ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕКСАНДР ШАДРІН: «МИСТЕЦТВО СПОНУКАЄ ДО БЛАГОДЕНСТВА, ПРОЦВІТАННЯ, МИРУ І ЗЛАГОДИ»
Є біографії-долі — як спалах блискавки, котра падає в простір моря і розчиняється в ньому енергією-світінням.
Доля заслуженого художника Автономної Республіки Крим Олександра Шадріна нагадує мені таку блискавицю. Початкові витоки зиґзаґу: народився в грізному 1942 році в селі Караідель (Башкортостан, Росія), дитинство минуло в Підкаменній Тунгусці, перші серйозні навички в малюнку й живопису набув у художній школі ім. Сурикова в Красноярську, потім проходив службу на підводному флоті (1961–1965 р.). Саме флотська служба привела Олександра Шадріна в Севастополь (Крим), де сибірський уралець Шадрін плідно «розчинився» у навколишній красі й чорноморських просторах.

Ще 1985 року він відмовився від офіційних замовлень на соціальне мистецтво і цілковито присвятив себе живописній творчості. Тепер це — яскравий майстер кримського пейзажу, його картини — втілений ідеал чистої мальовничої краси. Свої краєвиди він наповнив світлом, вологим і солоним морським повітрям, зблисками на воді, гарячим сонцем, прозорими тріпотливими тінями. Показав не лише зовнішній образ цієї природи, а й рух, подих, її життя.
Важко не погодитись з тезою мистецтвознавця Анатолія Коваленка, що Олександр Шадрін, на відміну від більшості сучасних майстрів-живописців, не просто пише, а й імпресіоністично мислить. Саме тому в Шадріні-художникові стільки трепетного життя, живописного почуття в розумінні природи, забарвленій на його полотнах особливою ніжною ліричністю і закоханістю.
Мистецтво О. Шадріна розвивається в складних соціально-політичних умовах становлення держави, його політики, економіки і культури. Художник не відгукується на метушливий хаос, не намагається осмислювати по-філософському щоденні проблеми, опоетизовувати буденні явища, не придумує свої твори в майстерні (як це було, скажімо, в епоху передвижництва). І слава Богові. Його душа звернена безпосередньо до природи — головного об’єкта відображеної дійсності, а пейзаж на його полотнах набуває жанрових рис. Тому особливо важливу роль починає відігравати етюд, який стає ледь не єдиним критерієм у виборі техніки виконання й способу відображення: він здобуває риси картинної закінченості, де воля і почуття художника стають домінантою його ставлення до навколишнього світу.
Своєю творчістю Шадрін доводить, що мистецтво об’єднує, умиротворяє, облагороджує.
— У письменника Юрія Щербака є розповідь про художника, котрий в Італії потрапив у скруту. На його щастя, багатий бізнесмен йому запропонував: «Намалюйте мені ефектну трійку коней, я віддячу». Художник одразу згадав Гоголя і за три дні натхненної роботи написав реалістичну трійку — експресивну, динамічну, феєричну, котра неслась по Земній кулі. Прийшов замовник, подивився, мовчки віддав конверт із грішми і рушив геть. «А картину?!»— вигукнув вражений художник. Та італієць навіть не озирнувся. Художник збагнув, що замовник очікував чогось модернового, можливо, якихось ламаних жовтих коней на фіолетовому тлі.
Ви теж не малюєте символи замість природи, у Вас людина схожа на людину, скеля — на скелю, а море таке живе, що його хочеться торкнутися. Ваше небажання йти в ногу з модою, авангардистами-концептуалістами — це принципова позиція?
