилку Ганса чи Вальтера з Баварії й не кажу, її давно знищили людська байдужість та червоні ідеологи.
Юні, ще безвусі юнаки, котрі недокохали, ненатішились життям, недослухали соловейкову пісню над Десною, над Ворсклою чи Прип’яттю, лежать у могилах разом зі старшими — батьками й дідами. Їх як Гансів і Вальтерів погнали на світову бойню сталінські та гітлерівські режими. Нині спадкоємці кривавих тоталітарних режимів продовжують між собою воювати. А жертви — юні солдати, лежать в занедбаних могилах, що кричать до нащадків німим докором...
Найбільше монументів гине в сільській місцевості на Чернігівщині, Черкащині, Кіровоградщині. За кілька десятків кілометрів від Хрещатика, який знову заполонили червоні стяги, у тридцятикілометровій Чорнобильській зоні бронзові Тараси та Івани не дочекаються квіточки від столичних крикунів, від української влади і, що найстрашніше, колишні односельці також не навідуються до пам’ятників рідних дідів-прадідів.
Село Іловниця Чорнобильського району — одне з багатьох покинутих і забутих. Воно і до війни було невеликим — лише 60 дворів. На фронт пішли майже всі чоловіки. Кого не встигли забрати, партизанив, адже навколо ліси. Двадцять п’ять синів Іловниці не повернулися на берег рідної річки Уж. Тут їм і спільну могилу насипали — символічну, на граніті викарбували прізвища, імена героїв. А над могилою постав у бронзі скорботи захисник вічного спокою полеглих.
Таких типових пам’ятників, недорогих, але з міцного бетону, радянська влада встановила тисячі по всіх населених пунктах, де прокотився фронт. Щороку їх фарбували в бронзу чи сріблястою фарбою. Востаннє «причепурили» монумент у Іловниці шахтарі, котрі брали участь у ліквідації Чорнобильської аварії й тимчасово жили у місцевому піонерському таборі «Казковий».
Відтоді дитячий заклад відпочинку не чув дзвінких голосів малечі, страшна біда розвіяла по світу сільських мешканців і лише воїн-визволитель самотньо ховається в березових і кленових хащах, що наступають з усіх боків густою, мов ворожа навала, стіною. Наступають не просто дикі зарослі, з ними наступає і людська байдужість, вбиваючи пам’ять й шану в серцях сучасників. Бронзовий юнак не покладе на могилу бойових побратимів бронзовий автомат, не візьме сокиру, щоб вирубати добре вкореніле дикоросля, не очистить на пам’ятній плиті мох і повзучі бур’яни. Його не перенесуть, як в естонській столиці, на облаштований цвинтар, де ветерани поминають полеглих. Наш український захисник, герой-символ умирає мовчки, в німій скорботі просить допомоги в байдужих нащадків. У грізні дні Великої Вітчизняної він поклав своє життя за народ, за рідний край. Тепер гине вдруге...
А довкола, у також занедбаних, полишених людьми селах, селищах тридцятикілометрової зони, в зонах людського забуття доживають останні дні десятки й сотні інших кам’яних і бронзових воїнів на постаментах. Елементи з коштовних металів — написи, пам’ятні плити — нещадно крадуть мародери. Нікому діла немає до того дикого наступу безпам’ятства.
У бюджеті Київської області не вистачає коштів на відновлення святинь, що помирають. Міліцейські підрозділи, що забезпечують порядок у зоні, ледь встигають дбати про самоселів. Хіба що хтось із сивочолих ветеранів, чий пуп закопаний тут, у старовинному українському селі Іловниця, навідається до напівзруйнованої хатини, а затим й до пам’ятника визволителям пролізе через бур’яни, вклонитися. Допомогти землякам, котрі назавжди лишилися молодими, у ветерана немає сил...
Ще одну чорнобильську дату пережили вони вдвох — ветеран органів внутрішніх справ, полковник міліції у відставці Володимир Шкуратенко і його безіменний бронзовий земляк, який охороняє вічний сон, пам’ять полеглих іловничан, людську пам’ять. Ще один День Перемоги залишиться позаду і писатиме листи, стукатиме в усі двері, телефонуватиме в усі інстанції Володимир Дмитрович. Він вимагає, закликає до совісті, прохає представників влади навести лад на святих могилах. Його не чують, як не чують мовчазне волання бронзових Іванів та Тарасів, котрі нині вдруге помирають у покинутих поліських селах...

Тарас ЗАЄЦЬ
також у паперовій версії читайте:

• ЗВИВИСТОЮ СОЛДАТСЬКОЮ СТЕЖИНОЮ...
• ...НАБЛИЖАЛИ ТОЙ ДЕНЬ

назад »»»