ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА 9 ТРАВНЯ — ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ
ВКЛОНІМОСЯ ВЕЛИЧНИМ ТИМ РОКАМ
Урочисті й водночас щемливі слова відомої пісні закликають і тих, хто пройшов крізь полум’я найстрашнішої війни та переміг, і їхніх нащадків, і всіх сущих на землі схилити голови перед пам’яттю звитяжців, які своїм життям вибороли нашу свободу і незалежність в боротьбі з фашизмом. Чим можемо ми віддячити їм за їхній невмирущий подвиг? Вічною пам’яттю, аби завжди торжествувало святе гасло, народжене любов’ю і повагою до героїв: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!»

Так узвичаїлось, що в День Перемоги в кожній родині згадують своїх дідів і батьків, котрі відійшли у вічність, низько схиляють голови перед живими. За давньою традицією, на свято прийдуть і журналісти «Демократичної України» у музей своєї газети, де у фонді вічного зберігання зібрано сотні безцінних реліквій — листів фронтовиків, що надходили до редакції в роки війни і в повоєнний час, розповідей про маршалів і рядових — творців Перемоги.
Хвилюючі людські документи, яким не скласти ціни, зливаються, за Довженковим визначенням, у справжню повість полум’яних літ, а ще з них постає образ мужнього солдата, патріота і відданого сина Вітчизни, вірного клятві, якою присягнув, ідучи на бій. Проте серед полум’я і крові, смертельної небезпеки не зачерствіло його серце. Солдатські трикутники розповідають про непорушну дружбу, готовність до самопожертви задля побратимів, оспівують ніжну любов до рідних і коханих, з якими розлучила їх жорстока війна. Розібрати всі листи з фонду — справа наступних поколінь журналістів. Нині ж, напередодні Дня Перемоги, хочеться згадати бодай деякі з них.

«Ми йшли у бій за Україну!»
«Це було під Малим Рогачиком, що на Херсонщині,— так починається сповідь мешканця Запорізької області Я. Ганпохи. — В грудні 1943 — січні 1944 року ми підійшли впритул до Дніпра. У запеклих боях втратили багатьох товаришів. Та на зміну прибуло нове поповнення. Всі рвуться у бій. Але й ворог не дрімає: трохи оклигав після нищівних ударів, окопався, підтягнув техніку. Де ворожі бойові точки? Де укріплення? На ці запитання мали дати відповідь ми, розвідники. Опівночі, в темряві, рушаємо траншеєю. Нас п’ятеро. Знайомимось на ходу. Раптом чую дотик дівочої руки: «Мене звуть Аня». Молоденьке дівча, їй би ще вчитися, а вона з автоматом рушила у самісіньке пекло. «Чи не страшно?»,— запитую. «Трохи»,— відповідає.
Далі автор розповідає про перебіг розвідки боєм, про те, як тяжко поранило Аню, як її відправили у госпіталь. А згадав ветеран про цей бій, коли проводжав у мирний час свою онуку на навчання. Такі ж, як вона, молоді хлопці й дівчата в буремні роки випробувань несли свободу Україні. Вони мріяли про щастя, ще не звідали, що таке кохання. Єдине, у що вони ніколи б не повірили, що знайдуться окремі «історики», які візьмуть під сумнів їхній подвиг, мовляв, не так воювали, а у декого навіть язик повертається назвати їх «окупантами».
Не можуть змиритися з цим серця ветеранів: «Ми йшли у бій за Україну. Ми несли народам волю. Нікому не вдасться очорнити імена і справи мільйонів, що віддали життя за наше майбутнє». Про це йдеться у листах, які зберігаються в архіві редакції,— В. Лисенка з Одеси, П. Бузовського з Лисянського району Черкаської області, М. Пасинка з Білої Церкви, А. Неборака з Києва, Ю. Любинського з Шепетівки Хмельницької області, В. Поповича з селища Зіньків на Полтавщині, І. Ткаченка з Богуслава, що на Київщині, В. Гурченка з міста Скала-Подільська Тернопільської області, А. Степанова з Києва та багатьох інших.
Обурення наклепниками легко зрозуміти, адже за участь у Великій Вітчизняній війні та виявлені мужність і героїзм майже 2,5 мільйона українців були нагороджені орденами і медалями. Понад дві тисячі звитяжців удостоєно звання Героя Радянського Союзу, а 32 воїнам це звання присвоєно двічі. Тричі Героєм Радянського Союзу став українець Іван Кожедуб, а українець Іван Драченко — Героєм Радянського Союзу і кавалером ордена Слави трьох ступенів.
Автори листів із почуттям поваги й любові пишуть про своїх фронтових друзів. Дивна річ, війна, яка розлучила мільйони людей, водночас поєднала стільки ж раніше незнайомих, зробила побратимами синів і дочок різних народів. Про свою фронтову родину розповідає колишній командир взводу бронебійників 1052-го стрілецького полку 301-ї дивізії 5-ї ударної армії киянин І. Луценко. Серед своїх найщиріших друзів називає росіянина О. Пєшкова, українця Ю. Дороша, молдаванина Ф. Міцулу, казаха С. Нурмагамбетова, вірменина О. Даниляна, грузина І. Дематрашвілі, азербайджанця Е. Гаджієва, абазинців Давлята і Цуца Псху...
Особливо тепло згадує останнього — їхнього комбата, котрий пройшов з боями всю Україну й загинув смертю Героя, коли до Берліна залишалося 54 кілометри.
Втім, у фонді вічного зберігання є чимало листів, автори яких загинули в перші дні війни, на кривавих її дорогах. Сповнені чистих людських почуттів, такі листи читаєш з особливим хвилюванням.