— До цієї «принципової позиції» мене підвели вчителі. Коли я працював реставратором на панорамі «Оборона Севастополя», з Москви приїжджав видатний художник Василь Гранді-Гадицький, який із групою не менш знаменитого Павла Соколова-Скаля реставрував колосальну панораму Франца Рубо, її практично заново написали. Василь Гранді-Гадицький (до речі, друг Грабаря) був людиною високої культури, чудово розбирався в імпресіонізмі. У певний момент Гранді-Гадицький і Соколов-Скаля відправили всіх художників-реставраторів (аби під ногами не плуталися) до Ялти пити горілку, а самі протягом двох тижнів доводили панораму до пуття — Соколов-Скаля пройшовся по фігурах, а Гранді-Гадицький — по пейзажу. Річ у тім, що «Панораму Севастополя» Рубо написав сірувато-монохромною фарбою, без сонця. Гранді-Гадицький зробив її сонячною, пленерною. Вийшов соковитий, наповнений життям імпресіонізм. Василь Іванович потихеньку в це русло мене скеровував, він казав: «Усі твої патріотичні й авангардні «штучки» не цікаві». (Замолоду ми всі цим бавилися, малювали якісь параболи, квадрати тощо). «Сашко, у твоїх маленьких роботах відчувається талант, — наставляв Гранді, — рухайся у напрямку реалізму, це — твоє». Це не означало, що він нав’язував свою волю, хоча наступного року Гранді делікатно знову натякнув на реалізм-імпресіонізм. Поступово (ми з ним спілкувалися років із десять, він регулярно приїжджав з Москви) ці поради зробили свою справу, та й Крим штовхав у обійми реалізму. З іншого боку, я ніколи не любив фігуративні композиції (за що мене часто критикували, мовляв, тематично збіднюю палітру), а обожнюю пейзажі, натюрморти, в них відчуваю аромат правди і романтики. Так я став імпресіоністом, не «вдаряючись» ні в авангард, ні у фотографізм, за що доземно вдячний Василю Гранді-Гадицькому.
— Ви народилися в Башкирії, виросли у Сибіру. Чому оселилися в Криму?
— Справді, я народився в Башкирії, потім дитиною потрапив у сталінський концтабір, на каторгу...
— Дитиною в концтабір?!
— Це було так. Мій батько під час війни проливав кров за Україну, поранений повернувся додому. В Башкирії його зустріли як героя: як й інших інвалідів, буквально носили на руках, тоді до них добре ставились... Нас було п’ятеро дітей, певна річ, батько пішов працювати, його послали в колгоспне село уповноваженим по заготівлях для армії. Маму змушували працювати в колгоспі, вона відмовилась: «У мене п’ятеро дітей, я не можу». Тоді за колгоспну працю грошей не платили, ставили «галочки»-трудодні. Мати займалася шиттям, доглядала нас, а батько працював від зорі до зорі. На маму писали доноси, і 1948 року за п’ятнадцять хвилин її засудили на вісім років позбавлення волі. У той час концтабори спорожніли (чоловіків забрали на війну, вони гинули в штрафбатах), а оскільки в «зоні» комусь треба було працювати, туди почали гнати народ без розбору: достатньо було сміховинного доносу. Коли за мамою прийшли, вона благала: «Дайте хоча б Сашка і Любу з собою взяти». Так я із сестрою і мамою потрапив до Уфімської в’язниці, потім у Красноярську, а згодом — у концтабір біля селища Тєя в Підкаменній Тунгусці. Табір зовні виглядав, напевно, як фашистські Дахау й Освенцим (адже німці у більшовиків набиралися досвіду): бараки, колючий дріт у три ряди, вівчарки, кулеметні вишки... Мій батько повторив подвиг декабристок: продав будинок, знайшов нас у Підкаменній Тунгусці, визволив з-за колючого дроту. Ми перебралися в селище, мама в оперчастині відмічалася, виїхати нікуди не мала права. А батько працював у «зоні» бухгалтером. Ось таке в мене було «золоте» дитинство.
Потім служив на Тихоокеанському флоті. В армії я «відбув» чотири роки і три місяці: переважно у Владивостоці, потім нас відправили за новим підводним човном до Севастополя, там я демобілізувався, зрозумівши, що з Криму нікуди не поїду. Є навіть жарт такий: якщо тобі дароване життя, то його треба прожити в Криму. Правильний жарт. Психологічно я намагаюсь уникати всього злого, похмурого, конфліктного. Я люблю радість, оптимізм, надію, віру, які мені дарує Крим. Недарма свою попередню ювілейну виставку (до шістдесятиріччя) я назвав «Сонце. Море. Троянди». Назва точно відображає мій внутрішній стан: я хочу або сонце писати, або море, або троянди. Або все разом у різних поєднаннях, хоча, природно, на моїх картинах відображене життя природи у всій його розмаїтості. Я не хочу гнатися за фінансовим чи якимось іншим сумнівним успіхом, мені хочеться комфорту для душі, урівноваженості, аби утримувати цей чистий внутрішній стан — і я малюю сонце, море, троянди... Звісно, відображаю й «сухопутну» природу, за останній період двічі був на рєпінських пленерах у Чугуєві. Це майже північ України, там моє серце від ностальгії плаче, тому що тамтешні місця схожі на мою батьківщину Башкирію і навіть на Сибір, куди нас загнав Сталін. Коли я їздив до своїх родичів у Красноярськ, то написав у тридцятиградусний мороз маленький пейзажик «Єнісей взимку». І зрозумів: мало радості у великий мороз малювати іній! Я краще малюватиму кримську зиму.
— Сезанн сказав, що кожен акт творчості — це пригода...
— Це справді так. Одна з творчих пригод пов’язана знову-таки з Сибіром. Це було влітку. Я зазвичай не розлучався з етюдником, полюбляю також рибалити, у сибірських річках водяться чудові харіуси. Якось, впіймавши величезну рибину, я вирішив: «Досить, тепер помалюю». Розклав етюдник, взявся до роботи. Налетіли мошки, почали гризти мене живцем, кров потекла по руках, обличчю... Завзято малюю, але з неймовірною натугою і надривом. Вискакую на дорогу — ніби немає комарів, але не видно мого краєвиду з річкою, в якій вловив харіуса. Спускаюсь, коли знову налітають кровососи... Ой, як гірко прийшлось мені з цим етюдом. Повертаюсь в Севастополь, закінчую початі роботи. Приходять у майстерню покупці й, дивна річ, чомусь «висмикують» саме цей етюдик, який мені буквально кров’ю дався. Я кажу: «Навіщо він вам? Там нічого особливого немає. Я не можу вам його продати».
— Тобто Ви категорично не захотіли розпрощатися з сибірським етюдом, де зображена річка, у якій водяться чудові харіуси?
— Не розстався. Глядач дивним чином відчуває картини, які дорого даються, і саме їх хоче придбати. У моїй біографії є роботи, навіяні закоханістю. Зазвичай я на другий день приходив на місце побачення з етюдником і замальовував його собі на пам’ять, тобто писав для серця. Знову-таки покупці чомусь серед усіх інших картин вибирали саме ці. Мене ця містика дивувала, я запитував: «Що саме вас «зачепило» в цій роботі?». На етюді віконечко світиться, але ж тільки я знаю, кому воно світиться і куди світло падає — на бузок, біля якого стояв із коханою...
— Деякі художники говорять про лікувальний ефект своїх картин.
— Я з іронічною доброю усмішкою до цього ставлюсь, у тому числі й до того, коли автори кажуть: «У цієї картини сильна енергетика». Можна простіше «перекласти» цю фразу: «Це — гарна робота». Біля слабких картин «енергетикою» не хваляться. Коли я дивлюсь на «Копички» Левітана, на інші шедеври і чую від цінителів: «Відтіля енергія виливається», я погоджуюсь: «Так, виливається». Від поганих робіт нічого не виливається, крім... Це стосується будь-якого твору мистецтва в будь-якому жанрі. Згадую свої відвідини виставки знаного московського художника Іллі Глазунова. На чому я себе ловив? Ідеш повз картини, у тому числі повз якусь величезну, котра, за інформацією мас-медіа, Європу й Америку підкорила, і раптом бачиш маленьку картинку: бабуся гріється на сонечку... Вона так намальована, що неможливо відірватися, і на серці теплішає. Оце і є енергетика.
— Є картини розпіарені, а є заповітні, живі...