Яким він хлопцем був!
Цю пісню фронтовики не співали. Вона народилася після Перемоги і була присвячена першому космонавтові землі. Та її чудова мелодія і задушевні слова завжди викликають у мене спогади про солдатів Великої Вітчизняної, з якими зустрічався в госпіталях і на яких ми, діти війни, мріяли хоч трішки бути схожими. А може це тому, що в особі першого космонавта втілилися найкращі риси солдатів-переможців: мужність і чесність, відвертість і душевна щедрість. А ще — море симпатії.
Таким постає в уяві простий київський парубійко Ігор Наумюк, який зі шкільної парти пішов на фронт. Підступна куля фаната-гітлерівця обірвала життя юнака після 9 травня 1945 року. Нині він похований у Дюссельдорфі на цвинтарі разом із радянськими військовополоненими, закатованими у фашистському концтаборі. Перед цим відміряв солдат тисячі кілометрів вогненними шляхами, щоб навічно спочити у чужій землі. Про це розповіла Ніна Мілько, двоюрідна сестра Ігоря Наумюка, яка, побачивши його прізвище у списку загиблих, опублікованому в «Демократичній Україні», завітала до редакції й принесла фотографії та три листи, що надійшли з фронту. Щось пригадати вона не могла, бо була під час війни маленькою, але попросила:
— Прочитайте і ви зрозумієте, яким він був добрим і люблячим сином і онуком, яку мав щедру душу...
Усього три листи, але в них усе життя юнака, безтурботне дитинство, його бойовий шлях. Ігор захоплювався спортом і фотографією, чимало читав, любив музику.
Лист із фронту сповнений тривоги за долю рідних, адже не знав, що батьки встигли евакуюватися, боявся, що залишилися в окупованому фашистами Києві. Йому ж випало захищати столицю України там, де точилися жорстокі бої за Дніпро. «Тут я був до останнього дня,— веде далі юнак,— виходив із міста тоді, як на околиці вже були фріци (так у листі.— В. П.). А з Харкова пішки йшли аж до Сталінграда. Якби не моя щаслива доля, то міг би замерзнути або загинути з голоду... А в Сталінграді потрапив я в іншу частину. Відтоді починається злам у моїй свідомості...». Ігор став, як сам пише, хоч і маленьким, але начальником. Мабуть, відчував тепер відповідальність не лише за власне життя, а й своїх фронтових побратимів. Тепер загартований воїн, який не раз дивився смерті в очі, Ігор лишається таким же ніжним, майже дитиною. У короткі години затишшя між боями і походами, Ігор знаходив час, аби написати рідним, знайомим — усе шукав, куди могла подітися сім’я. Майже три роки тривав цей пошук. І ось лист, датований 4 березня 1944 року.
«Добридень, дорогі матусю, дядько Юрію, дідусь і бабуню! Учора нарешті дочекався від вас такого жаданого листа. Яке це щастя, що у вас усе гаразд». Знову й знову повертається Ігор до спогадів про пережите, про бої з ворогом. Та найдорожче йому все ж довоєнне київське життя.
Потім було ще багато листів. Та шкода, що збереглося лише два. У них розповідь про визволення Білорусі, про перші бої в Німеччині, про орден Червоної Зірки, яким було нагороджено Ігоря. Листи часом коротенькі, та в них стільки бентежного і радісного, стільки незвичайних оповідань. І раптом — безглузда смерть після Дня Перемоги.

Щастя мирного життя
Листи фронтовиків-переможців... Їх дбайливо зберігають нащадки героїв, їх можна знайти в музеях і архівах. Сповнені гордості й світлої печалі, вони неначе промовляють: «Люди, бережіть мир, завойований такою дорогою ціною, бережіть подаровану вам Перемогу!» І щоразу цього святкового травневого дня з особливою глибиною і силою ми усвідомлюємо, яке це щастя, яке диво — життя, з його труднощами і випробуваннями. І приходить тоді розуміння, що право на щастя, яке одержуємо від народження, треба було відстояти, вистраждати поколінню людей, які могли б стати поетами і композиторами, вченими і педагогами, інженерами і зодчими, талановитими майстровими і хліборобами...
Що ми можемо зробити тепер для них? Одне — низько вклонитися їхній пам’яті, згадати кожного поіменно, повернути рідним з безвісти дорогі імена полеглих. А ще оточити увагою сущих серед нас ветеранів, посивілих, нерідко скалічених, але таких же вірних клятві своєї молодості. Їм теж було по 18–20, тим, хто вирішував долю війни, хто грудьми заступив шлях ворогові, вистояв, витримав усі випробування, підніс прапор Перемоги над Берліном. А листи з фонду вічного зберігання нашої редакції достеменно засвідчують, що це було саме так.

Вітольд ПРОЩАКОВ
також у паперовій версії читайте:

• У НЕБІ РІДНОЇ УКРАЇНИ

назад »»»