— Згадую ще одну виставку — російських і американських художників у Музеї образотворчого мистецтва імені Пушкіна в Москві. Картину Врубеля «Царівна-лебідь» повісили не десь високо, як зазвичай, а на окремому щиті — доступно для глядача. Я близько підійшов і побачив, як прописані очі, крила, пір’їнки... У мене по тілу мурашки побігли, я ледь не сів на підлогу... Коли про таке розповідають, можеш вірити і не вірити, а коли сам потрапляєш у незвичайний стан, це — інша річ. Через певний час я знову підійшов до «Царівни-лебідь», і знову те саме відчуття... Мимоволі подумав: я нову грань відкрив для себе в живописі.
Іноді в процесі написання власних етюдів по тілу починають бігти схожі мурашки, холодок захоплення пронизує... І розумієш: вийшло, влучив! Ховаєш спочатку цю роботу, а потім починаєш виставляти, і колеги-художники хвалять саме її...
— Яка доля у невдалих картин? Ви їх ховаєте у «прикомірок» чи переробляєте?
— Я людина, напевно, вразлива, на мене впливає чужий приклад, серед них — вичитані в монографіях про великих художників. Наприклад, Богаєвський писав чудові картини, його усі хвалили (Рєпін теж). А Богаєвський відчував: те, що він хоче вловити, не виходить. І спалив свої роботи, чим викликав у своїх шанувальників шок. Потім почався інший Богаєвський, як росточок із цього попелу. Сєров свої роботи знищував: писав сімнадцять варіантів, один залишав, інші спалював. Я теж, буває, розпалюю багаття і... по 20, 30, 40, 50 робіт згорає. Нормально, після цього добре почуваюсь. Мистецтво від цього лише виграє — не знаю тільки, чи виграю я. Мене за це лаяли деякі художники, а Геннадій Брусенцов з хитринкою казав: «Сашко, ти неправильно робиш. Через десять років ти будеш мудріший, тобі не захочеться на природу піти, а ти витягнеш свій буцім-то слабенький етюдик і створиш з нього гарну роботу».
Іноземці часто кажуть: «Хочемо придбати ваші старі роботи». Я відповідаю: «Та я ж тепер пишу набагато краще, ніж тридцять років тому». Проте вони цього не розуміють, для них, напевно, чим старіша картина, тим цінніша. Але нічого не повернеш, сотні робіт я спалив.
— Хто нині є покупцем Вашого живопису? В чиї руки він потрапляє?
— Крім музеїв і приватних галерей, мої роботи переважно купують інтелігентні освічені люди з гарним смаком, які раніше не могли собі цього дозволити. Доходило до смішного. Приходив, скажімо, такий собі доктор наук Семен Петрович і говорив: «Дозвольте вашими картинами хоча б подихати». І от тепер в інтелігенції почали з’являтися гроші. Це — найкращі покупці, вони уважно вибирають роботи, не торгуються дріб’язково. Напевно, добирають те, про що раніше тільки мріяли.
— Чим Вас гріє день завтрашній?
— Мене тішить, що зростає популярність моєї творчості, фінансово я починаю себе більш-менш вільно почувати. Воленьки ще б додати, аби писати те, що хочеш. Щоб глядач-покупець не вимагав: «хочу солоденького», а очікував, що Шадрін напише ще. Чи дочекаюсь «золотого» часу?.. Імпресіоністи Заходу проходили через убогість, досягали певного рівня добробуту і — вільно творили, а цінителі чекали. Клод Моне, скажімо, лататтям захопився, писав їх удвадцяте, утридцяте... уп’ятдесяте, поки в нього не вичерпався до цього потяг. Зате він ці латаття відчув у всіх тонкощах і подарував ці «тонкощі» своїм шанувальникам.
Ще я мрію, щоб ліпші роботи українських художників не залишали країну назавжди. Зараз триває моя персональна виставка в столичній галереї «ШарМ», картини розберуть, чимало з них потраплять до Голландії, Британії, Франції... Яка мені від того радість? Адже для свого народу стараюсь, для його духовного піднесення і слави.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»